У кожному конкретному випадку його визначають попередники й погодні умови післязбирального періоду.
Нещодавно в одному з популярних серед аграріїв журналів натикнувся на тезу, що «Весняна посівна кампанія, в порівнянні з осінньою, вимагає від сільгоспвиробників більшої концентрації, витрачання більших коштів». Думаю, що це прозвучало через наближення саме весняної посівної, хоча загалом проблемною її назвати не можна. Більше проблем пов’язано із сівбою озимих культур, коли треба визначитись і з площами озимого поля, і з попередниками, які можна задіяти під озимі культури.
Якщо до сівби ярих культур на весну залишилось провести лише ранньовесняний і передпосівний обробітки, то від збирання попередника до сівби озимини виробникові треба виконати цілий комплекс обробітків.
Особливо важко із цим упоратись до сівби ріпаку, з якої в серпні починається осіння посівна. Та й підібрати з вирощуваних у господарстві культур попередник під ріпак набагато складніше, ніж під озимі колосові культури. Наприклад, якщо в господарстві відсутня тваринницька галузь і немає потреби у вирощуванні кормових культур, то ріпак озимий можна розмістити після озимої пшениці, яка є в структурі посівних площ будь-якого господарства, попри його спеціалізацію.
Неширокий вибір попередників залишається й для озимої пшениці, адже до розвалу колективних господарств у кожному з них у структурі попередників степової зони третину займали чисті пари, майже стільки ж — зайняті пари й дещо більше третини — непарові попередники, до групи яких входили кукурудза на силос, горох і парова пшениця. У Лісостепу з непарових попередників на той час використовували лише зернобобові та кукурудзу на силос, а з парів — тільки зайняті. Стерньові попередники у цьому регіоні не використовували зовсім.
Підбір попередника
На сучасному етапі в Степу залишалось використання під озиму пшеницю чистих парів. До групи попередників тут можна віднести баштанні культури та ранньостиглі сорти сої. Після них можна вирощувати озиму пшеницю і в лісостепових районах, додавши до цього попередники з групи зернобобових — горох, чину й нут, а з групи олійних культур — ріпак ярий і льон олійний. До добрих попередників для озимої пшениці в Лісостепу слід віднести й гречку (за наявності її в структурі посівних площ). За високої частки озимої пшениці у сівозмінах лісостепової і степової зон цю культуру доводиться вирощувати і в повторних посівах, хоч колосовий попередник належить до найгірших допустимих через погіршення фітосанітарних умов.
В останні роки великі площі озимини засівають після ранньостиглих гібридів соняшнику й кукурудзи та перших зібраних цукрових буряків у господарстві. Усі ці попередники можна віднести до групи умовно допустимих, після яких сіяти озиму пшеницю можна за дощової осені, коли складаються сприятливі умови для одержання добрих сходів висіяної культури; але такі попередники не можна планувати, оскільки неможливо наперед передбачити випадання опадів у передпосівний період або хоча б зразу ж після сівби. Коли ж у зазначені терміни опадів не передбачається, то сіяти після цих попередників озиму пшеницю недоцільно, позаяк можуть повторитися наслідки осені 2011 року. Тоді в країні сходів озимини не отримали на площі понад 1 млн га саме через використання таких пізньозбираних попередників.
Краща ситуація з підбором попередників для озимих культур складається у зоні Полісся, де для цього із зернобобових можна використати люпин, із технічних культур на багатих ґрунтах — льон–довгунець, а на бідніших — картоплю. Після всіх цих непарових попередників можна за рекомендованої технології одержати нормальні сходи, а за внесення належної кількості добрив — достатньої величини урожай.
Загалом по країні після різних за якістю непарових попередників нині засівають близько 80% озимих зернових культур.
У господарствах, де є тваринницька галузь, є можливість поліпшити склад попередників за рахунок культур кормової групи. У Поліссі такими можуть бути конюшина, люпин, злако-бобові сумішки й кукурудза на зелений корм, а в Лісостепу і в степовій зоні — озимі на зелену масу, люцерна й еспарцет на один укіс, вико-овес і кукурудза на зелений корм, зібрана у фазі цвітіння. Коли ж терміни збирання кукурудзи переносяться на фазу молочно-воскової, а то й воскової стиглості зерна, що за календарними строками припадає на середину чи кінець серпня, якість цього попередника різко погіршується й за посушливої погоди збирального та передпосівного періодів дружні сходи озимини після такого попередника отримати нереально, часто після нього посіви доводиться пересівати чи насівати ярими зерновими культурами.
