Сила, краса і грація «Магната»
Про аграрний бізнес і втілення дитячих мрій розповідає генеральний директор аграрно-промислової компанії «Магнат» Микола Полуда.
Коли 10 років тому Микола Полуда розпочинав свій бізнес у Ніжинському районі Чернігівщини, у рідному селі Велика Дорога, багато хто сумнівався в успішності цієї справи загалом та в деяких новаціях підприємця зокрема. Адже до 2002 року майже 90% колективних господарств у районі розвалилися, орні землі заростали не тільки бур’янами, а вже й деревами. Однак десятиліття наполегливої праці з ранку й до ночі без відпусток і вихідних довело: якщо хазяйнувати на цій землі дбайливо і розумно, взявши на озброєння сучасні технології, буде і толк, і прибуток, а ще — можливість втілювати в життя давню, майже дитячу мрію.
— Свою трудову діяльність я розпочав ще в дитинстві, працюючи в колгоспі ім. Щорса у селі Велика Дорога. Тут народився, тут живуть мої батьки — прості робітники. Родина в нас багатодітна, є ще брат і три сестри, а я — старший син, тож здобувати освіту мені було ніколи. У бізнес прийшов після розвалу Радянського Союзу. Ми вирощували картоплю, возили її на продаж до Москви, Ленінграда — і не тільки картоплю. На початку 2000-х у мене було вже кілька тракторів, які надавали послуги місцевим колгоспам. Однак ці господарства мали величезні борги, тож я вирішив хазяйнувати сам і 2002 року заснував власне підприємство. Розмірковував так: продукти харчування — це те, що матиме попит завжди, адже людина без їжі не виживе. Починав роботу без фахівців, вникав у все сам, був і за агронома, і за інженера. Вирішив взяти на озброєння сучасні технології. Тепер маю приблизно 10 тис. га орної землі і пишаюся ось чим: коли тільки-но почав працювати, то ті господарства, що ще доживали, мали врожайність пшениці десь 8 ц/га, а ми першого ж року зібрали понад 50, і до сьогодні ці показники не зменшуються.
— Отже, ваш пріоритетний напрямок — рослинництво?
— Наше підприємство займається тільки рослинництвом — сіємо зернові культури, ріпак, багато землі тримаємо під паром. Хоча для власних потреб маємо й тварин — ВРХ та овець. Тваринництвом займатися важко: прибутку воно не дає, бо в нашу країну завозиться закордонне м’ясо, вирощене на хімії, за допомогою дотацій від держави, тож конкурувати ми не можемо. Колгосп у Великій Дорозі збанкрутів років шість тому, тоді там було 100 корів і 100 телят-бичків: цю кількість ми й залишили. На потреби власної їдальні, а також під час весіль, хрестин, похоронів ми за рік цих 100 бичків і з’їдаємо.
Крім того, займаємося вівчарством, причому починали з чистого листка. Тепер маємо в господарстві до півтисячі вівцематок і хочемо розширювати цей напрям. Адже баранина — надзвичайно смачне й поживне дієтичне м’ясо.
Тримаємо досить велику пасіку — 130 бджолосімей, причому вулики всі нові. Мед ми також використовуємо для власних потреб, наділяємо наших працівників до свят, жодного кілограму ще не продали. Взагалі, забезпечуємо себе майже всім: городиною, грибами, ягодами, рибою; маринуємо, квасимо, солимо, консервуємо, морозимо. Маємо морозильні камери та підвали, де все це зберігається до нового врожаю.
— Миколо Миколайовичу, що допомагає вам ефективно господарювати в рослинництві?
— Напевно, найголовніше те, що ми відмовилися від традиційної оранки, замість неї застосовуємо дискування. Звісно, зайвих коштів у господарстві ніколи не було, тому й почали використовувати енерго- й вологоощадні технології. Приміром, один трактор ХТЗ за добу може виорати 20 га, а задискувати — навіть 100 га, тож замість 20—30 тракторів можна тримати 10, і буде той самий результат.
Однак сьогодні в мене вже є три американські трактори на гумовій гусениці і з навігаторами. За один прохід ця техніка може виконати понад сім операцій, так і дизельне пальне заощаджується, і волога зберігається. За радянських часів для цих операцій витрачалося до 100 літрів дизельного пального на гектарі, та ще й крали частину, а в мене — до 5 літрів.
