Підприємство з польськими інвестиція робить бізнес на тому, що українці зазвичай спалюють як непотріб.
Україна, як відомо, пишається своєю хлібною нивою, вважаючи зерно головним продуктом господарювання на землі. Але поряд із зерном на цій ниві достигає й інший важливий продукт, яким ми здебільшого нехтуємо — солома. Вона є основним компонентом для створення грибного компосту, а отже, Україна може стати європейським лідером з виробництва грибів. Інших компонентів теж маємо вдосталь — курячого посліду, гіпсу, а також такого важливого ресурсу, як дешева робоча сила. Ринок грибів ще далекий до насичення як в самій Україні, так і в сусідній Росії. Єдине, чого нам не вистачає — це інвестицій, адже вирощування грибів потребує чималих початкових грошових вкладень.
Разом з тим завдяки польським інвестиціям Україна отримала доволі потужне підприємство, що спеціалізується на виробництві компосту для печериць — «Мікоген-Україна». Розміщене воно на півночі Тернопільської області, а керує ним Мирослав Загорський.
— Пане Мирославе, розкажіть про історію створення підприємства.
— На початку двотисячних я займався в Кременецькому районі кінним туризмом. Якось наприкінці літа до мене приїхали діти польського підприємця-грибівника Пьотра Малушинського. Їздити верхи в цей час — сама благодать: на полях уже зібрано, ідеш по стерні галопом. Ось саме тоді вони й побачили, як у нас випалюють солому. Потім приїхав їхній батько — власник потужного польського підприємства Mikogen. Врешті ми домовилися поширити його бізнес на терени України. Був 2005 рік, іноземні інвестори перебували в стані ейфорії. Після Помаранчевої революції багато з них, особливо поляки, плекали надію, що Україна відроджується.
Отож, ми викупили колишню колгоспну ферму ВРХ і спочатку мали намір вирощувати гриби. Але коли проаналізували ринок компосту, то стало ясно, що гриби вирощувати немає на чому. Мій партнер є власником виробництва компосту в Польщі, і ми хотіли возити його звідти. Але потім вирішили виробляти компост тут, в Україні — так мало бути дешевше. У 2006-му зареєстрували фірму, а 11 жовтня сюди прийшла «перша лопата»: приїхали з десяток селян на велосипедах, почали розчищати територію. 12 квітня 2007 року ми отримали дозвіл на початок будівництва, а в червні 2008 року вже була продана перша продукція. Цього року в нас будуть уже шості жнива.
— Ваше підприємство розміщене в регіоні, де щільність вирощування зернових культур не дуже велика. Чи не краще було «посадити» його десь посеред степів?
— Для того щоб зібрати потрібну кількість сировини, нам треба не так вже й багато — максимум 20—25 тис. га посівів. Це радіус близько 180 км. Значно складніше вирішувати організаційні й технічні питання. Адже солому треба спресувати, завантажити та перевезти своїми силами, бо ніде в господарствах для нас це не робитимуть. У Польщі, Німеччині, Голландії фермери підбирають пожнивні рештки, пресують у тюки і складують, а в нас, на жаль, їх палять. Або, в найкращому разі, встановлюють на комбайнах подрібнювачі та розкидають по поверхні поля. Проте нам січена солома не підходить, тому ми просимо господарства не робити цього, а залишати як є, щоб ми її могли купити. Пояснюємо, що з цього буде вигода і їм, бо на подрібнення йде близько трьох літрів солярки на гектар; до того ж ми платимо 80—100 грн за тонну соломи, а її на гектарі дві-три тонни. Тобто ми платимо за гектар 240 грн, а це — 24 літри солярки. Виходить, що за продану нам солому господар повністю збере урожай на гектарі, ще й залишиться пальне на перевезення зерна. Серед наших партнерів є такі господарства, які на соломі мають більше півмільйона живих грошей.
Особливих вимог до соломи немає: головне — аби вона була сухою (вологість не повинна перевищувати 20%), щоб могла долежати до нового врожаю і на стадії збирання не була заражена грибком.