Вибір системи обробітку ґрунту
Від терміну збирання попередника та від стану ґрунту на цей час залежить система обробітку ґрунту під озимі культури. Оскільки сівбу озимих проводять на початку осені, услід за періодом високих літніх температур, то для отримання добрих сходів важливо накопичити й зберегти до сівби в орному шарі ґрунту 20–30 мм доступної вологи. Це і є основним завданням обробітку ґрунту під озимі культури. Також потрібно очистити ґрунт від насіння бур’янів, збудників хвороб і шкідників, нагромадити поживу в доступній для рослин формі й довести верхній шар ґрунту до сприятливого для сівби фізичного стану.
Найкраще все це вдається зробити в полі чистого пару й після проведеного наприкінці квітня – на початку травня основного обробітку ґрунту після збирання озимих на зелений корм. Ураховуючи те, що більша частина насіння бур’янів із ґрунтових запасів може проростати в першу половину літа, то й система обробітку ґрунту у цей час має бути інтенсивнішою з використанням парових культиваторів, обладнаних боронами чи шлейфами. Закономірним є й те, що перші культивації по мірі появи бур’янів виконують на дещо більшу глибину за наступні, доводячи їх до глибини загортання висіяного насіння озимих культур. Збільшувати глибину культивації парового поля доводиться й за наявності на ньому багаторічних бур’янів. Неприпустимим у цьому разі є використання дискових лущильників, які сильно пересушують верхній шар ґрунту й не забезпечують ефективної боротьби з багаторічниками. Таким знаряддям доводиться обробляти поле лише за великої маси бур’янів, оскільки звичайні лапчасті культиватори забиватимуться масою бур’янів. Однак допускати до такої забур’яненості поля ніколи не можна, тоді й відпаде потреба у використанні на пару дискових знарядь. Не має бути й шаблону в системі літнього обробітку парових полів: у роки з більшою кількістю опадів за швидкого заростання поля бур’янами обробіток ґрунту може бути і частішим, і на дещо більшу глибину; а в посушливих умовах літа, коли є загроза втрати ґрунтової вологи за рахунок її випаровування, треба обробляти поле рідше і на меншу глибину.
Час збирання багаторічних бобових трав на один укіс припадає, залежно від погодних умов року, рідше на кінець травня, а частіше — на першу декаду червня, а то й на його середину. За бездощової погоди в передзбиральний період ґрунт після трав залишається сухим і погано піддається обробітку. Для розпушування верхнього шару та підрізання кореневої шийки, щоб не відростала отава, доводиться важкі дискові борони пускати у два сліди. За використання в господарстві традиційної плужної системи обробітку до оранки приступають безпосередньо після лущення стерні, а її глибину встановлюють залежно від рівня врожайності багаторічних трав, дотримуючись правила орати глибше за вищого її рівня, і навпаки. Зумовлено це тим, що за вищої урожайності буде більше кореневих решток, які за мілкої оранки концентруватимуться у поверхневому шарі, й за наступних культивацій ріллі значна їх кількість витягуватиметься на поверхню ґрунту й висихатиме. Тому за високої продуктивності трав поле орють на 25–27 см, середнього врожаю — на 23–24 см, а за низького врожаю обмежуються оранкою на 20–22 см. Для подрібнення ріллі плуг зазвичай агрегатують із кільчасто-шпоровим котком, хоча у разі оранки пересушеного ґрунту бажаного ефекту коток не забезпечує, й після нього рілля залишається бриластою. У такому стані ґрунт слабо засвоюватиме воду опадів навіть великої інтенсивності. Для подрібнення брил услід за оранкою ріллю треба задискувати лущильником за невеликого кута атаки робочих органів, після чого ущільнити важкими котками. І лише після цього можна чекати дощу для зволоження верхнього шару й провокації проростання насіння бур’янів.
Останнім часом у Степу та Південному Лісостепу традиційний полицевий основний обробіток пласта багаторічних трав витісняється безполицевим. У цьому разі ефективним буде використання комбінованих агрегатів, до складу яких входять плоскоріз, голчаста борона й кільчасто-шпоровий коток. Таким агрегатом можна обробляти ґрунти на глибину від 12–14 до 16–18 см (мілкіше, якщо переважають малорічні бур’яни, і глибше — коли більше коренепаросткових бур’янів).
