Головне:
Інтерв'ю

Відомий у радянські часи фізик-винахідник сьогодні успішно фермерствує на Київщині

Борис Ткач, голова ФГ «Левада»
голова ФГ «Левада» (Київська обл.)
Поділитись:

 

У дитинстві в мешканця села Іванівка, що на Київщині, Бориса Ткача було два захоплення — фізика й сільське господарство. Слід сказати, що і в тій, і в тій справі все йому вдавалося просто та легко. Наприклад, уже у десятирічному віці маленький Борис вигодував кілька десятків кролів, продав їх і купив телевізор. У восьмому класі хлопець винайшов аеродинамічну машину, яка отримала відзнаку на конкурсі юних винахідників. Однак після закінчення середньої школи Борис усе ж зробив вибір на користь фізики, вступивши на відповідний факультет Київського університету ім. Шевченка. Потім була стрімка кар’єра вченого-винахідника й кілька десятків запатентованих винаходів. Здавалося, ще трохи — і до «нобеля» можна дійти. Проте несподівано доля розпорядилася інакше… Сьогодні Борис Ткач — успішний фермер, котрий вирощування високих урожаїв чудово поєднує з винахідницькою діяльністю.

 

— Борисе Григоровичу, як сталося, що ви залишили роботу в найпрестижнішому навчальному закладі України, столичне життя й поїхали в село, щоб працювати на землі?

 

— Науковим співробітником у Київському університеті я працював протягом 20 років. Увесь цей час займався винахідницькою діяльністю в різних сферах життя — в галузі космічних досліджень, військової техніки, медицини, легкої промисловості, комунального господарства й ін. Загалом із 1983-го по 1988 роки я зареєстрував понад 40 авторських патентів. Винаходи, слід зазначити, були не лише на папері — понад третину їх успішно впроваджено (не лише в Україні, а й за кордоном). Наприклад, у 1986 році, коли сталася аварія на ЧАЕС, розроблена мною установка для дезактивації радіоактивного забруднення активно працювала на Київщині й за годину очищала півгектара площі. Для знезараження водойм я винайшов спеціальний підводний пристрій, який випробовував на ставку в рідному селі. До речі, пізніше по моїх патентах японці сконструювали техніку для дезактивації радіоактивного забруднення, яку навіть по телебаченню показували.

 

В університеті я працював до 1995 року. Проте вже на початку 90-х зрозумів, що в українській науці розпочався занепад і більше немає нічого цікавого. Животіти в рутині я не зміг, тому «рвонув» у рідне село, де організував фермерське господарство. До 1998 року воно було оформлене на тестя й називалося «Хортиця». Спочатку обробляли 50 га землі (власні паї), потім я переоформив господарство на себе й узяв в оренду ще 50 га землі. Отож, правду кажуть: де народився, де корів пас — там і згодився. Також скажу, «нормальні» гроші я почав заробляти лише працюючи на землі.

 

— Однак у вас є майже півсотні винаходів. За кордоном, наприклад, винахідники — люди далеко не бідні. Як із цим у нас?

 

— Тож за кордоном… У нас, працюючи в науці, багатим не станеш. Свого часу на винаходах для Чорнобиля я заробив 100 тис. карбованців і купив на ці гроші автомобіль «Волга». Оце й усі «великі статки», які дала мені наука.

 

— Ви кажете, що ваш винахід використовують у Японії. Японці гонорар не заплатили?

 

— Однак у Японії винахід я ж не запатентував… Раніше як було: хоч я і був винахідником, проте право власності на винахід належало науковому закладу. Автору винаходу в ті часи виплачували винагороду — 50 карбованців. Звісно, це — мізер. Щоб отримати реальні гроші, науковцю треба було запатентувати винахід в іншій державі. Наприклад, якщо це винахід зі знезараження радіоактивного забруднення, то я маю вивчити — де, у якій країні є проблеми з радіацією, і там через їхні відповідні служби запатентувати свій винахід. Тоді, в разі зацікавленості вони розшукають автора й укладуть із ним договір на використання винаходу. В іншому разі, якщо винахід відповідно не запатентований, він використовується безкоштовно як досягнення світового науково-технічного прогресу. До речі, японці — великі молодці. Адже вони ретельно відстежують усі новинки науки й техніки — їм лише б ідею впіймати! У нас же ідею успішно ловлять, але справу до кінця не доводять. От тому ми такі відсталі у вітчизняному технічному оснащенні.

