Сподівання багатьох українців сьогодні пов’язані з тим, що на наших очах відбувається стрімкий історичний поворот. Після проходження цього повороту ми маємо зажити краще: підвищиться добробут, зміцниться законність, і нехай уже не ми, але наші діти й онуки зможуть знайти собі гідне місце у цьому житті й продуктивно працювати як на благо своїх сімей, так і країни в цілому.
Проте яких конкретно змін варто очікувати? Якщо казати про боротьбу з корупцією й оборону від загарбників, то тут чіткий і зрозумілий суспільний запит. Значно складніше розібратися з такою базовою галуззю, як сільське господарство. Який такий стрімкий поворот має в ньому статися? У чому він повинен полягати? Чи потрібен взагалі?
Із настроїв у нашому політикумі випливає, що тут ще сперечатися й сперечатися. Немає єдиної думки ні в середовищі громадських організацій аграрного профілю, ні навіть серед журналістів. Тож дозволю собі висловити із цього приводу кілька власних думок.
У що інтегруємося?
Отже, почну з того, про що останнім часом дуже багато говорять. А саме — із нашої євроінтеграції. Більшість українців хоче у Європу і розуміє цей рух як рух до певної сукупності цінностей, у центрі яких стоїть людська гідність. Такі поняття, як «Євромайдан» і «Революція Гідності», стали в нашому лексиконі синонімами. Ми сподіваємося, що піднесення нашої людської гідності матиме позитивний вплив на політику української держави, а політика вже впливатиме на економіку, на її оздоровлення та розвиток.
У Європі, яку ми беремо за взірець, також існує взаємозв’язок між економікою, політикою та людською гідністю. Як прямий, так і зворотний. Тож спробуємо розібратися, як цей взаємозв’язок працює в європейському сільському господарстві та чи вдається нам із цього щось переймати у нашому євроінтеграційному русі.
Найперше, про що варто казати (і про що сором’язливо не бажають зайвий раз згадувати українські політики й урядовці), — це сам уклад європейського сільського господарства: воно є галуззю дрібних господарів, фермерів-малоземельників. Для порівняння: в Україні фермерство на державному рівні було проголошене неперспективним, а «зелене світло» засвітили вертикально інтегрованим агрохолдингам.
Проте у Європі фермери є не лише «аграрними виробниками», а й важливою соціально-економічною верствою, без якої Європа не була б Європою і не змогла б стати отим осередком цінностей, який ми тепер намагаємося взяти за взірець. Тобто європейське фермерство є тим середнім класом, який, разом із міським середнім бізнесом, утворює соціальну базу будь-якого демократичного суспільства, а в економіці — базу вільної й чесної конкуренції.
І ось у цьому закладено найдраматичнішу нестиковку наших європрагнень і суворих реалій життя. Адже ми «викохуємо» в Україні абсолютно протилежну соціальну систему: з одного боку — відірваних від землі наймитів (бо навіть маючи на руках акт на земельну ділянку, люди де-факто не можуть нею користуватися), із другого — так само відірваних від землі землекористувачів-орендарів (бо їхній «високий соціальний статус» не дозволяє їм жити в селі, біля землі). Яка політична модель зростатиме на цьому соціальному ґрунті? Демократія європейського типу? Чесна конкуренція? Дуже у цьому сумніваюся.
Часто доводиться чути думку, що українське сільське господарство не можна порівнювати з європейським через абсолютно різні потенціали державної підтримки: у них, мовляв, фермер може взагалі нічого не виробляти й жити лише на дотації, а в нас — копійки від держави не випросиш. Це правда, але не вся. Важливо зрозуміти, що європейським фермерам держава дає підтримку не тому, що вона щось там «усвідомила» і «чітко прорахувала», а тому, що держава сама є продуктом діяльності цих фермерів, і вона через суспільно-політичні взаємозалежності просто не може їх не підтримувати, бо тоді фермери її змінять. Трагедія України в тому, що відповідно до традиції «совковості» ми чекаємо від держави підтримки в обмін на покору. У результаті підтримка дістається тільки найбільш наближеним «до корита» (по кілька мільярдів гривень для «священних корів» бюджет виділяв щороку), а покірна більшість залишається ні з чим.
Доганяємо й переганяємо
У наших економічних моделях і досі панують підходи, закладені ще фундатором комунізму Леніним. Пам’ятаєте: «Капіталізм може бути остаточно переможений і буде остаточно переможений тим, що соціалізм створить нову, значно вищу продуктивність праці». Тож ми й досі на рівні державної ментальності намагаємося втерти капіталізмові носа, роблячи ставку на великі агроформування: вони, безумовно, у деяких виробничих процесах можуть досягати вищої продуктивності праці, ніж малі та середні господарства. Однак варто пам’ятати, що на політичному рівні великі агроформування є антиринковими утвореннями, а отже, суперечать ідеї інтеграції в політичний і економічний європейський простір.
А ще дідусь Ленін називав як основні пріоритети соціалістичного народного господарства — збільшення видобутку вугілля та виплавки чавуну й сталі. А Донбас, за його визначенням, був «центром, справжньою основою нашої економіки». І на цій основі зростала людина нового типу — будівничий комунізму.
Ми ще донедавна вірили, що Донбас таки справді є «основою нашої економіки» і годує Україну. А тепер вигрібаємо.
