Гострого дефіциту елеваторних потужностей не буде

Цього року вартість зерна настільки знизилася, що аграрії воліють закласти збіжжя на зберігання й чекати на кращу ціну, ніж віддавати його фактично за безцінь. Цей фактор, а також періодичні удари росіян по українських елеваторах та складах з зерном змушує ринок поставити питання: а чи вистачить потужностей для зберігання?

На мою думку, елеваторних потужностей вистачає й їх гострого дефіциту не буде. Й цьому є низка пояснень.  По-перше, 23-30% земель не беруть участі в генерації обсягу валу зерна в Україні через активні бойові дії або тимчасову окупацію. По-друге,  агровиробники з метою оптимізації витрат наразі купують мінімальний набір добрив та ЗЗР, що цілком логічно призводить до зниження врожайності та якості збіжжя. Зокрема, цього року в Україні спостерігається гострий дефіцит продовольчої пшениці.

По-третє, кукурудза, яка обіймає левову частку у будь-якому елеваторі у будь-якому регіоні, наразі стоїть в полях й її масово відмовляються косити в небазисних показниках по вологості. Бо наразі кожну десяту тонну потрібно віддати за сушіння. До того ж цього року багато аграріїв зменшили площі під кукурудзою й замість неї посіяли соняшник. Відповідно елеватори просто не доберуть певні обсяги кукурудзи, та й агровиробники давно адаптувалися щодо зберігання пшениці та соняшника на власних потужностях. Ці складські приміщення навіть не обліковуються, тому сказати точно скільки їх, просто неможливо.

Також допомагають у зберіганні й рукави. Наразі доволі багато у полях зерна в біг-бегах, в яких прекрасно зберігають як пшеницю, так і соняшник.

Проте ті агровиробники, які не мають власної інфраструктури, віддаватимуть продовольчу пшеницю ІІ та ІІІ класу на елеватори, щоб зберегти якість збіжжя, мати складську квитанцію й можливість у будь-який момент продати зерно на піку ціни. А ось фураж, скоріш за все, складуватимуть на наявних в господарствах складах, адже на якість збіжжя це вже не вплине.

Минулого року спостерігалася велика активність учасників ринку щодо моніторингу західних областей на наявність майданчиків з орієнтуванням на перевалку, вивчення вузьких та широких колій, потужностей залізничних станцій з можливістю подальшого розвитку перевалки тощо. Ці проєкти реалізовувалися й розвивалися.
Цього року, на мій погляд, не так все оптимістично: на сьогодні інвестори, ураховуючи тенденції 2023 року, не настільки зацікавлені вкладати гроші у великі інфраструктурні об’єкти на західних кордонах. Звісно, продовжується реалізація менш амбітних проєктів з перевалювання зерна з мінімальним накопиченням партій. А ось проєктів, зорієнтованих на багатотисячне зберігання збіжжя, немає.

Однією з причин є те, що через геополітичні складнощі та ризики не рахується модель бізнесу в довгому плечі суходолом. Воно завелике у часовому й грошовому вимірах на кожному етапі перевалювання. Експорт через глибоководні морські порти є цікавішим й менш витратним для експортерів агропродукції. Ба більше, наразі маржинальність експорту у порівнянні з минулим роком суттєво зменшилася. Якщо на початку повномасштабного вторгнення премія за експорт агропродукції морем та суходолом доходила до 100 доларів, зараз вона знизилася до 5-10 доларів. Відповідно проміжків на ризики й форс-мажорні обставини майже немає.

Не дивно, що учасники ринку не хочуть по такому довгому, складному й дорогому шляху експортувати. Тому вони або не вивозять збіжжя за кордон, або в рази скоротили обсяги експорту агропродукції. Усі чекають на велику воду, адже завдяки експорту через глибоководні порти можна розраховувати на дохідність й більшу маржинальність.

Здавалося б, ураховуючи те, що росіяни часто спрямовують удари по нашій елеваторній інфраструктурі, було б доцільно будувати більш укріплені споруди. Наприклад, в Аргентині складські місткості йдуть глибоко на 10-15 метрів у землю.

Але ураховуючи те, що елеваторний бізнес знаходиться на межі рентабельності, боюсь, що більш укріплені елеватори навряд чи з’являться.

Бізнес не інвестуватиме в укріплені зерносховища, скоріш, вкладатиме гроші у будівництво розгалуженої мережі маленьких, більш локальних потужностей, у різних місцях. А ще простіше завантажити урожай в рукави, які внаслідок ударів ворога страждатимуть менше – зачепить усього декілька біг-бегів на великих площах.

На активну розбудову фермерських елеваторів у перший-другий роки після нашої Перемоги, на мій погляд, не варто розраховувати.

По-перше, страх вже цього покоління, яке працює в умовах повномасштабної війни, що елеватор можуть зруйнувати, окупувати, віджати, превалюватиме й стримуватиме активне будівництво фермерських елеваторів.

По-друге, агровиробникам знадобиться час, щоб оговтатися. Адже наразі в них є фінансові зобов’язання, які вони залучають для елементарного виживання й втримування на плаву власного бізнесу. В першу чергу вони відновлюватимуть рослинництво займатимуться відновленням земельного фонду: активів, розмінуванням земель, відновленням ґрунтів тощо. Також доведеться впорядковувати земельні відносини. Тому інфраструктура зі зберігання зерна, як і розвиток переробки, буде на останньому місці. Особливо для малих сільгосппідприємств.

Середні й великі підприємства звісно будуть розвивати переробку. Проте, наскільки я бачу, наразі розвиток переробки має більш ситуативний характер. Виробництво борошна можливо на локальному рівні, адже світовий ринок доволі щільний. Та й  ємність світового ринку продукції внаслідок глибокої переробки кукурудзи, сої тощо, на сьогодні не настільки глибока, щоб прийняти велику кількість нових гравців й нової продукції з України.

На мою думку, переробка розвиватиметься поетапно й не перевищуватиме 5-10% бізнесу з прив’язкою до зберігання. Цей напрямок рухатиметься дослідним шляхом. Наприклад, на стадії проєктування закладатимуться обсяги переробки кукурудзи на рівні 200-250 тис. тонн на рік, а будуватися й запускатися це виробництво буде чергами по 50-60 тис. тонн, щоб мати можливість промоніторити новий ринок. Тільки після цього буде прийматися рішення щодо будівництва другої-третьої черг.

Не варто забувати, що переробка – це більш складний, затратний та ризикований проєкт. Зокрема, первинні інвестиції в переробку розпочинаються із 100 млн євро. Для порівняння: первинні інвестиції в будівництво елеватора становлять 5-7 млн доларів. Період реалізації проєкту з переробки – 1,5 – 2 роки. Натомість чергу елеватора можна звести за 3-5 місяців й запустити її, що вже призводить до більш швидкої окупності.