Головне:
Точка зору

Чому шейхи не змагаються із селянами ?

Віталій Саблук
заступник директора ННЦ «Інститут аграрної економіки»

За рівних економічних свобод чинник відповідальності в бізнесі самозайнятих громадян може «перекривати» ефект масштабу великого бізнесу.

 

Рівень зрілості суспільства в розвинених країнах визначається відносинами, сукупністю свобод і взаємних обов’язків: громадян, держави та комерційних структур. Наше викривлене світосприйняття сором’язливо ставить громадян у цьому переліку на останнє місце. Навіть поняття відповідне вигадали — «третій сектор». Хоча в цивілізованому світі він насправді перший! 

 

Відповідно, «бізнес» у розвинених економіках — це передусім індивідуальна трудова діяльність, а вже потім інші форми господарювання. І навпаки, власник агрокомпанії не обов’язково є фермером, власник пекарні — пекарем, власник фабрики одягу — шевцем. Якщо ж європейський чиновник хоче виокремити діяльність структур від діяльності громадян, то застосує поняття «корпоративний бізнес».

 

Та в Україні все «догори дриґом». Ще у 1927-му куркуля й заможника з правового поля вигнали в Сибір. І відтоді правові рамки для індивідуальної трудової діяльності досі не прописали — наш Господарський кодекс прирівнює таку діяльність без реєстрації до порушення. Зате інші форми, особливо з обмеженою відповідальністю, одержали всі права від колишніх колгоспів і радгоспів, монополізувавши перше місце поряд із Державою й відтіснивши Громадянина-господарника на другорядні ролі. Навіть у статистиці наймасовіший вид діяльності загнали в рядок «виробництво населенням». 

 

Індивідуальна трудова діяльність громадян є найдавнішою формою бізнесу, прописаною в законах розвинених країн. Вона як мінімум дуже значуща, а в багатьох розвинених країнах є основною формою трудової зайнятості. Тільки для цієї форми господарювання надаються пільгові чи нульові статки податків, спрощення за їх обрахування та сплати. Діяльність усіх інших оподатковується на загальних підставах.

 

Якщо адвокат чи лікар, таксист чи швець веде індивідуальну діяльність і його офіс або кабінет, авто чи майстерня будуть кращими, а розцінки вищими, ніж у міжнародної адвокатської контори чи в мережі лікарень, ніж у таксопарку чи на фабриці, все одно лише він одержить нульову ставку податку в межах неоподатковуваного мінімуму, який, хоч і зветься мінімумом, є досить суттєвим — 5–11 тис. євро на рік залежно від країни. Всі решта працюватимуть на загальних податкових підставах і мусять сплатити податок на прибуток, соціальні внески за найманих працівників і податок на виплату дивідендів. Тож засновник (як порівняти із самозайнятим фахівцем) одержить трохи більше за половину. Воно й зрозуміло: податкових пільг за дохід від капіталу в жодній країні не передбачено. Інша справа — самостійна трудова участь (відповідно — економічна індивідуальна активність), а головним інвестором у цій справі вважається той, хто вкладає в економіку працю, а не грошовий капітал. За це йому — нульові ставки, спрощені режими обрахування та сплати податків, першочергова пряма підтримка. Власне в розвинених економіках такий бізнес створює суттєву частку, а то й більшу половину валового продукту провідних її секторів або ж навіть ВВП загалом.

 

Така диференціація в підходах до діяльності громадян і діяльності структур проявляється передусім у податковій площині. Тут не слід плутатися, переносячи її на інші сфери контролю й регулювання — скажімо, на вимоги до ферми, до обладнання автомобіля під таксі, до кваліфікації адвоката чи до навичок шевця. Хоча навіть у цих питаннях західні держави здійснюють повний контроль за діяльністю корпоративних структур, а до діяльності громадян частіше застосовують лише нагляд. Тобто послабляються не вимоги, а частота перевірок. Якщо дещо спрощено, то нагляд — це застосування контролю в разі обґрунтованого звернення споживача чи контрагента. На підставі однієї елементарно простої аксіоми: ведучи бізнес, громадянин нерозривно ув’язує свою особисту репутацію й репутацію своєї справи. Якщо десь порушив вимоги — орган контролю його самого зараховує до неблагонадійної групи. Так формується персональна кредитна, податкова чи будь-яка інша історія громадянина. Є навіть поняття для цього феномена — бізнес із порівняно вищою репутаційною відповідальністю. До речі, це — вагома конкурентна перевага самозайнятих форм господарювання. Тож чимало ринкових економістів вважають, що за умови рівних економічних свобод цей чинник може «перекрити» ефект економіки масштабу (коли менший розмір виробництва дає більшу собівартість продукції).

