Точка зору

Працюємо над якістю разом

Лариса Старікова
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України

Маркетинговий рік у сільгоспвиробників настає новий, чого не скажеш про наявні проблеми. Вони не просто старі, а застарілі. Мова про побудову адекватної ринкової системи контролю за безпечністю та якістю продуктів харчування, а відтак і про держконтроль, корупцію та перспективи…

Сама по собі ця система, звісно, не виникне. Втім, оскільки споживач орієнтується на ціну продукту, фальсифікатори завжди матимуть перевагу перед доброчесним виробником. Так і опиняється згадане питання у глухому ведмежому куті.

Хто має дбати про безпеку продуктів харчування? Стандартна українська відповідь – а хто ж, як не держава! Сідайте, двійка. Вже більше 10 років в країні діє угода СОТ, більше трьох – Угода про асоціацію з ЄС. Там є таке дивне слово як “технічні бар’єри”. Звісно, вимоги до безпеки і якості харчової продукції має визначати національне та міжнародне законодавство. Проте левова частка вимог формується самим ринком. Прагнучи мати довіру з боку споживачів, підприємства об’єднується навколо організацій стандартизації і сертифікації. Утворені ними галузеві технічні комітети втілюють у норми стандартів сучасні дослідження щодо безпечності та якості технологічних процесів і продукції. Про відповідність цим стандартам свідчитиме сертифікат організацій  стандартизації. Втім, сертифікація – це не просто видача папірця. Підприємство має вивчити зміст стандарту і залучити фахівців для запровадження його вимог у практику…

Реформа державного контролю. Система ринкового контролю, в якій провідну роль грають публічні організації стандартизації і сертифікації, у світі однозначно домінує над сферою держконтролю. Хто не знає Міжнародний інститут  стандартизації ISO? Жодна держава не знайде ресурсів для того, щоб перевірити кожну банку сметани, кільце ковбаси, мішок картоплі. Більше того, законодавчі вимоги і державний контроль підтягується до тих стандартів, які встановили на вимогу ринку такі недержавні інституції. У нас же все поки що навпаки. Національна система ринкового контролю відсутня і виробники змушені звертатися за сертифікацією до міжнародних інституцій. Однак потрібно віддати належне державі – вона гідно вийшла з мораторію на перевірки, провела необхідні реформи й осучаснила свої контрольні функції.

Застосовуючи систему орієнтації на ризик, план державних перевірок тепер складається на основі визначення ступеню ризику підприємства, а перевірку інспектор проводить відповідно до уніфікованого акту – такого собі чек-листа, де навпроти кожного запитання є посилання на норму чинного законодавства. Контроль за дотриманням законодавства нині відбувається «у двосторонньому порядку» – контролер перевіряє дотримання підприємством галузевого законодавства, підприємство – дотримання реформованого законодавства про державний контроль.

Колізії 2020-го.  Коронавірус вплинув на ситуацію з державними перевірками в бік її пом’якшення. Тож бізнес, мабуть, і не помітив тектонічних зсувів у сфері держконтролю. Це, швидше з все, надалі буде компенсовано. Втім, уже зараз варто звернути увагу на деякі суттєві питання.

На 2020 рік перевірок з НАССР не заплановано взагалі. Натомість на виконання вимог із захисту рослин перевірять понад 1,5 тисячі господарств, вимог щодо ГМО – понад сотню. Чи знають всі ці сільгоспвиробники про реформоване законодавство з держконтролю і новітні вимоги до перевірок? Ще однією цікавою колізією 2020 року є те, що до плану включені перевірки з технічного стану сільськогосподарських машин, зберігання зерна та продуктів його переробки, понад сотню підприємств включено по цих напрямах до плану, але затверджених уніфікованих актів за цими напрямами немає. Точніше, вони колись були, але тепер скасовані і перевірок за ними, згідно з законодавством бути не може. На місцях про це можуть не знати не тільки підприємці, але й самі контролери…

Нехай там як, ми маємо сформувати цілий прошарок національної економіки, який органічно поєднує мікрорівень, де працює бізнес, і макрорівень, де благом країни опікується держава. Поставити на ноги національну систему стандартизації і сертифікації, ринкового контролю. Систему ринкового контролю за безпечністю і якістю харчової продукції потрібно бачити в цілому. Тоді й шлях до добробуту, експорту, успіху буде більш-менш прямим.