 

— Чи є у вас винаходи щодо сільськогосподарської техніки?

 

— На початку фермерської діяльності я вирощував овочі. Техніки для цієї справи не купував, оскільки все обладнання (крім сівалки) було власного виробництва. Наприклад, я сконструював простий у роботі, але дуже ефективний копач для цибулі, калібрувальну машину, капустозбиральний комбайн (на базі трактора Т-150), пневмоперистальтичний транспортер і багато іншого.

 

Нещодавно з підручного обладнання змонтував сушарку, яка працює на тюкованій соломі (пшенична, ріпакова). Для цього придбав на металобрухті сушильний агрегат, інше обладнання — зі своїх, так би мовити, «архівів». Загалом, щоб установити сушарку, треба витратити десятки мільйонів гривень, моя мені обійшлася десь у 500 тис. Її новація — у великій потужності завдяки простому вдосконаленню: встановив столик, що крутиться. Отож тюк розпадається (це потрібно, оскільки солома в тюках погано горить) і таким чином отримуємо процес сушіння безперервної дії. На сушіння однієї тонни кукурудзи йде 50 кілограмів соломи, 250-кілограмовий тюк згорає за 40 хвилин. Соломи в господарстві вистачає.

 

Таким чином, торік ми швидко й без особливих фінансових витрат висушили 4000 тонн кукурудзи.

 

— Нещодавно по телебаченню в новинах передавали, що ви сконструювали броньовик для безкоштовної передачі в зону АТО. Що це за таке «чудо»?

 

— Були часи, коли людей закликали переробити мечі на «орала». Тепер усе навпаки — з «орал» робимо військову техніку. Отож, розповідаю. Був у нас трактор Т-150, ми його відремонтували й приладнали до залізничної цистерни (товщина броні там до 20 мм).

 

Усередині встановили електронний пульт керування, відеокамери (ззаду, спереду, збоку), з яких інформація подається на монітори комп’ютерів. Захист проти кумулятивних зарядів забезпечують величезні розкладні «крила». В броньовику одночасно може розміщатися до 30 осіб, дуже зручно в такій машині перевозити поранених. Таке «чудо» зробили самі — із сином і механіком, конструювали десь два місяці. Перед цим змонтували копач окопів — копає 200 метрів на годину й передали в зону АТО. До речі, документацію по винаходах я передав у міністерство оборони. Там працюють серйозні люди — полковники, генерали. Вони все проглянули, поцмокали губами, пообіцяли «вникнути». Та й поготів… Напрошується висновок, що владна верхівка думає не про народ, а переважно про те, як заробити побільше грошей і покласти їх у власні кишені. Війна для них, на жаль, як новий спосіб «збити» хороший капітал.

 

Фото 1. «Орала» на БТР допоміг переробити син Ігор.                               Фото 2. Сушарка, сконструйована власноруч

 

— Тепер поговорімо про вашу фермерську діяльність. Ви розпочинали працювати з 50 гектарів, тепер маєте 2200. Як вдалося так збільшити земельний банк?

 

— Розпочну з того, що маємо сусіда – відомий агрохолдинг з іноземними інвестиціями. Селяни, котрі давно мене знають (адже я тут народився, ходив до школи), зрозуміли, що я — своя людина, тому, коли закінчився термін оренди, забрали в холдингу свої земельні паї й довірили їх мені. І не прогадали, адже ми виплачуємо людям високу орендну плату, сплачуємо за них податки за пай із фізичних осіб, допомагаємо розв’язувати особисті проблеми, проводимо ремонти в школі, лікарні, тощо. А от холдингам село й селяни не потрібні, люди це розуміють, от і маємо зростання земельного банку.

 

Спочатку, коли було небагато землі, я вирощував овочі борщового набору — капусту, цибулю, буряк столовий. Так тривало небагато-немало аж 18 років (із 1997-го до 2015-го). За цей час для успішного овочівництва в господарстві були створені всі умови: спеціалізована техніка, крапельне зрошення, впроваджувалися сучасні технології. Проте два роки тому овочівництво ми «згорнули» й запровадили рослинництво.

 

— Що ж вас до цього спонукало?