— Якщо у вас така потужна техніка, чому ж більше землі не берете?
— Мій сусід-підприємець у 2003-му набрав майже 100 тис. га. Проте я й досі працюю — а де він зараз? Не чути. Адже спробуйте дати всьому цьому раду. Нереально! Для чого набирається така кількість землі? Щоб, так би мовити, застовпити ділянку, а не для того, щоб обробляти. Я добре розумів, чим буду займатися, це моє з діда-прадіда.
— Розкажіть про своє конярство. Адже «Магнат» славиться своїми рисаками.
— Коні — це окрема історія. Колись у Великій Дорозі було чимало коней, їх використовували на різноманітних роботах, а я за ними спостерігав, милувався. З 1988 року в мене вже була власна кобила — «орловка» Найда, яку я купив у колгоспі. А потім почав займатися кіньми на професійному рівні. У селі Талалаївка, де знаходилася контора колишнього колгоспу, було коней голів 30. У скрутні часи їх вже збиралися здавати на м’ясо, але я перекупив. До речі, коні були непогані, я їх потроху розпродавав і натомість купував породистих — орловських рисаків. І згодом відкрив єдиний у Чернігівській області племрепродуктор орловського рисака. Ми маємо всі відповідні дозволи, ліцензії, у нас працюють гарні фахівці. У нашому господарстві — найкрасивіші і найпрудкіші «орловці» в Україні. Це засвідчують їхні досягнення та різноманітні нагороди. Десь до 10 голів моїх рисаків постійно перебувають на Київському іподромі, де я орендую конюшню, проходять там іспити. Вони почали показувати чудові результати та вигравати з першого ж року, як я ними почав займатися. А це — величезна рідкість. Торік мій жеребець Журналіст на перегонах поставив рекорд Київського іподрому, інші також вигравали грамоти, призи, попони.
— Оригінальне прізвисько ви дали жеребцю — Журналіст!
— Коней називають традиційно: перша буква в імені — материна, друга — батькова, тож, буває, красиві імена підібрати нелегко, але намагаємося. Рекорд Журналіста — це серйозний результат у конярстві, не кожен конезавод може таким похвалитися, навіть ті, в кого тисячі коней. Наступне, чим порадували мої вихованці — жеребець Кашемір став переможцем 2011 року за екстер’єром. А ще можу похвалитися тим, що Дібровський кінний завод на Полтавщині, що має статус державного, взяв на злучку нашого жеребця Сокола. Це є визнанням того, що мої коні справді чогось варті. Якби 10 років тому хтось сказав, що з Великої Дороги будуть брати жеребців-плідників, це прозвучало б як фантастика. Але сьогодні так і є.
До речі, Журналіста свого часу я врятував від м’ясокомбінату. Мабуть саме тому, з вдячності, він і почав вигравати. А було так: колись я навідався на Лозівський кінний завод, що на Полтавщині, але на той момент найкращих коней вже розпродали, у кошарі залишився тільки санітарний брак. Я до них придивився і звернув увагу на жеребчика Журналіста і лошачку Боярку. Запитую: «Продасте?» «Вони хворі», — відповідають. Фахівці в господарстві були, але вони чомусь не побачили того, що побачив я. Я знайшов стайню Журналіста, оглянув її і зрозумів, що він не хворий, а просто збив копито. Зателефонував своїм конюхам, аби забрали Журналіста і Боярку, їм тоді було десь по 8—9 місяців. Мої хлопці на них подивилися і також підтвердили: коні не хворі. Десь півроку ми з ними попрацювали, підлікували і віддали на іподром. І вони почали радувати нас перемогами. Журналіст довів, що він — боєць, а я щось розуміюся на конярстві. На мою думку, якщо торік такий результат він показав у старшій для нього віковій групі (я пішов на цю хитрість, тому що Журналіст на вважався жеребцем високої якості, серед його ровесників є діти більш породистих батьків), то цього року взагалі буде жеребцем №1. До речі, і діти Журналіста вже почали бігати на Київському іподромі: вони показують зовсім інший рівень — силу, красу, грацію, тож мого жеребця почали запрошувати для репродукції. На Київському іподромі є коні практично з усіх областей, але Чернігівську область представляють тільки мої «орловці».
