Продукцію вітчизняної виноробні, що народилася в незалежній Україні, дегустували у Франції, Британії, Польщі, Німеччині. У перспективі нові бізнес-горизонти.
Виноградарство — не той бізнес, що гарантує прибуток через чотири дні. Лише на четвертий рік молода лоза може давати вино. Проте, як кажуть фахівці, краще плекати її років п’ять. І лише тоді, зібравши врожай, ти розумієш, чи воно було того варте. А ще виробництво, зберігання, збут — чи дивно, що охочих ризикувати своїми ресурсами одиниці?
«Надто довгі гроші», — кажуть потенційні інвестори й звертають увагу на швидкоприбуткові галузі. Тим часом енергетик Іван Плачков уже понад десятиліття вирощує український виноград, прагнучи створити з нього ексклюзивний авторський продукт за європейськими стандартами. «АгроМаркет» розпитав Івана Васильовича про чесне вино та культуру його споживання, про ринкову ситуацію й державну політику. І, звісно ж, про філософію бізнесу, що, як з’ясувалося, лише цьогоріч вийде «в нуль».
Непотрібні «ноу-хау»
– Нинішнього року ми нарешті плануємо вийти на самоокупність, — каже наш співрозмовник, зауважуючи, що в українських реаліях цей шлях розтягнувся понад десятиліття. — Далися взнаки оті придумані нашою державою ноу-хау, яких нема ніде у світі. Одне з них — плата за ліцензію на оптову торгівлю. Ми виробляємо 140 тисяч пляшок на рік, тоді коли великі підприємства — по 30–40 мільйонів, але за ліцензію на оптову торгівлю платимо однаково: 500 тисяч грн на рік. І це при тому, що ми оптом не торгуємо, не перепродаємо нічого… Справжнє виноробство — це ручна робота, мистецтво. Промислове — як репродукції картин. Зрозуміло, що цінові параметри в кожної продукції свої. Хто хоче робити репродукції — то нехай робить і на цьому заробляє. А я сподіваюся, що ще за життя побачу економічний результат своєї діяльності, а до сімейної справи долучаться онуки й правнуки.
— Зрозуміло, що невеликий виробник, котрий хоче продати по контракту 15–20 пляшок вина, але мусить заплатити купу грошей за ліцензію, не зможе так успішно розвиватися, як виробник-гігант, що купує виноград у маленьких підприємств, а виноматеріали привозить танкерами з Молдови, Румунії, Іспанії, Чилі. Та чи є взагалі ринкові перспективи в авторського вина?
— Звісно, що є. Однак потрібна законодавча підтримка. Ось, наприклад, у Франції, де ніколи не існувало таких дивних вимог, лише в Бордо — понад три тисячі виноробів із повним циклом виробництва (для порівняння: в Україні їх загалом не більше як 40). До речі, всі високопосадовці та політики, з котрими я спілкувався із цього питання, визнають, що наявність такої ліцензії для вітчизняного винороба — це взагалі економічний нонсенс. Усі погоджуються, що «треба щось міняти», обіцяють «сприяти», але наразі все залишається по-старому. До речі, відповідний законопроект, розроблений Українським бюро винограду і вина, яке я очолюю, за сприяння профільного міністерства, зареєстровано в Раді. Документ передбачає, що виробник, який створює вино з власного винограду, вирощеного в Україні, звільняється від плати за ліцензію. Утім велике питання, коли його розглядатимуть і якими будуть результати отого розгляду.
— А який зиск державі від таких законодавчих змін? Що вона виграє, відмовившись від реальних грошей за ліцензію?
— Отримає суттєво більше. У мене немає жодного сумніву, що в результаті цих поступок протягом півроку лише в Одеській області виникне не менше як 40 виноробень. Ще до 70 — у Миколаївській, Херсонській і Закарпатській областях. Ці підприємства вже вирощують виноград, роблять виноматеріал і за дуже низькими цінами продають його монополістам. Щойно навантаження зменшиться, чимало українських шато наважаться розливати вино під власною торговою маркою. Тоді на ринку з’явиться багато хорошого якісного українського вина, і цей національний бренд нарешті стане реальністю.