 

— Раніше овочі вирощувати було вигідно. Наприклад, кілограм капусти за ціною дорівнював літру солярки. Тобто капусту з поля в нас брали по 2,70 грн, а долар тоді був 5 грн.

 

Потім ринки збуту захопила азербайджанська мафія — сьогодні ринок овочів повністю у їхніх руках. Раніше на овочеві магазини можна було вийти без проблем: образно кажучи, для супермаркетів я був «овочевим королем». Сьогодні ж азербайджанці за кілограм капусти пропонують гривню. В супермаркети пробитися неможливо, подібною є ситуація з виходом на оптові ринки. З нашими обсягами туди дорога закрита. Одна справа, бабуся вийшла на базар кілограм моркви продати, інша — ми. Якщо вони побачать, що ти їм серйозний конкурент, то можуть і фізичну силу застосувати. Так, мені часто доводилося чути, що в магазинах немає якісних овочів. Ми, фермери, згодні забезпечити людей дешевими та якісними овочами, але нам цього не дозволяють зробити. Саме тому й вирішили вирощувати польові культури.

 

— Які культури вирощуєте та які з них є найприбутковішими?

 

— Вирощуємо озимі пшеницю й ріпак, кукурудзу, соняшник, сою, цукрові буряки. Буряків сіємо небагато (60 га), оскільки їх вирощування обходиться недешево та нерідко виникають проблеми зі збутом (заводи не завжди вчасно розраховуються за продукцію). Солодкі корені вирощуємо переважно для цукру для пайовиків.

 

По всіх культурах урожайність маємо непогану, яка щороку потроху зростає. Наприклад, озима пшениця торік у середньому дала 68 ц/га, соняшник — 40, кукурудза — 100 ц/га.

 

Сьогодні в нас поля є високопродуктивними, але так було не завжди. Чимало земельних ділянок «прийшли» до нас у занедбаному стані, навіть після господарювання на них холдингу, тому землю поступово доводилося рекультивувати.

 

Щодо прибутковості. Як і в багатьох інших господарствах, найрентабельнішими культурами є соняшник, кукурудза та соя. Конкуренція за оренду паїв дуже велика, через це змушені постійно підвищувати розмір орендної плати, отож робимо ставку на вирощування саме цих прибуткових культур.

 

— Проте ж кукурудзою та соняшником ви спустошуєте землю…

 

— А от і ні! У нас є власний секрет, як вирощувати соняшник і кукурудзу, не завдаючи шкоди землі. Це — застосування органічних добрив. Нинішнього року на поля внесли понад 7 тис. тонн курячого посліду: в перерахунку по діючій речовині на коров’ячий гній це дуже велика кількість, і 18 тис. тонн гноївки — поряд великий свинокомплекс. Від мінеральних добрив відмовилися повністю. Також сприятливим є те, що соняшник дає велику вегетативну масу, яку переорюємо восени. У комплексі це дає непогані результати.

 

Загалом, вважаю, якою б справою ти не розпочав, до всього треба підходити творчо, тоді кожний чинник сприятиме зростанню прибутків.

 

— Тобто, відмовившись від унесення мінеральних добрив, урожайність культур не зменшилася?

 

— Навпаки, десь на 7–10 ц/га зросла. Застосування органічних добрив має дві переваги. По-перше, це вигідно фінансово, по-друге — земля залишається живою. Раніше, коли вносили мінеральні добрива, на землю босою ногою не ступиш — колюча й тверда, як цемент. Сьогодні йдеш по земельці, нібито по перині. Розкопаєш — багато черв’яків й інших мікроорганізмів. Тому попри те, що в сівозміні в нас близько 27% соняшнику, завдяки органічним добривам земля повністю зберігає свої родючі якості.

 

— Курячий послід де берете?

 

— Поряд із нами знаходиться Ставищенський птахокомплекс. Погано те, що останнім часом ціна на послід дуже зросла. Спочатку нам віддавали його майже задарма, адже керівництво комплексу постійно «сварила» прокуратура за забруднення довкілля, і ми, можна сказати, їх виручали. Проте потім поступово підняли ціни до «непристойної» величини. Я вже їм казав: «Хлопці, що ж ви робите? У вас же підприємство з отримання м’яса та яєць, а послід — побічна продукція»…

 

— Нинішня весна аграріїв погодою не порадувала (пізні заморозки, мала кількість опадів). Уже навчилися працювали в аномальних умовах?