— З яких культур заготовляєте пожнивні рештки?
— З 2011 року ми працюємо з усіма культурами, крім вівса. Бо на вівсяній соломі дуже стійкий восковий наліт, це заважає ферментації. Усе інше нам підходить: ріпак, ячмінь, пшениця, жито, тритикале, гречка, соя, просо. Виявилося, чим більше складових, тим кращий компост: ідеально, якщо різних культур маємо від 10 до 13. Тоді покращується набір амінокислот, і це позитивно впливає на смакові якості гриба та його врожайність. Ще можна використовувати стрижні качанів кукурудзи: ми їх теж плануємо брати — можливо, будемо домовлятися з насіннєвими заводами. Крім того, великий набір культур дає нам змогу розширити наші жнива з червня, коли збирають ріпак, по жовтень, коли збирають сою, а також повніше використовувати зону заготівлі сировини. Адже темпи заготівлі сировини у нас високі: під час жнив збираємо тисячу тонн соломи на день. Уже цей факт робить нас найбільшою компанією в Європі за обсягами заготівлі соломи.
— У вас на подвір’ї стоїть серйозна, спеціалізована для збирання соломи техніка. Це була одноразова інвестиція?
— Ні, поетапна. Оскільки в партнера був досвід щодо технічної комплектації, то частину її перевезли з Польщі. Це великі прес-підбирачі. Проте, як з’ясувалося, техніку треба підбирати не лише за якістю та ціною, а й за сервісом. Адже деякі компанії, машини яких дуже популярні в Польщі, в Україні не мають своїх сервісних служб. І ми постали перед проблемою, що нашу складну техніку нема кому ремонтувати. Тому згодом ми почали купувати підбирачі, які мають і гарантійне, і післягарантійне обслуговування в Україні.
— А як заготовляєте курячий послід?
— У нашій технології використовується послід курей-несучок кліткового утримання. Беремо тільки свіжий і маємо привезти його протягом 24 годин, оскільки потім у ньому починається ферментація. Одна курка за день виділяє 120 грамів цього продукту, а нам його потрібно приблизно 120 тонн. Тобто ми збираємо послід від мільйона курей. На жаль, поблизу немає великої птахофабрики яєчного напряму, тож доводиться возити за 240 кілометрів.
Існує також виробництво компосту на бройлерному посліді, але це зовсім інша технологія: в такому продукті багато тирси, він сорок днів визріває, має багато мікро- і макроорганізмів, а також залишків антибіотиків, без яких вирощувати бройлерів неможливо. Тоді як несучка має дуже збалансоване харчування — її обманути неможливо.
— Скільки коштує цей продукт?
— Сам послід не є дорогим. Він коштує на птахофабриці 16 грн за тонну, а от його транспортування — ще 140 грн.
— Де берете третій важливий компонент — гіпс?
— Гіпс є побічним продуктом великих азотних виробництв, а неподалік від нас є «Рівнеазот». Щоправда, із цим підприємством поки що не можемо домовитися, на жаль. Тому возимо гіпс з Нового Роздолу Львівської області. Але його не так багато і треба — 5% від кількості соломи.
— Скільки грибного компосту в Україні виробляють у цілому? Яка ваша частка в загальному ринку?
— Ми виробляємо на місяць 7,2 тис. т, тобто 90 тис. т на рік. На такій кількості компосту можна виростити 30 тис. т печериць. Загальне офіційне їх виробництво в Україні — 45 тис. т, плюс можна додати ще 15 тис. т від дрібних виробників, щоб отримати більш-менш реальну цифру. Тобто ми забезпечуємо компостом десь дві третини легального ринку грибів і, мабуть, половину реального.До речі, ми єдині, хто виробляє компост і не вирощує грибів.
— Наскільки відрізняється компост вашого підприємства від того, який виробляють на польському «Мікогені»?