 

Спрощенці у Європі — це виключно громадяни. Скажімо, в Німеччині, якщо господарство громадянина менше за 20 га (чи 40 га, якщо їх двоє) і він утримує до 50 корів (до 100 на двох) — можна не вести бухгалтерський облік, а обраховувати свій дохід методом «середнього». У цій країні — 350 євро з гектара. Тобто з 20 га — 7 тис. євро. А неоподатковуваний мінімум доходів від праці — 8300 євро… І тут ще одне підтвердження ситуації «догори дриґом» в Україні (як порівняти з розвиненими економіками). Там право бути «спрощенцями» та/або «єдинщиками», користуватися в обраховуванні податкової бази «по нормативу» на одиницю площі, в прив’язці до її грошової оцінки чи без, мають громадяни, а юрособи — ні. У нас — усе навпаки.

 

Основний обсяг прямої підтримки у європейських країнах також отримують громадяни, що працюють на землі (а не гектари у власності засновників структур). У Німеччині кожен із них має 2800 євро на рік як часткову компенсацію за пенсійний внесок, 1900 євро на рік — як часткову компенсацію за медичне страхування. Сумарно — понад 5200 євро кожному на рік. Держава у 2014 році спрямувала на підтримку громадян, що працюють, на чверть більше коштів, ніж на погектарну підтримку. «Погектарки» там менше як 180 євро на гектар. Та й цей кошт переважно отримали ті самі громадяни, бо вони утримують більшість із цих ферм.

 

Завдяки нульовому чи пільговому оподаткуванню самостійної трудової діяльності громадян (за повного оподаткування юридичних осіб) молоді громадяни-фермери в розвинених країнах мають вищу фінансову спроможність придбати у старенького сусіда кілька гектарів землі й докласти рук, аби ця земля швидше окупилася. Не запровадивши цей механізм у себе, ми взагалі не можемо приступати до обговорення ринку землі. Всі наші експерти замовчують, чому повсюдно у Європі землю не заборонено купувати іноземцям (китайцям чи арабським шейхам). Однак ті, не працюючи на землі власноруч, навіть не беруться змагатися з тамтешніми господарями-селянами. Тому, гадаю, і в Україні, допоки півтора-два мільйони сільських дворів не сказали, що вони врешті дістали пріоритетні чи бодай рівні права, податкові пільги та дотації і хочуть цього ринку, аби докупити ще один-два паї в сусідки по вулиці, нічого не зрушиться. 

 

Чому ж у нас не узаконюють «бізнес» половини українців працездатного віку, яким вони де-факто займаються? В агросекторі, нагадаю, так працює майже 85% селян. А раптом, одержавши правові рамки й підтримку, вони захочуть більше випікати солодощів і складуть конкуренцію кондитерським фабрикам? Чи, скажімо, захочуть самостійно вирощувати худобу чи птицю, виготовляти власноруч корми й не здаватимуть паї для вирощування прибуткових культур на продаж африканцям…

 

Нещодавно один із топ-урядовців бідкався: як так, мовляв, ми порушуємо європейські норми, дозволяючи цій половині народу не сплачувати податки. Ось тільки він якось забув про інші норми. Одна з них твердить, що будь-яка людина ухилятиметься від податків, якщо вона за свій дохід не може забезпечити елементарними їжею й одягом себе та своїх дітей. Для чого ці мінімуми там і введені. Інша норма стверджує, що неоподатковуваний мінімум надається за дохід від трудової участі, а на дохід від капіталу винятків немає. Ще інша доводить економічну й соціальну доцільність прогресивної шкали оподаткування доходів громадян — у більшості розвинених країн малодохідні мають нульові ставки, а високодохідні — 50% і більше. А ще інша норма, на завершення: будь-яка діяльність, будь-яка виробнича одиниця, зокрема сотки чи десятки гектарів, якщо вона використовується для бізнесу громадянином чи структурою, мають бути відображені в податковій базі, й що оподаткування нульовою ставкою та не оподаткування через відсутність правових зобов’язань зазначати свою діяльність у податковій декларації — це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці». Тому ситуація, коли половина населення не може скористатися законними економічними свободами в правовому полі, а дві жменьки олігархів і «сірих підприємців» маскують свої доходи під цей не узаконений бізнес населення — нонсенс для розвинених економік.

Журнали