Важко сказати, хто кого утримує: держава — науку, чи наука — державу ?
Сьогодні в Україні виробляють велику кількість насіння сільгоспкультур. Незважаючи на це, чимало аграріїв віддають перевагу продукції закордонних компаній. Чому так? Прояснити ситуацію ми попросили директора Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків НААНУ, академіка УААН Миколу Роїка. Принагідно поговорили з ним про стан і перспективи цукрової галузі в Україні.
— Миколо Володимировичу, сьогодні в Україні чимало агрогосподарств відмовляються від вирощування цукрових буряків. На вашу думку, чому?
— Основною причиною скорочення площ під посівами цукрових буряків є істотне зменшення українського ринку цукру. Років зо п’ять тому для забезпечення потреб українців потрібно було 1,8 млн тонн цукру щорічно. Проте через окупацію Криму й Донбасу звузився внутрішній ринок, та й населення стало біднішим, а отже, цукор купують менше. Так сталося, що нині на вітчизняному ринку ціна на цукор фактично є на рівні або ж і нижчою за його собівартість. Зрозуміло, в такій ситуації виробляти цю продукцію стало менш вигідним. На європейський ринок теж мало надії, оскільки для України квоти на імпорт цукру становлять 20 тис. тонн на рік. Насправді це — крапля в морі, оскільки Україна на своїх потужностях може щороку виробляти як мінімум 3 млн тонн цукру.
Саме через звуження ринку збуту чимало цукрових заводів порізали на металолом, а ще значна частина підприємств простоюють в очікуванні ліпших часів. Отож, попит на цукрові буряки значно зменшився, а якщо так, то немає потреби їх багато сіяти. Тим паче, що виробництво солодких коренів — складний, витратний процес.
Українські аграрії воліють сіяти пшеницю, соняшник, сою, кукурудзу, ріпак — словом, виробляти ту продукцію, яку охоче купують зернотрейдери. Та я переконаний: якби вдалося відшукати ринки збуту, то вирощувати солодкі корені стало б дуже вигідно. Наприклад, у базових господарствах нашого інституту минулого року цукрові буряки виявилися найприбутковішою культурою.
— Мабуть, у вас була домовленість із цукровим заводом, що їх візьмуть на переробку?
— Так. Завод дав попереднє замовлення, і ми виростили великий урожай буряків, які мали відмінні якісні показники. Переробні підприємства охоче беруть продукцію, вирощену в господарствах нашого інституту. Секрет простий: наші цукрові буряки — виключно вітчизняної селекції, а це означає, що вони не гниють, мають високі показники цукристості. Собівартість вирощування таких коренів є значно нижчою, ніж гібридів іноземної селекції. Отож, торік ми добре заробили на цукрових буряках і цього року їхні посіви розширюватимемо.
— Скільки у вашого інституту є базових господарств і що вони вирощують?
— Наші вісім базових господарств розташовані в різних регіонах України: у Вінницькій, Київській, Сумській, Полтавській і Черкаській областях. Профільним напрямом є виробництво насіння цукрових і кормових буряків. Посівні площі цукрових буряків загалом становлять до 4000 га. Крім того, виробляємо насіння пшениці, ячменю, гречки, проса, вики, еспарцету тощо.
— Окрім вашого інституту, чи є в Україні господарства, де вирощують насіння цукрових буряків?
— Таку справу в Україні робимо ми одні. Раніше господарств, де вирощували насіння цукрових буряків, було чимало, але потреба в посівному матеріалі зменшилася. Тепер вони позакривалися або змінили профіль. Подивіться статистику: минулого року в Україні було посіяно лише 230 тис. га цукрових буряків, тоді як наприкінці дев’яностих Україна сіяла їх 1 млн 700 тис. га і виробляла 5 млн тонн цукру, який відправляла на зовнішні ринки (тоді їх було багато).
— Чому ж сьогодні так мало зовнішніх ринків?
