Якщо немає плодоовочевої переробки –– є проблеми зі збутом сировини
Добре знаю ситуацію у Волинській області з переробкою плодоовочевої сировини, адже 33 роки тому я приїхав працювати технологом на консервний завод у село Чаруків, де мешкаю і донині. Цей завод зараз не існує. Аналогічна ситуація і з шістьма іншими волинськими переробними підприємствами. Заводи у Рожищі й Володимирі-Волинському закриті. Іваничівського, Луцького, Мар’янівського, Турійського заводів нема взагалі. Це були потужні підприємства, які переробляли місцеву продукцію. Був завод продтоварів у місті Ківерці, де функціонував сушильний цех. Нині на волинських теренах існує лише ПАТ «Луцьк Фудз». Але він не купує продукцію від місцевих аграріїв.
Поки працювало сушильне підприємство в Ківерцях, моркви в області садили набагато більше. Немає переробки –– є проблеми зі збутом. Я фермер, який раніше був технологом, тому добре знаю дві сторони медалі: і з боку тих, хто вирощує сільгосппродукцію, і тих, хто її приймає.
Заморожують у нас переважно дикорослі ягоди, а також культивовану смородину і малину. Це добре, але таких обсягів недостатньо. Заморожуванням овочів у нас в області займаються лише кілька невеликих підприємств. Але ніхто з них не хоче укладати угоди наперед, де були б передбачені умови для виробників. Тобто себе вони в тих угодах захищають, виробників –– ні. Для прикладу, минулого року мене попросили виростити на заморожування 30 тисяч качанів солодкої кукурудзи. Я зробив це, телефоную до замовника, а мені відповідають: мовляв, вибачте, коронавірус. «У нас залишилась в холодильних камерах непродана продукція і вашу ми не будемо брати». Добре, що я давно працюю на сільськогосподарському ринку, маю досвід збуту. Ми знайшли, куди реалізувати кукурудзу, але довелось об’їздити половину України: і до Львова возив, і на ринки Києва. Ми її зрештою таки продали, але втрати були серйозні. Ви ж розумієте, що коли цукрову кукурудзу одразу не реалізувати, то це те саме, що після зрізування тримати цвітну капусту тиждень у полі. Вона псується, товарність знижується в рази.
До того ж зараз чимало сушеної, замороженої, несезонної продукції супермаркети завозять з-за кордону. І коштує ця продукція чимало. Як на мене, треба вкладати гроші у переробку. Ось, на мій погляд, одна з програм, яка має бути прийнята нашим урядом. Тобто потрібна державна підтримка для розвитку переробки. Але у нас цього немає, тому чимало молодих родин перестають займатися агробізнесом і їдуть у місто. А ми могли б піти за прикладом Польщі й зробити інакше, аби втримати робочі руки в селі.
Приміром, я був у Польщі у складі делегації наших фермерів 2005 року. Нас возили по господарствах три дні. Я запитав представницю місцевої влади в одному з повітів, скільки грошей туди дає держава. Вона відповіла, що це не благодійні виплати. Пояснила, що коли держава вкладає у фермера гроші, то потім вимагає звіт за них. Місцевий фермер розповів, що фактично 60–70% дотації, яку дає держава, згодом забирають податківці у вигляді різноманітних зборів. Тобто держава субсидує виробника, а виробник платить податки до місцевого бюджету. Не напряму дають гроші, а дають тому, хто працює. І кредити в Польщі аграрій може взяти під кілька відсотків.
В Україні теж мають бути регіональні програми, які сприяють розвитку того чи іншого виду сільськогосподарського бізнесу. Тим паче, що в Україні 50% товарної овочевої продукції вирощується в господарствах із площею насаджень від 0,5 до 5 га. Тож держава має звернути увагу на проблеми дрібних виробників.