— Ці продукти взагалі не можна порівнювати. Адже ми робимо компост другої фази, а в Польщі — третьої. Наш продукт — це пастеризований компост, сформований у брикети і засіяний міцелієм печериці. Саме на цьому етапі його купують наші клієнти. На такому компості гриби починають рости через п’ять тижнів. У поляків же такий самий брикетований і засіяний компост додатково лежить два тижні в тунелі проростання і тільки потім реалізовується. Коли він приїздить до грибівника, його лише вкривають шаром торфу, і через три тижні починається збирання грибів. Третя фаза дає можливість отримати якісніший гриб, бо грибниця формується в стерильній пропареній камері в хороших умовах. Також компост третьої фази скорочує використання камер грибівника: якщо в Україні камери використовуються 6—6,5 разів на рік, то в Польщі — 9, тобто оборот у грибівника збільшується.
Середні показники врожайності у наших клієнтів становлять 300 кг гриба з тонни компосту, або 26—27 кг з квадратного метра вирощувальних полиць. Це дуже хороший результат, хоча не межа.
— Чи важко було напрацьовувати клієнтів?
— Коли ми ще будувалися, то всі навкруг уже знали, що ми вироблятимемо. Грибівництво — вузька галузь, одразу спрацьовує «сарафанне радіо». До того ж багато покупців уже мали справу з «Мікогеном» у Польщі. Ви ж розумієте, що хороший товар сам себе продає. У нас один мінус — ми знаходимося на заході України. В основному усі наші споживачі — це центр, схід і південь.
— Чи не могли б ви оцінити технологічний рівень наших підприємств з вирощування грибів? Які основні недоробки ви там помічаєте?
— По-перше, це гігієна. Треба переконувати людей, що гігієна є визначальною. Ми показали виробникам, звідки береться інфекція: насамперед це заражена оборотна тара, використання якої є початком кінця. Пояснили важливість спецодягу, адже інфекція є в людини на волоссі, одязі і взутті. Запропонували встановити на входах у всі виробничі приміщення просту водну завісу, яка відлякує грибну мушку. Для цього не треба великих інвестицій. Усі вважають, що без хімії жити неможливо. Можливо! Висока температура вбиває все: як почали пропарювати камери, стали зникати захворювання, які грибівникам не давали працювати.
— Наскільки заважає українським грибівникам імпорт?
— Зараз в Україну гриби не ввозять. По-перше, Польща великі обсяги відвантажує на Росію, і в неї грибів просто не вистачає. По-друге, українська митниця перекрила дешеву сіру і чорну контрабанду грибів, а легально їх ввозити невигідно. Тому впродовж чотирьох років імпортних свіжих грибів у нас немає: все, що продається — це українська продукція.
— А як щодо експорту? Чи іде щось на Росію?
— Незважаючи на те що попит в Росії не задоволений, Україна туди гриби не продає. Бо для цього треба вирішувати серйозні логістичні питання. Потрібні холодильники, де можна було б формувати товарні партії. Адже мінімальна партія — 15 т, а це не одна машина. Мова йде хоча б про одну відправку на день, хоча б раз на два дні. Та й немає в Україні 15 т якісного гриба в одній партії. Бо немає потужних виробників, розумієте?
— Пане Мирославе, у підприємства «Мікоген-Україна» є ще й другий напрям, за яким його знає вітчизняна переробна галузь: це виробництво сертифікованого органічного зерна. Як два такі різні напрями поєдналися в одному господарстві?
— Як і деякі фермери-початківці, ми спочатку думали, що шлях органічного виробництва — це шлях здешевлення сільгосппродукції. Це вже потім зрозуміли, що органічне виробництво — тільки для багатих. Органічна продукція на 30% дорожча від звичайної, бо ти недобираєш урожай: якщо у війні з бур’яном за допомогою гербіцидів можна одержати гору швидко і ефективно, то нам треба їх видаляти механічним способом, а це призводить до набагато більшого використання ресурсів — і людських, і технічних, і пального.