— Зовнішні ринки, на жаль, уже поділені. Щоб вийти на них, треба добре попрацювати. Люди, котрі звикли отримувати легкі прибутки, такою кропіткою справою опікуватися не хочуть. Головна причина — в цукровій галузі бракує добрих менеджерів. Свого часу цукрові заводи деякі бізнесмени купували в держави за копійки. Доки були покупці на продукцію, підприємство працювало, закінчилися ринки збуту — порізали завод на металолом.
Крім того, в Україні має бути державна програма підтримки експорту. Як не прикро, часто наші політики думають не про те, як підняти вітчизняну економіку, а як поділити й приватизувати ту невелику кількість майна, яке залишилося у власності держави.
— В іноземних компаніях, представництва яких працюють в Україні, в наукові розробки щороку вкладаються мільярди доларів. Ваш інститут — державний. Можете похвалитися державною підтримкою?
— Справді, якщо до прикладу взяти одну з відомих селекційних іноземних компаній (назву не озвучуватиму, щоб не було реклами), яка працює в Україні, то там із кожної посівної одиниці проданого насіння 30% коштів повертаються на науку. Держава фінансує для українських наукових інститутів (не тільки нашого) зазвичай 50% зарплати. Все інше маємо заробляти самі, тобто думати, чим заплатити повну зарплату, як розрахуватися за комунальні послуги, за охорону, численні податки. Наприклад, минулого року наш інститут разом із дослідними господарствами перерахував до державного бюджету різних податків і зборів понад 40 млн грн, державного ж фінансування отримали 14 млн грн. Так хто кого утримує: держава — науку, чи наука — державу?
Виживати й працювати нам вдається виключно завдяки базовим господарствам. Останнім часом доводиться чути прикрі звинувачення, мовляв, в Академії наук України дуже багато землі. Проте ж ніхто не згадує, що ми не лише живемо із цієї землі, а й платимо набагато більше податків, ніж інші. Хоча б вже не чіпали нашу багатостраждальну науку!
— Як науковці працюють на землі, якої, як дехто вважає, у них забагато?
— На державній землі ми проводимо наукові дослідження, селекційні роботи та розмноження насіння вищих репродукцій. Супутньо вирощуємо сільгосппродукцію й за кошти від її продажу купуємо обладнання для лабораторій, хімічні реактиви, доплачуємо до державного «ліміту» зарплату співробітникам. Окрім цього, утримуємо соціальну інфраструктуру населених пунктів, у яких розташовані наші господарства. Допомагаємо школам, дитсадкам, лікарням, ремонтуємо дороги, обслуговуємо водогони тощо. Також маємо тваринництво, хоча нині ця галузь мало кого приваблює. Тваринництво нам просто необхідне, оскільки вирощування сільгоспкультур без органічного добрива — це знищення землі. До речі, у тваринництві маємо хороші показники. Наприклад, в господарстві «Шевченківське» (Тетіївський р-н, Київська обл.), де утримується 800 дійних корів, минулого року одержали 7200 л молока на корову.
Та найголовніше, що селяни в наших господарствах мають роботу! У нас немає зарплат в конвертах, повністю «біла» бухгалтерія, відсутні крадіжки. Інститут — підприємство державне, тому постійно здійснюється посилений контроль із боку фінансових органів. Якщо відберуть землю, наш науковий заклад фактично перестане існувати.
— Процитую слова одного виробника: техніка в мене стовідсотково імпортна, пестициди — стовідсотково імпортні, насіння — імпортне на 70 відсотків. Чому так?
— Важко піднятися вітчизняному виробнику, коли в Україні спостерігається справжнє засилля іноземних компаній. Їхні дистрибутори пропонують аграріям не лише насіння, а й цілу систему дисконтів, різноманітні бонуси, всілякі поїздки з фуршетами та подарунками. А в нас — лише насіння та поради, як його вирощувати.
Імпортне насіння — це передусім торгівля, бізнес. Ми ж — науковці, не вміємо торгувати, не дзвонимо кожному фермеру по сто п’ятдесят разів. Немає в нас грошей і на рекламу. Однак ті аграрії, котрі купують наше насіння, не шкодують про це і їдуть до нас щороку.
— Поширений маркетинговий хід іноземних компаній — не просто насіння, а цілі технології. У вас як із цим?
