Закликаю наших аграріїв не займатися самознищенням, а замислитися про збереження структури ґрунту
Я хлібороб із діда-прадіда, маю фах агронома із захисту рослин. У 2007 році разом із братом Сергієм створили фермерське господарство «Родина 2007», нині маємо в обробітку 1500 га землі в Згурівському районі на Київщині. Вирощуємо соняшник, кукурудзу, пшеницю, ячмінь, жито, картоплю. Крім того, утримуємо тисячу голів свиней, свинину реалізовуємо через власний магазин у місті Борисполі. Працюємо, на мій погляд, непогано — виробляємо якісну продукцію, створили 30 робочих місць, маємо хліб і до хліба.
Однак хотів би торкнутися питання не врожаїв чи прибутків, а збереження рідної землі, її родючості. Нині в більшості господарств ставлять собі за мету якраз протилежне — за будь-яку ціну отримати високий урожай, а з ним і надприбуток. Як тільки аграрій трохи розбагатів, так і намагається, як колись корейці, що працювали в Україні, вносити азотні добрива без міри, щоб витягнути кукурудзу по 170 ц/га, пшеницю — по 100 ц/га. А те, що для цього такий господар закладає в ґрунт по 300–350 кг/га д. р. азоту — він про те нікому не каже. А це — злочин. Бо безмірне внесення мінеральних добрив призведе до ситуації, що склалася нині у Європі, — до мінералізації ґрунтів. А це шлях у нікуди. От я був у господарствах Франції, Німеччини: береш там землю в руки, а вона через пальці вилазить, бо не тримає дрібнозернистої структури.
Якби все, що витягується із землі, та вкладалося в економіку України, я ще розумію такий підхід. А коли всі кошти з прибутку вивозять в інші країни, в закордонні банки, вкладаються в закордонну нерухомість, а тут земля гине… І завтра вона не буде самовідтворюваною біологічною субстанцією, а стане отим клейстером, який я стискав у руках на півдні Франції чи на півночі Німеччини. Якщо ми будемо все витискати з цієї землі, щоб купити ще одну яхту, ще один острів дружині, ще одну квартиру дочці в Англії, то український народ залишиться з пусткою, а не з прекрасним чорноземом.
Тому я закликаю наших аграріїв не займатися самознищенням, а замислитися про збереження структури ґрунту, дотримуватися науково обґрунтованих програм унесення мінеральних добрив.
Раніше ці процеси контролювала держава, нині ж дотримання норм унесення добрив і пестицидів ніхто не контролює. Я ще в радянські часи працював агрономом, і якби я тоді замість унормованих 110–130 кг/га у діючій речовині азоту списав під пшеницю 300–350 кг/га, що роблять сьогодні окремі «хлібороби», зі мною розбиралася б прокуратура. Натомість тепер здебільшого уносять так, як заманеться. Хоч, звісно, є й сумлінні господарі, які дотримуються науково обґрунтованих норм унесення препаратів. Ми у своєму господарстві діємо за принципом «краще менше, та надовше». Йдеться про оптимальне, навіть ближче до мінімального внесення будь-яких хімічних речовин у ґрунт. Це стосується не лише добрив, а й пестицидів.
От тепер у господарствах дійшли до того, що знайдуть два жуки на краю поля й починають усю пшеницю обробляти. Питаю: для чого? Адже завжди від хлібних жуків були тільки крайові обробки. Відповідають — «нехай буде». Насправді ж не пшеницю рятують, а працюють на хімічну компанію. Та й для них ці затрати невеликі, порівнюючи з отриманим прибутком від урожаю пшениці в 90 ц/га. А те, що вони в ґрунт «вперли», їх не цікавить. А я вважаю, що в такому разі шкода від того жука буде меншою, ніж від унесених у такій кількості препаратів. Ми ж уносимо інсектициди чи фунгіциди тільки за потреби, на випередження не працюємо. А тим, хто каже, що внаслідок такого підходу я втрачаю певну кількість урожаю, я відповідаю: мені яхта не потрібна й квартал у Лондоні також. Натомість моя земля і на наступний рік, і через 50 років буде відтворюватися. А шлях максимальної хімізації — це шлях у нікуди. Шлях на знищення України.