Інтерв'ю

Віталій Кошелєв, директор ДМК «Таврія», розповідає, як нині почуваються потужні виноградарські підприємства

Віталій Кошелєв
директор ДМК «Таврія»
Поділитись:

Дім марочних коньяків «Таврія» справно платить збір на розвиток садівництва й виноградарства. Коштів, які б компенсували витрати на закладання власних виноградників, підприємство не отримує.

 

— Які перспективи й напрями розвитку виноградарства в Україні ви бачите?

 

Не бачу жодних. Те, що діється нині, й воно стосується не лише виноградарства, перспектив нам не лишає. Ось уже два роки нам не компенсують витрат на створення молодих насаджень. З обігу алкогольних товарів 1,5% беруть, але ні нам, ні садівникам того не повертають.

У виноградарстві, якщо йдеться не про столові сорти винограду, від моменту закладання ділянки до отримання першого фінансового результату проходить щонайменше вісім років. П’ять років потрібно, щоб насадження увійшли в планове плодоношення та ще три роки, щоб переробити ягоди, перекурити отриманий виноматеріал на коньячний спирт і на витримку спирту. Який бізнес піде на вкладання коштів із віддачею через вісім років? Ніякий. І виноградарство — не виняток. Тут тільки державні програми можуть працювати!

 

За часів СРСР існувала компенсація, і майже всі багаторічні насадження створювалися за державний кошт. Після розвалу Союзу площі під виноградарством і садівництвом почали стрімко скорочуватися.

На компенсацію витрат із садіння виноградників, садів і хмільників держава пішла лише наприкінці 90-х років. Компенсаційний фонд формували на основі 1,5% відрахувань з обігу продажів пива, горілки, вина, коняку та розподіляли серед підприємств, які закладали сади чи вирощували саджанці. І з цього моменту в Україні почали збільшуватися площі вирощування та валовий збір фруктів й винограду.

 

— Але ж у вас коньячний завод! Як ви будете його забезпечувати сировиною?

 

Теорія та практика високоефективного культивування винограду передбачає щорічне відновлення близько 10% площ багаторічних насаджень. Інакше через 10 років ви не матимете ні виноградників, ні садів. У «Таврії» ми підтримуємо насадження в доброму стані, своєчасно ведемо заміну амортизованих площ, а тому без сировинної бази не залишимося. Маємо свій розсадник, вирощуємо саджанці та ремонтуємо виноградники. Із цим у нас ситуація дещо простіша, ніж в інших — вирощуємо кореневласну, не щеплену культуру винограду.

У гирлі Дніпра умови лівого берега дозволяють мати кореневласну культуру — на легких ґрунтах філоксера локалізується. Вона є, але шкоди насадженням майже не завдає.

Там же, де культура винограду щеплена, технологія вирощування саджанців складніша і витратніша, вимагає культивування підщепних і прищепних маточників, а тому заміна насаджень винограду складніша.

 

— Тобто Україна може взагалі лишитися без власного вина й коньяку?

 

Так, узагалі без власної виноградарської галузі. Рішення держави не компенсувати закладання насаджень дасться взнаки в найближчі 5–7 років. П’ять років пройде, і площі почнуть скорочуватися через вибуття, бо старі, низько врожайні виноградники ніхто не триматиме. Їх віддадуть на розкорчування. У найкращому разі на тому місці посадять черешню чи персик, у гіршому — перейдуть на польові культури, де віддача отримується протягом дев’яти місяців.

 

 

 

— Чи потрібно в Україні вести мову про вдосконалення технології виноградарства? Чи вона в таких підприємств, як ваше, вже й так відшліфована?

 

Коли французькі винороби хочуть отримати високоякісне вино, то регулюють навантаження на кущ. Вони кажуть: нам достатньо врожаю 30 ц/га, за якого ягоди накопичать максимальну кількість цукру й поживних речовин. У Франції вже є досвід такої регуляції — обламування, видалення зайвих грон під час зав’язування тощо. Нині виведено клони європейських сортів, які дають щонайбільше 30–40 ц/га і яким не потрібно обламувати грона.

 

Під час виготовлення коньячних спиртів дещо інші вимоги до якості винограду. Ми поки що стараємося отримати чим більшу врожайність. І нас сьогодні економіка примушує отримувати максимальну врожайність навіть у сортів, які йдуть на вино. Бо мати врожай 30 ц/га автоматично означає високу собівартість сировини та високу ціну кінцевого продукту. А українці сьогодні не готові платити 100 гривень за пляшку вина.

 

— Якої стратегії розвитку дотримується ваше підприємство?

 

У нас сьогодні одна стратегія — лідери з якості виробництва напоїв. Нині ми розширюємо лінійку продукції — крім коньяку почали випускати вина та напої. Власне виробництво вина, свого часу, на «Таврії» вже було, нині ми його збільшуємо.

 

Стосовно виноградників, то нині обладнуємо крапельним зрошенням молоді, закладені три роки тому, насадження. У нас класична технологія виробництва винограду. Крапельне зрошення з унесенням якісних рідких добрив потребує значних витрат, але вони себе виправдовують. Урожайність, якої досягли, вже вища за 150 ц/га. Для коньячного виробництва дуже важливі високоврожайні, не нижче ніж 100 ц/га, сорти. А найкраще — 200 ц/га. Підходять майже всі сорти, крім мускатних.