Власне, на наше рішення зайнятися екологічним виробництвом вплинуло те, що поля, які ми орендували, вже років десять-дванадцять не бачили хімії, деякі навіть почали заростати лісом. Тому за пришвидшеною схемою, протягом року, ми отримали органічний сертифікат швейцарської установи IMO. Спочатку всі казали, що без хімії нічого в нас не вийде. Проте зараз наші врожаї сягають 5 тонн зерна з гектара. З часом я зрозумів, що органічне виробництво — це богоугодне діло. Так робили наші діди й прадіди, і лише недавно сільське господарство посадили на хімічну голку. Я був у багатьох фермерів у Німеччині, Польщі й бачив: хто цим займається, не завжди буває багатим, але майже завжди щасливим.
— Чи готові ви в разі, якщо піде потужна хвиля бур’янів, дати вказівку переорати поле і знищити посів?
— Так. Мій партнер Пьотр Малушинський каже: «Не треба зараз гнатися за тисячами тонн зерна — зроби добрий ґрунт, і він нам потім дасть урожай». Я не живу сьогоднішнім днем. Але у нас в країні, на жаль, панує його величність «вал». А яка якість тих мільйонів тонн зерна? Авіалінії в Україні для випікання здоби купують борошно в Німеччині!
— Ваш компостний бізнес зародився з бачення того, що на ринку є велика незаповнена ніша, є сировина, споживач. Проте в органічному напрямі такий підхід ви не застосовуєте. То що це, хобі?
— В українських реаліях це більше ніж хобі. Ринок органічної продукції дуже вузький — насамперед міста-мільйонники. Але в Європі попит на органічну продукцію великий, і ми також це враховуємо. Ось, наприклад, маємо 300 т полби, зібраної з одного поля — це велика партія однорідної сировини, яка може зацікавити серйозного покупця. Це наш плюс. А віддаленість від Європи, від основного споживача — це мінус.
Однак бути сировинним придатком нам не хочеться. Адже після продажу зерна сільгоспвиробникові лишається дуже мало. Тому треба зробити власну переробку, хоча б напівфабрикати, і ми до цього вже йдемо. Бо і ціна, і додаткова вартість будуть уже в рази вищими. Якщо ми поставимо на переробку по три тонни в годину в дві-три зміни — вийде не так і мало. Хотілося б зерно експандувати, робити більш засвоюваним, залишаючи по можливості цілу зернину, зародок. Лінії з переробки дуже дорогі — близько 4—5 млн євро, це серйозні інвестиції. Але ми плануємо. І якщо не продасться в Україні, то продасться в Росію.
Три фази виробництва компосту
Компост проходить три фази виробництва. Перша — ферментація і карамелізація. Вона починається із замочування соломи. Її пропускають через шнек, де вона змішується з курячим послідом і гіпсом. Далі суміш потрапляє в галерею бункерів: у цих бункерах компост перебуває 16—17 днів, протягом яких його кілька разів перекидають (для аерації і створення рівномірних умов ферментації), додатково зволожуючи водою. У перші дні температура середовища тримається на рівні 60 °С, наступні 12—14 днів — в діапазоні 75-80 °С. Завдяки високій температурі відбувається пастеризація компосту, тобто очищення від мух, шкідників, личинок тощо. Компост переміщують з одного бункера до іншого в напрямку тунелів. Після досягнення компостом потрібних параметрів перша фаза завершується.
Друга фаза — фаза відпочинку, так звана реінакуляція компосту. Саме тут відбувається природне «заселення» охолодженого до 50—60 ºС компосту бактеріями і мікроорганізмами, які сприяють надалі проростанню і росту грибів.
Третя фаза — завантаження компосту в ізотермічні тунелі. Нині на підприємстві завантажують 11 тунелів, в кожен з яких потрапляє по 200 т компосту. Цього року їх кількість буде доведена до 15. У таких тунелях компост перебуває 120 годин. Після цього компост охолоджують до температури 18—20 °С: він готовий для висівання міцелію.
Павло Коротич
газета “АгроМаркет”, червень 2012 року
AgroTimes
