Чому буксує кооперація бджолярів в Україні
Не варто боятися колективних господарств. Потрібно лише вміти їх організовувати. Але всі не тільки бояться, а й не вірять. Та спеціалізація й кооперація ‒ основні інструменти бізнесу, вірить у них хтось чи ні. Їх заперечення матиме лише один результат: програш у конкуренції.
Масштаб у бізнесі завжди впливає на собівартість. Спеціалізація відкриває двері укрупненню. А воно дає змогу перейти на продуктивніші технології, впровадити механізацію/автоматизацію, вдосконалити інфраструктуру, використовувати професійний інвентар і обладнання, інвестувати в маркетинг і продажі. Зрештою це дозволяє не тільки збільшити обіг бізнесу, а й знизити собівартість виробленого продукту. Це ‒ азбука бізнесу.
Сучасний масштабований бізнес неможливо організувати і вести в гордій самоті і без кооперації. Бізнес завжди будувався командами і, так чи інакше, завжди працював у кооперації з постачальниками матеріалів і послуг.
Але ми зараз ‒ про бджільництво, що завжди являло собою спільноту одинаків, переважно з хутірською ментальністю. У цьому нічого поганого немає, але це стримує розвиток галузі.
Із трьох основних перешкод для розвитку кооперації в бджільництві згадана ментальна проблема ‒ основна. Вона блокує навіть бажання розмірковувати на тему кооперації. Особливо у старшого покоління, а саме воно і складає більшість бджолярів.
Це пов’язано з іще однією ментальною проблемою, породженою радянським досвідом. Усі добре пам’ятають колгоспи разом із бардаком і крадіжками, які там творилися. Виховані тоді звички й досі побутують у нашому суспільстві. Тому сумний досвід тих часів часто проєктується на ідею кооперації як таку і на спроби вибудувати її сьогодні. Хоча це абсолютно некоректно. Люди плутають ситуацію з соціалістичного минулого, коли «все навколо ‒ народне, все навколо ‒ моє», з капіталістичним сьогоденням, коли усе має власника.
Так, красти, чи то пак «брати», доведеться припинити. Так, це часто легше сказати, ніж зробити: поваги до приватної власності в суспільстві, як і раніше, немає. Так, це важко. Але можливо. Особливо за налагодженого обліку й нетерпимості до злодійства.
Успішні приклади є. І в Східній Європі працюють кооперативи (колективні господарства), які вже позбулися цих «родимих плям» соціалізму. І в Україні побудовано на основі кооперації чимало успішних бізнесів у різних галузях.
Третя проблема коріннями теж сягає радянської спадщини: про роль держави. Йдеться про законодавчу базу, включно з корпоративним правом і його практиками. На жаль, багато питань, пов’язані з бізнесом, усе ще ближчі до СРСР, а не до Європи. Але навіть те, що вже маємо, достатньо для формування стійких форм організації кооперативного бізнесу.
Наприклад, можна використовувати практики, поширені в організації стартапів у США, адаптувавши їх до місцевих реалій. При створенні «Пасіки 21» ми саме так і зробили. Інформації щодо таких практик достатньо, здебільшого ‒ англійською мовою.
Можна знайти масу продуктивних ідей для кооперації ‒ всі вони лежать на поверхні. Але докладне висвітлення їх обмежено форматом колонки.
Отже, можна стверджувати, що принципово нездоланних труднощів серед окреслених проблем не існує.
І тут логічно з’являється запитання: якщо все так перспективно і заманливо, чому в бджільництві досі не розвивається кооперація? При тому, що в Україні не бракує всіляких галузевих громадських організацій (ГО). Є навіть об’єднання промислових бджолярів, якому сам бог велів таку кооперацію організувати…
На мою думку і думку моїх колег, справа в тому, що професійні бджільницькі ГО є антагоністами кооперації. Щоб вони не декларували на словах, на практиці кооперації в них не вийде. Чому так? Насамперед через те, що ГО цікава масовість. Для них критично важлива велика кількість членів, щоб доводити цим свою значущість за взаємодії з державними органами. А якщо є внески, то ще й для зростання доходу. Звідси популізм і гучні гасла, звідси відсутність розбірливості й будь-яких селективних вимог для вступу. Єдиний критерій для відбору в пасічницькі ГО ‒ умовна приналежність до категорії «бджоляр». Чому умовна? Та тому, що можна вступити до ГО бджолярів, навіть не маючи бджіл. Навіть у такій, здавалося б, вузькій сфері, як промислове бджільництво немає чітких визначень і критеріїв: хто так назвався, той і підійшов.
Як результат ‒ ГО наповнені тими, хто використовує їх як інструмент для заробітку чи комерційного впливу. Причому іноді це робиться приховано, в поєднанні з бджільництвом. Так у асоціаціях і опиняються заготівельники й експортери, продавці інвентарю й матеріалів, для яких бджолярі ‒ цільова клієнтська база, яку вони експлуатують. Через свою діяльність у таких членів ГО ‒ найактивніша позиція, вони часто посідають посади «бюрократів від бджільництва». Очевидно марно чекати, що вони допомагатимуть бджолярам виходити з-під свого впливу.
На жаль, тут є небезпечна межа, яку непросто збагнути… Через практику, що склалася, для спілкування з державними органами все ж таки ліпше використовувати саме ГО. Тому від них нікуди не дітися. Потрібно лише організовувати їх так, щоб було менше всеїдності й більше спеціалізації з упором на її практичний сенс.