Траєкторія грошей: як не вимити капітал із українського села

Чому фермери протестують проти ринку землі? Насправді більшість із них не заперечують продаж землі як такий. Є, звісно, в цьому й залишки радянських установок, що буцімто земля не повинна продаватися, проте, якщо запитати в кожного з протестуючих аграріїв, чи купили б вони угіддя, якби мали таку можливість, то, я впевнений, кожен відповів би ствердно. І саме цю можливість власники дрібних та середніх господарств намагаються відстояти, відчуваючи ризик втратити бізнес. Є два основних страхи: по-перше, що на вітчизняний ринок землі зайде дешевий іноземний капітал, і по-друге, що більшість земель викуплять агрохолдинги. Наскільки ці страхи виправдані – це вже інше питання.

Щодо останнього, я вважаю, такі побоювання не зовсім конструктивні, адже насправді у конкуренції за землю дрібні та середні фермери у виграші перед агрохолдингами. Більшість крупних аграрних компаній не мають такого капіталу, щоб викупити всі землі, які вони сьогодні орендують. Саме тому вони наразі оптимізують бізнес: скорочують земельні банки, продають свої малоприбуткові підприємства, аби накопичити певний інвестиційний капітал. З іншого боку – вони мають доступи на зовнішні фінансові ринки, що дає їм змогу мати більш дешевий фінансовий ресурс, порівняно з дрібними та середніми сільгосппідприємствами.

Проте готуються й фермери. Наочний приклад, – зупинився ринок техніки, а це суттєвий щорічний капіталообіг, який по суті тепер осідає на рахунках аграріїв і частково покриє витрати на придбання землі. Крім того, їхня перевага ще й у тому, що більшість із них знають свого орендодавця в обличчя, налагоджують безпосередню комунікацію, бо більшість дрібних  і середніх агровиробників живуть там, де розташовані їхні підприємства.

А тепер розгляньмо різні умовні траєкторії руху коштів у разі відкриття ринку землі. Хто б не придбав землю, кошти за неї отримають власники земельних наділів. Це різнорідна маса, яка витратить цей капітал по-різному. Припустімо, що середньостатистична сім’я, у власності якої є кілька паїв, отримала за них певну суму. Хтось придбає дітям квартиру і зробить ремонт (у більшості з імпортних матеріалів), хтось придбає машину (навряд чи вітчизняного виробництва), хтось поїде за кордон відпочивати, хтось витратить на лікування чи покращення побутових умов і т. д. І лише одиниці, можливо, інвестують в якийсь невеликий бізнес, і то навряд чи в селі. Тобто більшість цих коштів перестануть бути «самовідтворюючими».

Тепер щодо землі як основного капіталу селян. Коли вона перейде у власність іноземних компаній (я не кажу іноземців, бо є такі іноземці, які живуть і господарюють на нашій землі краще за самих українців) або рантьє, вона перестане бути власністю села, грубо кажучи.  Бо іноземний власник отримуватиме прибуток десь у Швейцарії чи Німеччині, а рантьє – в Києві чи Херсоні. Останні в кращому випадку інвестуватимуть гроші, отримані з орендної плати, в інший бізнес, у гіршому – вони витікатимуть за кордон. Крім того, якщо ринок землі буде відкритий для рантьє, це може стати непоганим способом легалізувати корупційні кошти. У будь-якому разі, за таким сценарієм українське село знову залишається осторонь.

Я не кажу, що фермери не їздять за кордон відпочивати, не купують імпортні авто чи техніку. Проте саме вони генерують левову частку місцевих бюджетів, знають «болі» і проблеми свого села, впроваджують різні соціальні проєкти, допомагають у розбудові інфраструктури тощо, адже самі зацікавлені в цьому.

Тому головний ризик, який я бачу в ринку землі, полягає не в безпосередньо купівлі землі іноземцями чи олігархами, а в тому, що за собою потягне ця купівля, – вимивання коштів із українського села, які могли б іти на його розвиток. Ось чому, на мою думку, землю повинен купити фермер, який живе там, де його угіддя, який буде зацікавлений зберегти цю землю для своїх дітей, побудувати дорогу, якою сам їздить, відремонтувати школу й садок, куди ходять його діти, провести Інтернет, щоб ефективно впроваджувати аграрні інновації тощо. 

Вітчизняний аграрний сектор показав, що він може бути прибутковим на умовах оренди землі. Ринок уже виявив ефективних її користувачів, тому я за ринок землі, але такий, де ефективні користувачі стануть ефективними власниками. Це – найбільш виграшний сценарій для всіх, бо землею повинен володіти той, хто на ній працює.