— Невже це єдина перешкода для розвитку виноградарства й виноробства?
— Звісно, ні. Проте дуже суттєва. Ще один важливий момент — власність на землю. Хто, скажіть, закладатиме виноградник, коли обробляє орендовану землю? Це прийнятно хіба що для швидких прибутків. Однак 15–20 років, на які нині надається оренда, — не строк для багаторічних насаджень. То, може, давайте знімемо мораторій на продаж покинутої землі під ними — без зміни призначення цих земель? Звісно, це політико-стратегічне питання, і тривалий час в суспільстві насаджувався міф про те, що землю продавати не можна. Але ж їй потрібен господар! Якщо розвиватимуться українські господарства, що мають виноградники, разом із ними розвиватиметься й регіон. А загалом потенціал українського виноградарства та виноробства — колосальний. Коли в Україні буде три тисячі виробників і п’ять тисяч марок вина, споживач вибиратиме хороше з хорошого.
Шлях до чесного вина
Хоча цього сезону на Одещині зібрали не надто щедрий урожай (десь на 30% менший, ніж торік), його якість дає виноробам підстави для оптимізму: 2015-й може увійти в історію як рік великих вин. У господарстві Івана Плачкова до їх створення ретельно підготувалися: все оснащення найвищої якості, барріки (дубові бочки) для сухих вин використовуються лише один раз, лінія стерильного розливу у пляшки. Як зауважує Іван Васильович, «ми відрізали собі шляхи відступу від якості» — і вказує на портрет прадіда на етикетці. До речі, її створення — це теж особливий ритуал, участь у якому зазвичай бере вся команда Плачкова. Етикетки для топових позицій навіть мають свої ексклюзивні історії, як-от легендарний старовинний орнамент, котрий вдалося перефотографувати в соборі святого Павла в Лондоні…
– Увесь процес виготовлення вина відбувається в абсолютній чистоті. За європейськими стандартами якості, які нам на початках допомагали запроваджувати німецькі колеги з Мозеля — доктор Кірх і доктор Паулі, — каже господар. І додає, формують лозу, підрізають її і збирають виноград лише вручну — як це робити, працівники господарства навчаються на майстер-класах у професійних виноградарів із Франції, котрі регулярно приїжджають у Криничне. — Ми збираємо виноград, коли він відповідає всім параметрам не лише за вмістом цукру, а й кислоти та станом рН. Ви ж розумієте, що нинішніми досягненнями хімії у виноробстві можна обдурити смакові рецептори, вино може бути смачним й ароматним, але обдурити організм, скуштувавши «нечесного вина», неможливо. Тому намагаємося створювати його як для себе. І цю філософію з нами розділяють усі, хто долучився за ці десять років до нашої справи — колеги-енергетики й друзі, земляки, що працюють у господарстві, та гості, котрі приїжджають на наші дегустації. А французький енолог Олів’є Дога, з котрим ми співпрацюємо, взяв за девіз свого виноградника почуту в Україні просту селянську мудрість: «Аби лоза дала хороше вино, треба перед нею тричі стати на коліна і п’ять разів вклонитися».