А ось віра в агрохолдинги тримається міцно. Ні збезлюднені села на теренах нинішніх латифундій, ні масові розкрадання ресурсів (на боротьбу з якими кидають ще більші ресурси), ні тотальний блеф прес-служб, ні глибока прірва недовіри між власниками та менеджментом, ні шалене боргове навантаження на кожний гектар орендованої ріллі, ні гучні дефолтні скандали з міжнародним резонансом не можуть поки що зруйнувати в українському політикумі міф про «ефективність великого агробізнесу».
Магія великих цифр
У чому ж причина цього тяжіння до великих форм? На мою думку, кожна людина, що має відношення до реального сектора економіки, знає відповідь на це запитання. Назвемо це явище «магією великих цифр». Великі цифри зачаровують, диктують свої правила гри, формують власну реальність. Ось, скажімо, одна з улюблених тем для розмов: як залучити інвестиції для відродження аграрної галузі. У цілому, постановка питання правильна, кошти для АПК потрібні. Проте магія великих цифр диктує однобоке бачення джерел таких інвестицій. Прислухаймося до риторики наших можновладців: ідеться переважно про кошти великих іноземних інвестиційних фондів або великих іноземних корпорацій. У гіршому разі — вітчизняних фінансових установ. І зовсім поза увагою залишається внутрішній приватний інвестор, тобто ми з вами.
Звісно, ми не маємо таких коштів, як іноземні інвестфонди, але в нас є інші беззаперечні переваги. По-перше, нас багато, а по-друге… Як казав Чебурашка — ми ж кращі! Бо ми свої, тутешні! Подивіться, як українці в період криз починають скуповувати все підряд — нерухомість, автівки, побутову техніку (ясна річ — щоб гроші не пропали!). А чому б не запропонувати тим самим людям рятувати свої заощадження вкладанням їх у фермерські активи — доїльне обладнання, польову техніку та знаряддя, обладнання для зберігання й переробки врожаю тощо? Та й розробити під ці можливості відповідні державні програми з розписаними механізмами захисту інтересів інвесторів…
Однак від наших можновладців, зачарованих магією великих цифр, про розробки бодай якихось програм стимуляції внутрішніх інвесторів наразі не чути. Та й не було чути ніколи. Можновладцям значно цікавіше продавати активи АПК на винос, оптом, нехай навіть із невизначеними соціальними та демографічними перспективами, але не заморочуватися з дрібнотою.
Сільська еміграція
У контексті проблеми внутрішнього інвестора хочу звернути увагу й на таку річ, як сільська еміграція. Власники великих агропідприємств зазвичай роблять здивовані очі, коли їх спитати про економічно активне населення в тих населених пунктах, де господарюють їхні холдинги. «Яке ще економічно активне населення? Звідки б воно взялося? Та в нас самі пенсіонери та п’яниці — тракториста знайти не можемо», — ось типові відповіді. Натомість у містах тисячі й тисячі колишніх селян, які не хочуть миритися з безробіттям і підсідати на натуральне господарювання, шукають способу самореалізуватися — дрібнооптовою торгівлею, таксуванням, будівельно-ремонтними роботами. Це й є ті економічно активні люди, які були витиснуті холдингами із сіл і повернення яких холдинги не бажають.
А чи бажає цього держава? Чи чули ми колись про державні програми заохочення сільських емігрантів до повернення? А спитати самих таких емігрантів — чи сподіваються вони колись повернутися в рідні пенати й відкрити на благодатній землі своєї малої батьківщини власну справу — чи то фермерство, чи зелений туризм, чи невелику переробку, чи фірму з надання якихось послуг? Відповідь здебільшого буде «ні» — не сподіваються. Бо знають, що ні в рідному селі, ні в державі, ні в суспільстві у цілому немає запиту на формування сільського середнього класу, класу самодостатніх господарів європейського типу, які прагнуть в усьому законності.
Великотоварне фермерство
Чинна влада не виявляє прихильності й до такої європейської форми ведення господарювання, як кооперація. Якщо в Україні аграрні кооперативи й створюються, то лише зусиллями ентузіастів на місцях або ж за підтримки західних грантодавців. Українські ж політики не хочуть витрачати на це часу. Чому? Можливо, вони думають, що кооператив — це той самий агрохолдинг, оскільки в ньому також можна побачити націленість на великотоварне виробництво? А й справді, західноєвропейські кооперативи за деякими видами продукції є лідерами світового ринку, і наші агрохолдинги навряд чи зможуть скласти їм конкуренцію. Проте навіть за таких масштабів кооператив усе одно залишається формою самоорганізації середнього класу, формою збереження робочих місць на селі, наповнення місцевих бюджетів, тобто способом життя сільських громад. А холдинги були, є й будуть способом скорочення робочих місць, вивезення коштів в офшори, знищення сіл.
За великим рахунком, в Україні останнім часом ми бачимо розвиток не сільського господарства, а інвестиційного бізнесу. Бачимо, як капітал, відчувши можливість одержати прибуток (і не відчуваючи особливих спроб із боку держави поставити себе в рамки), вирішив скористатися цією можливістю по повній. Державі це навіть сподобалося: показники почали зростати, у галузі з’явилися об’єкти європейського рівня. Хоча насправді ще треба добре подивитися, наблизили нас ці об’єкти до справжнього європейського сільського господарства чи, навпаки, віддалили.
Павло Коротич
журнал “The Ukrainian Farmer”, січень 2015 року
The Ukrainian Farmer
