Чому великий птахівничий бізнес ігнорує унікальні гібриди українського племінного птахівництва.

Із позиції власника птахофабрики чи фермерського господарства ідеальна курка має щодня нестися, майже не їсти і взагалі не хворіти. Поки що таке є навряд чи можливим. Але хто б повірив ще кілька років тому, що бройлер досягатиме 1,5-кілограмової ваги за місяць, споживаючи на кожен кілограм приросту трохи більше 1,5 кг корму, а несучка даватиме до 300 яєць на рік?

 

Перш ніж птахівництво перейшло на промислові оберти (до другої четверті ХХ століття), селекціонери вивели кілька сотень порід курей. Але нині – і це загальновідомий факт – широко використовують лише кілька найефективніших. Натомість чимало яєчно-м’ясних порід, а також бійцеві й декоративні взагалі майже зникли. Їх розведенням займаються хіба що в індивідуальному порядку. І то – не завжди успішно. А в багатьох заморських країнах, як зізнаються тамтешні селекціонери, вже понад півстоліття не бачили жодної курочки аборигенної породи (з них, власне, й починалася вся ця історія з «неприродним відбором»). І навіть високопродуктивні породи (леггорн, корніш, плімутрок) врешті вимушені були поступитися кросам. За продуктивністю вони перевершують і породу, й вихідні лінії. Відкриття ефекту гетерозису стало справжньою революцією в науці й врешті дозволило значно підвищити рентабельність промислового птахівництва.

 

Нині продуктивність птиці майже досягла фізіологічної межі. Тому селекційні компанії змушені вивчати біологічні перепони, які постають на шляху подальшого поліпшення показників, щоб розробити методи їх подолання. Для сучасніших генетичних технологій розробляють складні математичні моделі та комп’ютерні програми, вдосконалюють методи вимірювання ознак та визначення племінної цінності, біологічного захисту нових гібридів тощо. Звісно, племінний матеріал такого класу коштує недешево. А до цього додається ще й вартість перевезення, розмитнення і, звісно ж, подальшого утримання такої птиці. І хоча торік та позаторік вкладені в купівлю племінного стада інвестиції, за словами птахівників, повністю окупалися, цьогоріч прогнозів не беруться давати навіть найпотужніші гравці ринку. Втрачено племінні господарства та птахофабрики в окупованому Криму і в зоні військового конфлікту на Донбасі. Стрибки валютного курсу, стрімка девальвація гривні, економічна нестабільність у країні й подальше здороження практично всіх складових виробничого процесу змушує птахівників ще ретельніше аналізувати подальші сценарії своєї діяльності і, образно кажучи, рахувати кожну копійку. Україна зіткнулася з надзвичайно складними політичними й економічними викликами в історії своєї незалежності, що не могло не відбитися на українському бізнесі. У нас все впирається у якість і маркетинг продукції українського виробництва.

 

Як кажуть експерти галузі, продаж племінних стад уже давно подолав кордони регіонів та країн і став здійснюватися на всесвітній основі. При цьому практично кожен, хто купував курчат у закордонних селекційних фірмах, добре знає, що таке сезонний дефіцит та як зростають у цей час ціни (подекуди одне племінне інкубаційне яйце коштує 10 грн за штуку). Утім, за великим рахунком, у більшості виробників просто немає інших варіантів: конвеєр із виробництва курятини мусить ритмічно працювати впродовж усього року, тож і племінний матеріал треба поповнювати регулярно (із яєць кросів, як відомо, неможливо отримати таке ж високопродуктивне потомство).

 

Цікавий факт: переважна більшість європейських держав не має власних професійних організацій із селекції (їх програми з поліпшення продуктивності птиці виявилися не такими ефективними і, врешті, були згорнуті). Що вже й казати про перспективи племінного птахівництва в бідних країнах, що ледве зводять кінці з кінцями. Взяти, приміром, Україну: за два десятиліття втрачено майже всі племінні заводи, в яких повинен був зберігатися найцінніший у генетичному плані матеріал, втрачено і племптахорепродуктори 1-го порядку. Залишилася тільки найнижча ланка – племптахорепродуктори 2-го порядку. Основними країнами-постачальниками в Україну інкубаційних яєць та добового молодняку бройлерів, добре пристосованих для утримання в селянських господарствах, нині є Угорщина, Чехія, Польща, Білорусь. Тобто кошти з українських кишень щедрим потоком вливаються в бізнес чужої країни.

 

Хай там як, у силу цілої низки обставин галузь опинилася за крок до цілковитого знищення власної племінної бази. Чи є шанс на її відродження? Експерти в цьому сумніваються. Будь-яка модернізація потребує потужних капіталовкладень. Та в сучасних умовах без підтримки приватного сектора українській державі це не під силу. До речі, репродуктори першого порядку в усьому світі, незважаючи на їхню надзвичайно важливу роль у підвищенні ефективності племінного птахівництва, найменш прибуткові й рідко існують поза великими корпораціями. Та навіть лідери галузі, котрі вже не перший рік комплектують батьківські стада від закордонних селекціонерів, не готові будувати своє майбутнє на старому фундаменті. Натомість плекають власні стратегічні плани, але зберігають їх за сімома замками корпоративної таємниці. Відомо, що деякі великі українські виробники уже не перший рік вирощують на власних потужностях продуктивне поголів’я для потреб своїх птахофабрик. Мовляв, виробляти молодняк набагато дешевше, ніж купувати, а ще – зручніше, безпечніше й швидше. Утім, чи є місце в цьому замкненому циклі виробництва для українських кросів та ліній – питання ще те.

 

На переконання вчених, наші унікальні кроси, популяції й нові породи ні в чому не поступаються закордонним. Тож ентузіастам залишається сподіватися на те, що в один прекрасний момент великий український бізнес таки зверне увагу на досягнення української науки. І врешті зробить те, чого не спромоглася зробити держава.