Якщо ж ґрунт на час збирання трав не пересушений, то основним обробітком ґрунту може бути й дворазове лущення стерні важкими дисковими боронами на максимально можливу глибину, після чого відразу ж поверхню ґрунту доводять до дрібногрудочкуватого стану.
Усі названі способи основного обробітку пласта багаторічних трав можуть бути використані під час підготовки ґрунту вслід за лущенням стерні дисковими лущильниками після збирання однорічних бобово-злакових сумішок і кукурудзи на зелений корм, зібраної у фазі викидання волоті. Проте ґрунт після цих попередників за наявності більшої кількості залишкової вологи обробляють краще, ніж після багаторічних трав. За умови використання оранки її недоцільно заглиблювати нижче за 20–22 см. У районах поширення вітрової ерозії основний обробіток після цих парозаймаючих культур краще виконувати комбінованим агрегатом у складі плоскоріза, голчастої борони та кільчасто-шпорового котка.
Після ранніх сортів картоплі для літнього споживання, яку здебільшого збирають у червні–липні, на чистих від бур’янів полях за будь-яких погодних умов можна обмежитись мілким (від 10–12 до 14–16 см) обробітком лапчастими культиваторами, який спеціально здійснюють для підзбирування втраченого під час копання врожаю бульб.
Після збирання із зернобобових люпину, гороху та вики в Поліссі та районах достатнього зволоження Лісостепу за наявності на полі багаторічних бур’янів із групи коренепаросткових ґрунт одразу обробляють дисковими знаряддями з подальшою оранкою на 20–22 cм або на глибину гумусового горизонту на бідних дерново-підзолистих ґрунтах. Якщо ґрунт більш сухий, то плуги агрегатують із котками, а коли ті залипають ґрунтом, то їх міняють на важкі зубові борони. Проте використання оранки в системі основного обробітку під озиму пшеницю після гороху й вики в підзонах нестійкого та недостатнього зволоження в Лісостепу та в Степу призводить, як правило, до утворення бриластої ріллі, яку потім дуже важко довести до дрібногрудочкуватого стану. Така рілля не тільки не накопичуватиме воду з опадів, а й навіть втрачатиме ту вологу, яка була в ґрунті до обробітку. Тому виробники цілком обґрунтовано відмовляються від полицевого обробітку й вже давно перейшли на поверхневий обробіток ґрунту, використовуючи для цього дискові лущильники, хоч і доводиться ними обробляти ґрунту в три–чотири сліди, щоб досягти спушеності верхнього шару товщиною 5–6 см. Дехто з метою економії часу (а може й коштів) замість дискових лущильників використовує важкі дискові борони, які за один прохід добре подрібнюють післязбиральні рештки й краще за лущильник знищують багаторічні бур’яни, проте розпушують верхній шар ґрунту глибше за глибину загортання насіння озимої пшениці. За умов посушливого періоду від збирання гороху до сівби пшениці це може негативно позначитись на сходах озимини — через глибоке пересихання верхнього шару вони можуть не появитись зовсім або будуть зрідженими і недружними.
Проблема з обробітком після гороху постає у разі, коли добре перевірений і надійний поверхневий обробіток ґрунту тільки сприятиме подальшому поширенню осоту. За цих умов перевагу надають плоскорізному обробітку, під час якого лапи плоскоріза, працюючи на глибині 14–16 см, відрізають бокову кореневу систему цього злісного бур’яну зі сплячими бруньками від основного стрижневого кореня, який забезпечує всю рослину водою та поживою. Плоскоріз у цьому разі краще агрегатувати з голчастою бороною, яка для створення шару мульчі буде добре подрібнювати піднятий лапою плоскоріза ґрунт до глибини 6–8 см, а позаду кільчастий непаровий коток ущільнюватиме надмірно розпушену поверхню ґрунту. Подальший обробіток після відростання зі сплячих бруньок розеток полягає в їх періодичному зрізанні культиваторами з плоскорізальними лапами.