— Чи вигідна справа конярство?
— Сьогодні дуже не вигідна. За 2011 рік Дібровський кінний завод, про який я вже згадував, отримав збитків на кілька мільйонів гривень. Я їм допомагаю, чим можу. Цьому заводу вже понад 130 років, і раніше він завжди процвітав — і за царя, і за радянської влади, війну пережили. Тепер ми вільні й незалежні, але ситуація критична. Щоб ця справа приносила прибутки, на іподромі має працювати тоталізатор, аби люди робили ставки, а заводчики отримували відсотки від виграшів. Без тоталізатора у конярства немає майбутнього.
Ми маємо 35 голів разом з лошатами — таке поголів’я потрібне для того, щоб за господарством зберігався статус племрепродуктора. Крім того, займаємося верховою їздою, джигітуванням, на Новий рік наші коні підвозять Діда Мороза зі Снігуронькою, на Масляну — катають людей.
— Тобто для вас конярство — не бізнес, а хобі?
— Якщо ви думаєте, що я фанат коней, то помиляєтеся. Всі фанати — це хворі люди, як, наприклад, наркомани чи алкоголіки. На конюшні я буваю тільки тоді, коли хтось приїздить до нас у гості. Одна з моїх особистих причин — показати красу цих коней, зберегти орловського рисака для наших нащадків. Я об’їхав усю Росію, бував у тих місцях, де граф Орлов почав розводити цю породу, цікавився цим питанням. Це така конячка, яка піде і у вогонь, і у воду. Однак у наш час «орловців» вже треба, як оленів чи лосів, заносити до Червоної книги.
Так, я не маю наміру заробляти на конях. Я досить серйозно вивчав, чого ж прагнув граф Орлов. І, як мені здається, докопався до істини — того ж, чого і я.
— В Україні є верства заможних людей, що цікавляться кіньми, бажають їх мати у власних конюшнях. За яку ціну можна нині продати породистого «орловця»?
— На жаль, у нашій країні багаті люди не їздять на «Жигулях», їм треба іномарку. А «орловець» у їхньому розумінні — «Жигулі». Так, вони купляють коней по 200 тис. євро, привозять їх з-за кордону, однак ці тварини не такі витривалі, не такі пристосовані до наших умов, як «орловці». Колись одному відомому коняреві привезли жеребця з Франції, але він чомусь швидко помер. Почали з’ясовувати, чому. Виявляється, цю конячку вдома напували кип’яченою водою, а у нас — спека, кліщі, мухи. «Орловці» ж до всього пристосовані. Колись це був найшвидший рисак на земній кулі, але ними не займалися, не вкладали кошти, і порода опустилася на нижчі щаблі.
— Пане Миколо, зараз багато розмов точиться про вільний продаж землі. Які маєте міркування з цього приводу?
— До земельного питання, як і до всього іншого, я підхожу глобально. Вивчав, яка ситуація у світі. І з’ясував, приміром, що в інших країнах землевласники свою землю не продають, бо вона передається з покоління в покоління: це їхній спадок, і життя, і статки. А у нашій країні що трапилося — землю отримали ті, кому вона не потрібна. Забрати її не можна — це буде революція. Тому моя пропозиція: нехай держава за реальними цінами її викупить, і такі, як я, візьмуть її в оренду. І нехай би держава контролювала, як ця земля використовується. Бо коли я прийшов, ці землі заростали деревами. А зараз селяни-пайовики мені весь час дорікають — мовляв, не так хазяйную. Я їм і за паї плачу, і школу утримую, і клубам допомагаю, і на соціальну сферу кошти виділяю, але — все одно не так. Може, я б у чомусь і погодився, якби в них самих були повні ферми з худобою, земля вся засіяна. Я прийшов, коли тут уже нічого не було. Працюю, а на мене верхи сідають та ще й поганяють. Взагалі на Чернігівщині не обробляється десь 40% орної землі, а ще 10% обробляють абияк. І нікому до цього немає діла. Я єдиний господар, який тут народився й живе, а в інших господарствах — управляючі, подекуди господаря навіть в обличчя не бачили.
Вікторія Сидорова
Марія Михно
газета “АгроМаркет”, червень 2012 року