У пошуках оптимальної моделі керованого запилення

Від успішності та собівартості керованого запилення залежить і дохід фермера, і дохід бджоляра.

Можна виокремити 4 основні моделі реалізації керованого запилення.

1. Сезонний збір приватних пасік на запилення з оплатою послуги ‒ короткочасна оренда бджіл, двічі за сезон на ріпак і соняшник.

2. Довготривала угода про надання послуги керованого запилення із заданими гарантованими параметрами ‒ оренда бджіл мінімум на 3 роки.

3. Власна пасіка на основі аутсорсингу персоналу й бізнес-процесів ‒ передавання підряднику повноважень із виконання певного бізнес-процесу (він шукає для замовника працівників і оформлює їх у власний штат).

4. Власна пасіка:
‒ будівництво на основі аутсорсингу;
‒ будівництво з використанням власного персоналу й зовнішнього проєктного управління;
‒ самостійне будівництво (власний штат).

Кожна з моделей має свої переваги та недоліки, які є передумовою унікальної економіки процесу.

Звісно, точний економічний аналіз моделей для їх вибору потрібно проводити з урахуванням конкретної ситуації фермера (замовника послуги): розташування угідь, наявності складської та транспортної інфраструктури, інвестиційних можливостей тощо.

Сьогодні, на думку фахівців ТОВ «Пасіка21», яка є найбільшим оператором послуги керованого запилення в Україні, найпоширеніша модель ‒ сезонний збір приватних пасік на певну культуру для конкретного господарства. Хоча вона ‒ найскладніша і найменш стабільна через велику кількість чинників, що можуть погіршити кінцевий результат. Серед них наступні.

‒ Відсутність уніфікації процесів та технології

Приватні пасіки можуть належати фізичній особі лише на підґрунті отримання ветеринарно-санітарного паспорта пасіки та реєстрації в державному реєстрі. А укладання договору з фізособою створює додаткове податкове навантаження на замовника. Власники пасік, залучені до процесу, можуть використовувати різні технології утримання та розведення бджіл, що створює невідповідності та складнощі і в реалізації послуги, і в складанні договору. Різні системи вуликів вимагають спеціальних підходів до організації навантажувально-розвантажувальних робіт із притаманною їм витратою матеріальних і трудових ресурсів.

‒ Обов’язковий посередник (організатор процесу)

Він може виконувати оплачувану роботу, що створює додаткове фінансове навантаження на одну зі сторін. Посередник також може контролювати якість надання послуг і брати на себе відповідальність за підготовку й підписання договору.

Варто мати на увазі, що подібні схеми часто є простором для корупційних оборудок. Наприклад, співробітник, який збирає пасіки разом із одним із бджолярів, може створити віртуальну пасіку. Остання фактично стане суборганізатором, котрий самостійно найматиме реальні пасіки для виконання запилення. Тим самим знімаючи зі співробітника роботу і, можливо, забезпечуючи йому нелегальний дохід. Із подібними випадками ми стикалися неодноразово.

Крім корупції, такі схеми мають і інші суттєві недоліки. По-перше, віртуальна пасіка стає додатковим прошарком між аграрієм і бджолярами, забираючи в них істотну частку доходу. По-друге, зі зрозумілих причин усі операції між віртуальною пасікою та реальними пасічниками виводяться з офіційного обігу документів і фінансів, викривляючи встановлені вимоги до запилення, позбавляючи бджолярів захисту, підвищуючи ризики відмови від виїзду на запилення останньої миті чи навіть дострокового від’їзду із запилення. Всі розрахунки при цьому переходять у готівку з ухиленням від податків, що породжує додаткові ризики.

‒ Складність логістики

Різні стартові локації учасників процесу, різні відстані до поля замовника спричиняють нерівні умови оплати, що згодом може стати причиною конфліктних ситуацій.

Зважаючи на складність найпоширенішої моделі, аграрії почали організовувати власні запилювальні пасіки як додатковий напрям діяльності. Насамперед це поширено серед органічних ягідних кооперативів, які не можуть обійтися без бджолозапилення, й великих агрохолдингів, котрі спроможні фінансувати утримання пасіки.

Війна разом із епохою низьких цін на продукти бджільництва й обмеженнями в експорті суттєво зменшила кількість бджолиних сімей в Україні. Ми можемо констатувати за кількістю звернень, що інтерес фермерів до створення власних пасік для реалізації керованого запилення значно зріс. Великі господарства розглядають передусім четверту модель, а середні й малі віддають перевагу третій.

Протягом останніх двох років було кілька вкрай невдалих спроб агрогосподарств організувати пасіки для реалізації четвертої моделі. На нашу думку, основною причиною цього було використання традиційних, а не промислових підходів. На жаль, пасічники з досвідом традиційного бджільництва не можуть налагодити процеси на масштабних промислових пасіках: понад 5 таких проєктів загинули, ледве народившись, марно витративши величезні інвестиції.

Наша практика показала, що з економічних і організаційних причин для всіх видів фермерських господарств оптимальна третя модель реалізації керованого запилення, яка спочатку будується на промисловій основі.