Саме за такої системи обробітку під озимину можна позбутись осоту на полі. Коли б використовували традиційний поверхневий обробіток, за якого дискові лущильники лише на 5–6 см зрізували б розетки цього злісного бур’яну, то цим самим тільки зумовлювали б його поширення. Звісно, вже на посівах озимини проти осоту можна було б використати цілий арсенал рекомендованих для цього агробіоценозу гербіцидів. Проте більшість із них повністю не знищує цю злісну рослину, а тільки затримує ріст і розвиток надземної її частини. Коренева ж система осоту залишається живою й може слугувати джерелом поширення осоту вже на посівах наступної за озимою пшеницею культури. Це, як правило, просапні, які дуже слабо конкурують із бур’янами взагалі й з осотами зокрема. А це потягне потребу знову вдаватися до гербіцидів, оскільки механічними прополюваннями коренепаросткові бур’яни в посівах подолати неможливо.
Кілька варіантів основного обробітку під озиму пшеницю може бути й після стерньових колосових її попередників — озимих чи ярих пшениці, жита чи ячменю. Це й традиційна оранка, яка може бути мілкою, середньою чи глибокою, і використання менш енергоємних знарядь обробітку — плоскорізів, чизелів або важких дискових борін. Кожен із них має свої переваги та недоліки. Недоліками альтернативних плугу знарядь є те, що вони залишають у верхньому шарі ґрунту всю стерню із цілим букетом збудників хвороб, які будуть одразу ж поширюватись на рослини висіяної на цьому фоні озимої зернової культури і ще в молодому віці, за відсутності імунітету до цих різних хвороб, завдавати їм непоправної шкоди. Проявлятимуться ще на сходах і багато шкідників, які будуть характерними тільки для стерньового виду попередника під озиму пшеницю. Ось чому стерня, яка є резерватором багатьох збудників, хвороб і шкідників, приміром в Англії, спалюється. У нас це вважається великим злом (й автор статті приєднується до цієї думки) і карається законом. Звідси, з боку оздоровлення фітосанітарного стану посівів повторної озимини, й випливає потреба у використанні в цій сівозмінній ланці полицевого основного обробітку ґрунту. До того ж що на більшу глибину проводитимуть оранку в агрегаті з котком, то на більшу глибину загортатимуть стерню колосового попередника. За мілкої оранки стерньові рештки попередника загортатимуться мілко й до їх місця «захоронення» швидше доходитиме молоде коріння, яке піддаватиметься дії збудників кореневих гнилей та інших не менш шкодочинних хвороб. Із позиції глибини загортання стерні та витрат на проведення оранки рекомендовано виробникам використовувати проміжний варіант — оранку на середню глибину (20–22 см): вона буде дешевшою за глибоку, а за екологічним впливом ефективнішою за мілку.
Після гречки ґрунт залишається краще зволоженим порівняно з іншими попередниками, які збирають у другій половині літа, і з меншою кількістю бур’янів. Тому після цього попередника основний обробіток під наступну озимину можна обмежити одно- чи дворазовим проходом важкої дискової борони з роздільним коткуванням обробленого поля.
Після кукурудзи на силос, зібраної у фазі молочно-воскової або воскової стиглості зерна, в кращих за зволоженістю регіонах для основного обробітку під озимину краще скористатись різними комбінованими агрегатами, які за один прохід забезпечують високу якість обробітку з доведенням верхнього шару до посівного стану. За відсутності в господарстві комбінованих агрегатів і в районах недостатнього природного зволоження основний обробіток після цього попередника обмежують дворазовим проходом важкої дискової борони з подальшим без розриву в часі коткуванням. Близьким до цього може бути основний обробіток і після таких пізньозбираних попередників, як ранньостиглі сорти та гібриди сої, соняшнику й кукурудзи, а також площі після цукрових буряків, звільнених від урожаю до закінчення оптимальних термінів сівби озимих культур.
Володимир Єщенко, доктор с.-г. наук, завідувач кафедри загального землеробства
Уманський національний університет садівництва
журнал “The Ukrainian Farmer” липень, 2013 року
Усі авторські права на інформацію розміщену в журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/magazines належать виключно видавничому дому АГП Медіа та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
При використання інформації з подальшим будь-яким відтворенням, републікацією, поширенням, переробкою, перекладом, включенням її частин до інших творів обов’язкове посилання на журнал “The Ukrainian Farmer” з гіперлінком https://agrotimes.ua/magazines . Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому “АГП Медіа” .
The Ukrainian Farmer
