Яким буде сільське господарство без сіл?
Не вірте тим, хто каже, ніби аграрному бізнесу живеться дуже тяжко, що його душать податками. Насправді податкове навантаження не таке вже велике — ми витримали б і більше. І ми готові платити більше. Проблема в іншому: куди підуть ці додаткові бюджетні надходження? Якщо в бездонний казначейський рахунок, тоді — звиняйте! Є дві речі, які мене гнітять і відбивають бажання працювати — це надзвичайно складна система адміністрування діяльності підприємств, а також сучасний стан сіл. Можливо навіть, що це та сама проблема, тільки два її різні боки. З усього видно, що держава не бачить перспектив розвитку села, такої концепції просто не існує. Для центральної влади село було і є об’єктом обкрадання: Київ безбожно забирає всі місцеві податки й збори. Система казначейських рахунків, яка була створена (як нам казали) для того, щоб на місцях не крали, насправді виявилася дуже необхідною для швидкого розграбування бюджету сільських рад і всієї країни. Сільські ради не можуть скористатися цими коштами, бо вони надходять на казначейський рахунок, а звідти — пряма дорога на Київ. Щоб отримати щось на місцеві потреби, гроші треба просити й місяцями чекати ласки центральних чиновників.
Хоча за чинним законодавством місцеві громади мали б почуватися як сир у маслі. Візьмемо для прикладу наше село Горби. Наскільки я знаю, наша сільська рада має бюджет на 400 з лишком тисяч гривень. І це навіть мало. Бо якщо врахувати всі можливі надходження від господарств, розташованих на землях сільради, то сума має бути вдвічі більшою — 800 тис. грн. Тобто сільрада мала б працювати зі значним профіцитом. Насправді ж у сільських голів немає грошей навіть на те, щоб на цвинтарях траву обкосити. Того, що реально виділяє казначейство, вистачає лише на зарплату бюджетним працівникам. У результаті село потроху вимирає, кілька сотень селянських обійсть стоять уже порожні. Ось подивімося ширше — на наш Глобинський район. Він не має в Україні рівних у плані розвитку сільського господарства. Тут зійшлися кілька потужних агрохолдингів: працюють елеватори компаній «НІБУЛОН» і «Кернел», цукрозавод і найбільший в Україні соєвий завод «Астарти», м’ясокомбінат і маслозавод «Глобино», потужний свинокомплекс цієї самої компанії, а також завод із переробки сої «Славтрейд Агро» у Градизьку. У районі налічується 46 великих і середніх сільгосппідприємств і 172 фермерські господарства. Площа сільгоспугідь (по всіх товаровиробниках включно з підсобними господарствами) становить 144,8 тис. га. Отож, за приблизними підрахунками, у Глобинському районі обертається приблизно 5 млрд грн. А спробуйте-но проїхатися місцевими автошляхами — яма на ямі!
Відвозячи мало не щодня в райцентр різноманітні звіти й довідки, об’їжджаючи ті ями та гроблячи ходову своєї машини, ніяк не можу зрозуміти: чому держава, яка так прискіпливо контролює кожний рух кожного підприємства, не може дати ради дорогам. Адже не буде доріг, люди остаточно залишать села, і ті самі холдинги, що створюють для району прибуток, залишаться без робочої сили.
У нашій Полтавській області, яка є однією з найблагополучніших у плані розвитку сільського господарства, села зникають чи не найшвидше. Ми бачимо це на власні очі. Однак полтавці, за статистикою, мають найбільші в Україні надої на фермах і чудові показники врожайності. То чому цього не відчувається?
А заїдьте в німецьке село — чисто, охайно, затишно. Там люди не виживають, а живуть. На подвір’ях тракторів чи корів там не побачити, бо село — для людей. А виробництво розташоване десь поряд — на хуторі, там тварини й техніка нікому не заважають. Тоді як українське село — це купи гною під кожним сараєм, повалені паркани, бруд. Покинуті хати, що заростають чагарями. Обшарпані клуби, які вже давно не бачили культури. Де те село, яке «неначе писанка» у Шевченка?
Мучить мене питання: як усе це передавати дітям у спадщину? Ось моя донька закінчила в Києві університет, чотири роки навчалася та стажувалася в Китаї. Сьогодні знову хоче їхати або в Китай, або у Європу. І я не проти — у село її не кличу. Може, я не патріот? Бо, кажуть, уже з’явилося світло в кінці тунелю. Проте скільки я у цей тунель не вдивляюся… То або лампочка висить у тупику, або на нас суне зустрічний потяг. Нічого кращого я не бачу.
Р. S. Днями вернувся з-за кордону. Приїхав у рідне село… І знову культурний шок, знову згадався Шевченко — «село неначе погоріло», а вже минуло 150 років із дня написання цих рядків.