 

— Загалом, я не пам’ятаю, щоб хтось із селян колись говорив, що по погоді видався вдалий рік. Якщо навіть і так, то мовчимо, аби не зурочити. Це колись Київщина була для аграріїв сприятливою зоною, тепер же умови центральної України значно наблизилися до степових. Фактично сьогодні ми находимося на колишньому рівні Херсонщини, а Херсонщина взагалі чи не на рівні Казахстану. Наприклад, раніше на Київщині соняшник вирощували хіба що на сільських городах, а нині це — основна культура у фермерських господарствах й агрохолдингах. А от, приміром, ячменям у нас уже спекотно.

 

Уважаю, щоб працювати в аномальних природних умовах, потрібно прислухатися до передового досвіду, науки та власної інтуїції. Останнє, можливо, є найголовнішим.

 

— Де ви — фізик навчалися агрономії?

 

— Я не вчений агроном, але життя навчило, як кажуть, не по підручниках. Раніше вітчизняна наука була на високому рівні, сьогодні з неї черпати знання неможливо. Це попри те, що науковці, які пишуть статті, є кандидатами наук і професорами. На жаль, усе те, що вони пишуть, є академічним, а от у сільського дядька, котрий не має спеціальної освіти, але тривалий час фермерствує, знань можна почерпнути більше, ніж у визнаного академіка. Це тому, що в людей, які працюють на землі, вже виробилася інтуїція.

 

— У минулому номері нашого журналу ви поділилися своїми думками щодо проведення земельної реформи. Сьогодні багато селян виступають проти продажу землі, але ви все-таки за…

 

— Думки щодо скасування мораторію на продаж землі сьогодні в Україні розділилися. Одні українці хочуть продавати землю, інші — ні. Вважаю, праві й ті, й ті. Адже, якщо земля перебуває у приватній власності, то заборонити її продавати — це обмеження конституційних прав громадян. З другого боку, національно-патріотичні сили й українці, що мають здоровий глузд, закликають не допустити безконтрольного продажу земель сільгосппризначення. Адже всі розуміють, що продати українську землю — це продати Україну, а самим розвіятися по світах. Чимало іноземних компаній, які тут осіли, тільки й чекають продажу землі. Тому потрібно щось вирішувати, бо коли залишимося без землі, не стане й України.

 

Переконаний, продаж землі є невідворотним і відбудеться найближчим часом. Я реаліст, і знаю, що Конституційний Суд України неодмінно ухвалить рішення про скасування мораторію. Після цього все — можна продавати землю. Проте за яким законом це робити? Із цього приводу я кілька місяців веду полеміку з автором законопроекту «Про обіг земель сільськогосподарського призначення» Олексієм Мушаком. Моя пропозиція: якщо вже «притиснуть до стіни» й від продажу землі нікуди не подітися, єдиним покупцем має бути сільська громада.

 

— Однак усіх нас запевняють, що іноземці не матимуть права купувати землю…

 

— За останнім законопроектом — матимуть…

 

— А ще в сільських громад, щоб купити землю, бракує коштів…

 

— Останнім часом урядовці тільки й розповідають усім нам про якусь міфічну підтримку агросектора. На нинішній рік у держбюджеті на підтримку сільського господарства передбачено 5,5 млрд грн. Із цих грошей, наприклад, наш район отримає 80 тис., інші райони — приблизно те саме. Основна ж сума коштів розійдеться по кишенях чиновників. Якщо ж держава виділить сільським громадам кошти на купівлю землі, то тим самим вона дасть їм «вудку» з тим, щоб ловили «рибку» самі й грошей більше не просили. Принцип дії «вудки» такий: сільська громада надаватиме нам, фермерам, землю в оренду, а отримані від цього кошти спрямовуватиме на розвиток сільських територій. На мою думку, якщо держава викупить у людей землю й передасть її громаді, ліпшої підтримки сільського господарства й шукати годі.

 

Сьогодні держава, отримавши наступний транш кредиту МВФ, розміщує ці кошти в Національному банку для збільшення золотовалютних запасів України та підтримання курсу гривні щодо світових валют. Однак, я переконаний, найкращого вкладення коштів, як в український чорнозем, не існує. Адже, як стверджують експерти, українські чорноземи здатні прогодувати 600 млн людей. Саме через це світовий капітал так настирливо прагне вкласти кошти не в жовтий метал, а в чорну українську землю.