— Ми також пропонуємо технології: все розписано від А до Я. Зокрема, вчимо фермера, як орати, удобрювати, сіяти в різних кліматичних зонах. Наші технології працюють стовідсотково, оскільки вони науково обґрунтовані та перевірені на практиці.
Своєю чергою, іноземні компанії, не знаючи особливостей кожного регіону України, скрізь уже встигли «ошпаритися». Наприклад, минулого року в Харківській області була посуха, якої імпортні буряки не витримали — стали муміфікованими. А от наші спеку пережили чудово. Таких випадків чимало.
— Ви хочете сказати, що вітчизняне насіння є кращим, ніж імпортне?
— Звичайно, адже воно адаптоване до кліматичних умов кожного українського регіону. Науковці нашого інституту досконало дослідили цукрові буряки, чим не може похвалитися жодна закордонна компанія. Особливістю вітчизняних гібридів цукрових буряків є те, що вони дуже стійкі: місяць можуть лежати в заводських кагатах і чекати переробки. А от корені іноземної селекції три дні полежали — й потекли. Коли буряки вітчизняної селекції привозять на цукрові заводи, технологи дуже радіють, адже в наших коренів високий вихід цукру, немає гнилей. Наступна велика перевага вітчизняного насіння — воно значно дешевше. Тому фермер, котрий рахує гроші, купує українську продукцію.
— Мабуть, це той випадок, коли про господиню кажуть: уміла готувати, та не вміла подавати. Як же вдається конкурувати вітчизняним селекціонерам з іноземними компаніями?
— Складно. На вітчизняний ринок ми особливо вже не розраховуємо. Проте сподіваємося, мода на імпорт мине, й українці віддаватимуть перевагу вітчизняному виробнику. Раніше великі партії насіння ми продавали в Росію та Казахстан. Сьогодні цих ринків немає, тому активно шукаємо виходи на інші країни. Зокрема, поставили насіння на сортовипробування в Туреччину. Нині турецькі партнери збираються районувати два сорти нашої пшениці. Також вони готові придбати ліцензію на постачання насіння еспарцету й соняшнику.
— Доводилося чути, нібито генетичний банк Миронівського інституту селекції та насінництва пшениці викупила відома іноземна хімічна компанія. Вам не загрожує така участь?
— Як мені відомо, Миронівський інститут селекції і насінництва пшениці свій генетичний банк нікому не продавав. Це фактично неможливо, оскільки генетичний банк інституту — власність держави. Своєю чергою, іноземні компанії чудово розуміють, що кращих сортів пшениці, ніж українські, вони не створять ніколи. Тому поряд із Миронівським інститутом пшениці іноземна хімічна компанія відкрила своє представництво. Думаю, там вона прилаштувалася невипадково.
Рахуйте: за нормою висіву на гектар потрібно 2,5 ц пшениці. Спробуй привези з Європи таку кількість насіння! Простіше в Україні розмножувати, а гроші відправляти за кордон. Отож українські аграрії купуватимуть те саме вітчизняне насіння, але в імпортному упакуванні та втридорога.
— Останнім часом посуха дісталася до тих регіонів України, де раніше з опадами проблем не було. Чи пропонує наша наука гібриди цукрових буряків, адаптовані до несприятливих умов?
— Посухостійких гібридів ми вивели чимало. Наприклад, Булава, Анічка, Уманський ЧС-97 здатні витримувати високі температури, до того ж вони не гниють, добре зберігаються, мають високу врожайність — до 1000 ц з гектара.
— До окупації Криму там вирощували насіння цукрових буряків: корені зимували в землі й це здешевлювало технологію. Чи використовуються такі технології сьогодні?
— Так, це безвисадковий спосіб, давня, відпрацьована технологія. Раніше ми її застосовували у Криму, тепер — в Одеській області. Перевага безвисадкового способу — вдвічі нижча собівартість виробництва посівного матеріалу.