 

— Чи впливають світові тенденції коньячного виробництва на Україну? Чи запозичило ваше підприємство щось нове?

 

Тенденції мають впливати. Однак, головне завдання будь якого підприємства — бути впізнаваним. Цього досягають дотриманням традицій виробництва. Органолептичні якості нашого продукту закладено технологами десятки років тому. Із покоління в покоління вони, йдучи на пенсію, передавали свої знання тим, хто приходив на заміну.

А щоб слідувати світовим тенденціям, ми випускаємо інноваційні продукти: наприклад, створили нову торгову марку фьюжн-коньяків, де в спирти трирічної витримки додано 1–2% спиртів 30-річної витримки.

Проте все-таки основа нашого виробництва — класичні спирти, які витримуються для марочних і колекційних коньяків не менше як шість років.

 

— Ваше підприємство промислове, чи аграрне? Ким ви себе відчуваєте?

 

У далекі радянські часи створювали радгоспи-заводи. Спочатку садили виноградники, а біля них будували заводи з переробки, виноробні чи коньячні. Наше підприємство в минулому — це радгосп-завод «Таврія», який вирощував виноград і мав виноробне й коньячне виробництво.

На початку 2004 року в Україні ухвалили закон про пільгове оподаткування сільгосппідприємств. Щоб потрапити під дію цього закону, одним із критеріїв було виробництво не менше ніж 70% продукції сільського господарства. І наше підприємство поділили на два: завод, що сплачує податки відповідно до загальної системи оподаткування, і дочірнє сільгосппідприємство. І хоч Дім марочних коньяків офіційно є промисловим виробництвом, ми — аграрії. Бо наше дочірнє сільськогосподарське підприємство без заводу не виживе, адже на ринку така кількість винограду технічних сортів не потрібна.

 

— Яке ваше кредо як керівника та винороба?

 

Я людей розрізняю так: є такі, що віднімають і ділять, а є, що додають і примножують. Я належу до тих, хто примножує.

2009 року, коли я починав тут працювати, підприємство переживало скрутні часи. Серед акціонерів виник конфлікт, і серед працівників запанувала думка, що нове керівництво обов’язково вирубає виноградники та зруйнує завод. Уже в перший рік ми довели, що не хочемо ділити та віднімати, що хочемо примножувати та давати людям високу заробітну плату так, щоб працювати в «Таврії» стало престижно. Нині так і є — до нас стоїть черга охочих.

Сьогодні в нас разом із дочірнім підприємством близько1000 працівників.

 

— Сьогодні в садівників і виноградарів скрутні часи, а ви звикли все примножувати. Чи справитеся?

 

На жаль, свого часу власники вирішили збудувати цех витримки коньячних спиртів. Під це взяли валютні кредити. За весь час після того підприємству не вдалося їх погасити — ми сплачували лише відсотки. На початку 2008 року долар коштував 5 гривень, коли подорожчав до 8-ми ми отримали значні збитки. Сьогодні вся фінансова система працює над тим, щоб перевести кредити з валюти в гривневий еквівалент — це дуже важко зробити. Кредит є тягарем, який не дає повною мірою забезпечити належну динаміку розвитку.

За українськими мірками ми вважаємося сильним підприємством. І при цьому всьому нам дуже важко. Якщо держава не повернеться обличчям до галузі — чи то через дотації, чи через виважену податкову політику — галузь може зникнути.

«Таврія» сплачує державі великі податки: 2009 року то було 20 млн грн, 2010-го — 40 млн, 2012-го — 65 млн, 2013-го — 90 млн, а за 2014 рік сплатили близько 200 млн гривень. Бюджет міста Нова Каховка такий, як наші податки за останній рік. Якщо ми зупинимо свою діяльність, у місцевості все розвалиться. Зрозуміло, що «Таврія» не спиниться, що вона й далі працюватиме — ми знайдемо вихід, але нині є проблеми.

 

Про підприємство

 

ПАТ ДМК «Таврія» розташовано в місті нова Каховка Херсонської області. Підприємство має 1400 га кореневласних виноградників, з яких крапельним зрошенням обладнано 1113 га. 2014 року валовий збір урожаю становив 25,6 тис. тонн, середня врожайність сягнула 19 т/га, у сорту Цитронний Магарача — 22,8 т/га. Щільність насаджень 2,2–5 тис. кущів/га за ширини міжрядь 3 м. Кущі сформовано за типом двоплечий кордон.

Потужність переробки винограду — 25 тис. тонн на сезон. Завод із виробництва коньячного спирту має потужність 320 тисяч декалітрів на сезон, який триває з вересня до травня. 

 

 

Розмовляла Леся Каделя

Інтерв’ю було надруковано у журналі “Садівництво по-українськи”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

Поділитись:
  • 100 найкращих аграрних підприємств України
  • Експертна рада проекту «Аграрна Еліта України - 2019»
  • 100 найкращих аграрних підприємств України, за номінаціями