Виноградники в Криничному, до речі, закладали на початку 2000 року буквально «з нуля». Колись вони тут, у Придунайській Бессарабії, звісно, були, та ще й які! Але лозу вирубали під корінь, аби догодити букві «сухого закону» радянських часів. Отож родина Плачкових наважилася почати все спочатку: від ліцензій і дозволів до сучасного виробництва за європейськими стандартами, від перших дегустацій у створеному в рідному селі Івана Васильовича, Криничному, винному центрі до високих оцінок знаних у світі винних критиків і перемоги в Wine Premiere Awards в Лондоні. Оскільки в жодній винній енциклопедії досі немає сухого українського вина, амбітні винороби вирішили це виправити. І, до речі, продукцію торгової марки, створеної родиною Плачкових, знають далеко за межами України. Уже сьогодні в невеликій кількості українське авторське вино продається в Лондоні, його свого часу репрезентували й у британському парламенті, й у посольствах Польщі, Румунії, Болгарії, Франції, Німеччини. А посол Бельгії якось зазначив, що це вино отримує статус «Посла України у світі».
Про бренди, збут і філософію
Один зі знаменитих крилатих висловів Івана Васильовича — про те, що національна ідея України має будуватися на створенні всесвітньо відомих брендів. Коли, приміром, мешканці одного українського села робитимуть вино, яке продаватиметься в Лондоні, іншого — джем, яким смакуватимуть у Відні, а в райцентрі вироблятимуть ґудзики для фабрик у Стамбулі та Пекіні. «Ми маємо — кожен на своєму місці — робити щось дуже високоякісне, що було б конкурентним і затребуваним у світі…», — переконаний він. І, схоже, винороби з Криничного таки твердо дотримуються цієї філософії бізнесу. Окрім вина з класичних європейських сортів — Мерло, Каберне, Шардоне — у лінійці продукції господарства є два вина з українських сортів, Сухолиманського білого й Одеського чорного, що були створені минулого століття Одеським інститутом імені Таїрова.
Виробництво наразі мають намір поступово збільшувати до 200 тис. пляшок. Окрім цього, беруться виробляти ігристе вино за класичним методом шампанізації у пляшках. Для цього вже закладено 10 тонн виноматеріалу Шардоне. А перед цим Іван Васильович з’їздив повчитися технології в графство Кент в Англії. «Саме там після чудово проведеного дня я замислився, як назвати своє ігристе, — каже він. — В Іспанії є кава, в Італії — просекко, Франції за межами Шампані — креман, а що буде в нас? Прийшла аналогія з бісером, схожим на малесенькі бульбашки. Повернувшись додому, я запатентував цю назву «біссер» — із подвоєною «с», для оригінальності», — розповідає він. І зауважує, що вже наступного року можна буде скуштувати ігристого біссеру. А доки триває шампанізація, виробники закладають ще один новий амбітний проект — виноградний бальзамічний оцет (його треба витримувати щонайменше 15 років) і придивляються до грецької технології виготовлення оцту із зеленого винограду.
Коли наша розмова заходить про труднощі збуту в кризові часи, Іван Плачков несподівано робить цікаву ремарку: «Вино має бути бажаним». І пояснює, що це — один із принципів філософії створеної ним торгової марки. Отож у той час, коли загалом у галузі спостерігається падіння продажів десь на 15%, на продукції, яку випускає його господарство, це не позначилося. «Хороші продажі забезпечуються завдяки тому, що наше вино за якістю конкурентне з європейськими винами, однак після девальвації гривні — набагато дешевше», — каже наш співрозмовник.
Сьогодні вина Плачкова можна скуштувати у всіх ресторанах п’ятизіркових готелів, шеф-повари яких приїжджали на дегустації в Криничне. Без них не обходиться на багатьох дипломатичних заходах, які проводять закордонні посольства, акредитовані в Україні. На часі — робота над бізнес-контрактом із Польщею й участь у представницькому форумі в Китаї. А у Львові є навіть фан-клуб шанувальників вина із Придунайської Бессарабії.
Правильно обрана стратегія, яку компанія проводила упродовж усього десятиліття, сьогодні демонструє оптимістичні результати. Тож нині, вибудовуючи подальші плани, Іван Плачков не зраджує філософії власного бренду.
Олена Синюта
газета “АгроМаркет”, жовтень 2015 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у газеті “АгроМаркет” та інтернет-сторінці газети за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
AgroTimes