— Доводилося чути, що ваш інститут є єдиним підприємством, яке займається селекцією і кормових буряків…
— Так, селекцією кормових буряків в Україні ми займаємося одні. Нещодавно вивели унікальні одноросткові гібриди: одна насінина — один буряк. Ці корені мають великий уміст сухих речовин, оскільки ми створювали їх шляхом гібридизації з цукровими буряками. Раніше таких буряків у природі не було. Це — результат тривалої, кропіткої роботи селекціонерів нашого інституту. Хочу відзначити два одноросткових гібриди: Маріша й Бурштин (перший — жовтого, другий — помаранчевого кольору, обидва з високим умістом сухих речовин). Маємо в реєстрі новий гібрид кормових буряків Різон червоного кольору, теж із високим умістом сухих речовин. Оскільки Різон дуже стійкий до гнилей, то найбільше він придатний для вирощування в регіонах Західної України. Гібрид дає високу врожайність — 1000 ц і більше.
— В Україні є дефіцит газу. Експерти кажуть, що найвигідніше для нас виробляти біопаливо з цукрових буряків. Так, з 600 тис. тонн меляси, яка є побічним продуктом цукрового виробництва, можна отримати до 170 тис. тонн біоетанолу. Чи вже виробляють українські заводи біопаливо?
— Біогазові установки в Україні вже є. Наприклад, в Рокитному ефективно працює біогазовий завод. Чим більше буде таких заводів, тим більше в Україні вирощуватиметься енергетичних культур. Тоді кукурудзу аграрії вирощуватимуть не на зерно, а на силос, потрібний для виробництва біогазу. І це буде набагато прибутковіше. Сьогодні виходить так: ми купуємо дорогий газ, сушимо ним кукурудзу, а потім зерно задешево віддаємо зернотрейдерам. За такої економіки незабаром і решти не буде чим давати. Коли ж працюватимуть біогазові заводи, то ціна на зерно кукурудзи буде значно вищою, оскільки його не буде так багато, як нині. Ще один плюс біоенергетики — відходами виробництва біогазу є чудове органічне добриво, яке можна відразу вивозити на поля.
Переконаний, за такими підприємствами — майбутнє, адже Україна фактично є зеленим Кувейтом. Можливості для виробництва біологічної енергії в нас величезні! Якби їх використовували, то й російського газу не треба було б. Наприклад, Німеччина щороку виробляє 10 млрд кубометрів біогазу. У нас біоенергетика лише в зародку.
— Мабуть, потрібна відповідна державна політика?
— Саме так, потрібна навіть не державна допомога (держава сьогодні дуже бідна), а саме політика. Повинні бути правила гри, які не змінюватимуться. Тобто державним актом має бути визначено: робіть так-то і жоден вас за це не каратиме, не штрафуватиме. Бізнес і наука тоді потягнуться до біоенергетики.
|
| Пам’ятник цукровому буряку, встановлений біля Інституту біоенергетичних культур |
— І останнє запитання. Раніше наших учених намагалися перекупити на Заході, тепер усі сучасні технології в Україну приходять із-за кордону. Чи можливо відновити імідж вітчизняної науки і що для цього потрібно?
— В Національній академії аграрних наук України сьогодні ініціюють створення Наукового парку, що дозволить нам повернути ті самі втрачені можливості. Практично це відбуватиметься так. Наприклад, створили науковці інституту кілька нових сортів певної культури, які є набагато ліпшими за іноземні. Проте в іноземних компаній — якісна реклама, гарне упакування, що є вирішальним у просуванні продукту. Тому в межах Наукового парку плануються перспективні наукові розробки доопрацьовувати шляхом створення стартапів для залучення інвестицій, серійного виробництва та просування на ринку. У цьому плані в Україні вже є приклад: НТУУ «КПІ» зі своїм науковим парком «Київська політехніка». Тут накопичено певний досвід, є напрацювання щодо особливостей функціонування наукового парку.
Є чимало напрацювань із захисту інтелектуальної власності, які можемо застосувати, а нові — робити спільно. Отже, настала пора і в Києві створити українську Силіконову долину. Я переконаний, що це спонукатиме талановитих науковців-емігрантів повернутися в Україну, а у вітчизняну науку знову підуть найкращі випускники вишів.
Розмовляла Інна Бірюкова
Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».