Головне:
Точка зору

Сьогодні гостро потрібні тямущі інженери, яких не вистачає! Проте наші виші навчити їх не спроможні

Віра Розуменко, голова правління АТ «Носівське ХПП»
Голова правління АТ «Носівське ХПП»

 

Сучасна система освіти диктує зовсім інші правила гри. Згадайте, як було за радянських часів: випускники після закінчення школи ставили перед собою мету. Обираєш інститут, подаєш документи. Якщо не вступив, ідеш на підготовчі курси, в технікум або училище того самого профілю. Звісно, не всі обирали спеціальність за покликом серця. Було й таке: вступив за компанію, вивчився — треба працювати. Нехай там як, а все-таки радянська система була непогана.

 

В останні роки змінився сам підхід до вибору спеціальності. Дуже мало випускників, які можуть свідомо визначити свій професійний шлях. Зазвичай вони розсилають документи на вступ із результатами ЗНО в кілька десятків вишів і чекають, де ж їм пощастить. Причому виші ці можуть бути абсолютно різного профілю. А потім — куди всунулося, там і вивчилося.

 

Батьки віддають дитину у виш, як в камеру зберігання. Не тому, що дитина хоче навчатися, а просто тому, що так треба. Тягнуться, оплачують навчання, а потім не знають, куди прилаштувати своє чадо з купленим дипломом. Витрачають свої гроші, гроші держави, а промисловість із цього має великий пшик. Мені здається, що проблема — у браку виховання. Сучасні тато й мама здебільшого заробляють гроші. Вони намагаються відкупитися від дітей: на тобі на морозиво, на кіно — тільки відчепися. Діти полишені самі на себе. Вони мають необмежений доступ до інформації, та не вміють цю інформацію фільтрувати. В результаті в їхній свідомості формується уявлення про світ, дуже далеке від реальності. Вони не пристосовані до життя, до роботи, навчання. А батьки й собі не готові заглиблюватися в питання освіти: їм легше заплатити виховательці в садочку, потім вчительці, потім викладачеві й вважати свій обов’язок виконаним.

 

Проблема також у якості освіти. Раніше інститути давали багаж теоретичних знань, а підприємства виховували спеціалістів. Тепер у вишах добротних викладачів обмаль, дітей навчати нікому. Програми для студентів складають дуже легкі. На платні місця набирають абикого, і не брати не можуть: вишам теж потрібні гроші. Купити можна будь-яку курсову чи дипломну роботу. В результаті, тямущих випускників сьогодні не більше як 10%, решта — болото.

 

У мене на підприємстві 18 людей на робітничих посадах мають дипломи про вищу освіту. А що робити: життя змушує їх заробляти на шматок хліба. На який творчий підхід можна сподіватися, коли людина своїм матеріальним станом приперта до стінки? З другого боку — приїхав до мене хлопець проситися на роботу. П’ять років витратив на навчання, п’ять років його батьки тяглися, щоб оплатити синові вищу освіту. А на виході навіть не пів спеціаліста, а менше. У цю дитину треба вкласти кілька років, аби зробити фахівця. І ніхто з ним не хоче гратися. Всі хочуть персонал із досвідом, а де ж той досвід брати? Не в кожного керівника є бажання вкладати час і сили у спеціаліста, який в будь-який момент може звільнитися.

 

Отже, старше покоління майже вичерпало свій ресурс. А молоддю, яку треба готувати на хорошому обладнанні, ніхто не опікується. Ніхто не хоче пропагувати робітничі спеціальності. Діти просто не розуміють, куди їм іти. Таке враження, що держава взагалі не зацікавлена мати професіоналів.

Журнали