 

— Селяни розраховують продати землю за велику ціну. Проте держава їм багато не заплатить…

 

— Так, ми не вправі вказувати селянам, за яку ціну продавати будинок чи машину. Проте земля — товар особливий, який селянам держава роздала безкоштовно за тяжку працю. Слід ураховувати й те, що чимало паїв належать уже не безпосередньо селянам, а їхнім спадкоємцям, більшість із яких мешкають у містах. Якщо ж буде дозволено вільний продаж землі, то на ринок одночасно викинуть мільйони паїв, за які великих грошей ніхто не дасть. Дехто (наприклад, люди, що зловживають алкоголем) віддадуть свої паї майже задарма. Тобто на перших порах вільний ринок змахне мільйони паїв за низькою ціною.

 

Інша справа — регульований ринок. Якби держава відшукала кошти для викупу 10% паїв за один рік, то це становило б 700 тис. паїв. Яку ціну мала б запропонувати держава, викуповуючи один пай? Нині середня річна плата за оренду паю в Київській області становить близько 8 тис. гривень. Отож, якщо держава викупить земельний пай за 80 тис. гривень, а продавець розмістить кошти на депозиті під 10% річних, то він отримуватиме таку суму прибутку, як орендну плату за пай. Уважаю, ціна 80 тис. гривень за пай не така вже мала, враховуючи те (ще раз наголошую), що держава роздала землю селянам безкоштовно.

 

Таким чином, для викупу 700 тис. земельних паїв держава має знайти 56 млрд гривень (80 тис. грн перемножити 700 тис. паїв). Для держави це посильні гроші — змогла ж вона в понеділок після ранкової кави викупити Приватбанк за 148 млрд гривень! А ще таку суму грошей можна попросити у МВФ після ухвалення закону про вільний продаж землі в Україні (чого так вимагав МВФ!) Як кажуть, було би бажання.

 

До речі, відкриття регульованого ринку землі буде вигідним не лише фермерам, а й агрохолдингам. Навіть найбільші агропідприємства не потягнуть одномоментного витягування коштів з обороту. А в держави викупити землю можна буде поступово.

 

— Уточніть, будь ласка, як, відповідно до ваших законодавчих пропозицій, нинішні орендарі паїв можуть стати власниками землі?

 

— Платниками за договорами купівлі землі сільськими громадами повинні бути як держава, так й орендарі земельних ділянок — фермери, холдинги тощо. Новий закон має передбачити право орендаря сплатити протягом терміну дії оренди земельної ділянки сільській громаді кошти для викупу нею цієї земельної ділянки. Отож, за згодою продавця, який продає свій земельний пай, фермер передає сільській громаді кошти для викупу нею цієї земельної ділянки. Надалі фермер укладає із сільською громадою договір оренди, а передані кошти стануть авансованою орендною платою. Для заохочення орендарів до авансування орендної плати договір оренди із сільською громадою може бути укладений на значно більший термін, ніж термін, за який уже здійснено передоплату. Тобто орендар фактично безкоштовно придбає право довготривалої оренди земельної ділянки. Якщо, наприклад, до закінчення терміну дії договору земельної ділянки залишається 6 років, орендар за цей термін зможе згуртувати свої фінансові зусилля й викупити через сільську громаду всі свої орендовані паї. Після закінчення дії договору оренди паїв усі невикуплені паї зможуть викупити на конкурсних засадах інші українські орендарі-фермери. Здійснення викупу, наприклад, протягом тих самих 6 років могло б стати єдиним порятунком для малих і середніх фермерів у конкурентній боротьбі з олігархічними холдингами.

 

— Як працюватимуть підприємства з іноземними інвестиціями, яких в Україні сьогодні чимало. Адже їм треба буде збирати манатки та їхати на батьківщину…

 

— Ні, вони залишатимуться орендарями земельних ділянок, але поступово потрібно обмежувати їхній земельний банк, віддавши частину землі українцям, котрі бажають фермерствувати — таких, як мені відомо, не бракує. Оце й буде підтримка розвитку фермерства.

 

Дякую за розмову. Успіхів у вашій нелегкій праці!

 

 

журнал “The Ukrainian Farmer”,  2017 рік

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

 

Поділитись: