Що нам робити зі своїм зерном?
Україна пишається своєю зерновою галуззю. Останніми роками стрімко зросли обсяги вирощування різного виду зерна, а також його експорт. Нарощування зерноторгівлі стимулювало інвестиції в логістику та в технології зберігання й переробки зерна: щороку, навіть попри кризу, ми чуємо про введення в експлуатацію нових елеваторів і зерносховищ. Водночас хотілося б сподіватися, що розвиток галузі має не спонтанний характер, не є віддзеркаленням поточної ринкової кон’юнктури, а є вивіреною стратегією розвитку нашої країни. Про це ми й вирішили поговорити з Богданом Єгоровим — доктором технічних наук, професором, ректором Одеської національної академії харчових технологій.
— Богдане Вікторовичу, перш ніж говорити про те, які системи логістики й зберігання зерна вважати сучасними й прогресивними, треба, очевидно, визначитися, у якому напрямі розвиватиметься зернова галузь України надалі. Якщо ми бачимо попереду лише нарощування експорту сировини, то слід орієнтуватися на одну систему зернової логістики, якщо глибоку переробку цієї сировини — то на іншу.
— На таке питання вкрай важко дати вичерпну відповідь, не маючи стратегії розвитку держави у цілому. Передусім мова має йти про продовольчу безпеку. У світі вже відбулася еволюція цього поняття, проте ми поки що відстаємо від розвинених країн. Україна посіла третє місце у світі за обсягами експорту зерна, і ми це вважаємо неабияким досягненням, але до того ж бездумно виснажуються ґрунти, а частка малих і середніх сільгоспвиробників невпинно зменшується. Це піррова перемога: навряд чи означений шлях можна вважати правильним.
Держава може й повинна регулювати питання експорту, однак поки що вона це робить тільки під тиском потужних гравців ринку. Яскравий приклад — досвід олійно-жирової промисловості. Після запровадження мита на експорт насіння соняшнику, яке лобіювали переробники, ця галузь стрімко пішла вгору. Тепер ми є номером один у світі з експорту соняшникової олії, а не соняшникового насіння. Хоча й це ще не все. Я вітаю українських виробників, які ризикнули та запровадили виробництво окремих жирних кислот, адже попит на них на міжнародних ринках надзвичайно високий. Це вже ознаки поглибленої переробки, а поглиблена переробка — загальносвітовий тренд, що передбачає запровадження інноваційних технологій, створення нових робочих місць і отримання доданої вартості. Не можна ігнорувати такі можливості.
Отож, питання доцільності експорту зерна є комплексним. Наведу ще один приклад. Колись я знайшов в архіві статтю за 1913 рік, у якій була надрукована інформація щодо відвантаження через одеський порт зернових продуктів. До того ж власного зерна було не більше як 20% експорту, решту становили продукти переробки, передусім пшеничне борошно, від якого на 50% залежала хлібопекарна промисловість тогочасних Італії та Франції. Уявляєте: експортувалося 14 сортів борошна! Треба не просто повертатися до здобутків сторічної давнини, а й робити нові кроки для забезпечення добробуту держави та відтворення природного потенціалу наших ґрунтів, про зниження родючості яких чули всі. За даними НААН України, родючість зменшилася зі 120 до 80 тонн біогумусу на гектар. Не можна допустити поглиблення цього процесу.
Один із перших кроків, які я бачу, — це запровадження мита на експорт зерна, щоб більша його частка залишалася у країні. Однак різких рухів робити не слід, інакше піде зворотна хвиля. Має бути поетапне введення, поєднане з покращенням умов розвитку бізнесу.
— Напевно, на наші перспективи більшою мірою впливають нинішні реалії аграрного бізнесу, а не те, що було сто років тому?
— У кожній країні свої особливості. Скажімо, в Італії традиційно превалює горизонтальна інтеграція виробників: у них є велика кількість дрібних господарств, що можуть забезпечити тривале зберігання зерна та його поглиблену переробку. У Франції ситуація дещо інша: до 40% підприємств інтегровані вертикально, і до 60% — горизонтально, тобто у вигляді кооперативних об’єднань. Причому французькі кооперативи за масштабами значно перевершують італійські чи іспанські.
Український аграрний бізнес зароджувався за специфічних умов, тож на сьогодні ми маємо домінантний розвиток вертикально інтегрованих холдингів. Не можна однозначно казати про те, добре це чи погано. Це також комплексне питання. Якби не холдинги, наше сільське господарство зазнало б істотно більших втрат, ніж ми маємо. Проблема в тому, що в Україні відсутній комплексний підхід до експлуатації сільгоспугідь. Якщо це питання вирішуватиметься системно, то знайдеться місце і холдингам, і дрібним підприємствам за умови їх горизонтальної інтеграції.
Логістика теж є відображенням системного підходу до розвитку держави. У кожній країні вона своя. За нинішньої ситуації зерно з усієї країни звозять в морські порти для подальшого експорту морем, що призводить до інтенсивної експлуатації автодоріг і залізниці. Тільки сільськогосподарське підприємство «НІБУЛОН» зробило ставку на річковий транспорт і навіть створило власний флот. А якби обсяги переробки зерна всередині країни збільшувалися, це дало б змогу зменшити навантаження на транспортні шляхи й транспортну складову в собівартості продукції.
— Складається враження, що утворилося замкнене коло. Держава, не маючи грошей на розвиток горизонтальних структур європейського типу, віддала перевагу вертикальним холдингам. Економічно холдинги зорієнтовані на експорт, бо внутрішній ринок для них затісний, причому на експорт фуражного зерна, адже на ринках продовольчого господарюють Франція, США та інші розвинені країни. Водночас холдингам притаманний лобізм, тобто самовідтворення через політику. Як зламати цю систему?
— Що стосується надання переваги вертикальним холдингам, то слід мати на увазі, що саме балансування інтересів між вертикальними й горизонтально інтегрованими виробниками сприяє забезпеченню високого рівня продовольчої безпеки та завоюванню закордонних ринків. Провідні країни вміло маніпулюють як розвитком вертикально та горизонтально інтегрованих виробників, так і співвідношенням обсягів виробленої ними продукції.
Тому не треба нічого ламати, треба удосконалювати. Однак для цього потрібна політична воля, що, своєю чергою, потребує лобіювання. Біда українців у тому, що ми погано вміємо об’єднуватися. Скажімо, я з 1991 року порушував питання про створення асоціації кормовиробників. Зробити це вдалося тільки у 2007 році, коли було створено національну асоціацію «Союз кормовиробників України», й одразу пішли позитивні зрушення. Однак навіть асоціація не зможе досягти результату, якщо державні органи відвертатимуться від неї.
Візьмемо проект закону «Про корми». Його розробили ще п’ять років тому, зареєстрували у Верховній Раді, однак народним обранцям ніколи його розглядати — їм ніколи вирішувати питання продовольчої безпеки держави. Для комбікормової галузі це надзвичайно важливий закон, в якому асоціація врахувала найкращі практики передових країн, до обговорення тексту були залучені найкращі фахівці профільних підприємств. Що відбувається тепер? Постійно з’являються якісь групи, що бачать у цьому законі можливість обстоювання власних інтересів, спосіб заробляння грошей шляхом утримання якихось структур тощо. Держава могла б ці питання врегулювати, але для цього потрібна політична воля.
— Які найголовніші моменти цього законопроекту?
— Їх декілька. Через підзаконні акти передбачена відповідальність органів виконавчої влади держави за затвердження переліку показників безпеки та їх рівнів. Передбачена також відповідальність виробника за заявлені показники якості вироблених кормів. Саме заявлені. Комбікорм має бути безпечним і якісним, тобто не шкодити тваринам, людям і довкіллю, й складатися з офіційно дозволених до використання в Україні компонентів. Нам треба відійти від системи, коли головний показник якості комбікорму — це відповідність нормам годівлі, що складалися ще в 60–70-х рр. і не враховують потреби сучасних порід і кросів тварин і птиці.
Також в законі прописана дозвільна система. Сьогодні можна почути думки, що дозвільна система взагалі не потрібна, адже є джерелом корупції. Однак я не згоден із таким твердженням: в ефемерній боротьбі з корупцією можна дійти до повної анархії, коли ніхто ні за що не відповідатиме. Інша справа, що дозвільна система має бути прозорою, зрозумілою, а правила — однаковими для всіх. Одним з елементів системи є наявність профільних — наголошую — дипломованих фахівців. До речі, дозвільна система функціонує в усіх розвинених країнах.
Цей закон викликав жваве обговорення, у професіоналів була можливість висловити свою думку. Якщо його розглядатимуть іще п’ять років, то комбікормовій галузі буде важко розвиватися далі. Треба діяти швидко, а для цього потрібна і політична воля, і лобіювання учасниками ринку своїх інтересів. І це одна з перешкод на шляху поглиблення переробки зерна всередині країни.
— Наскільки перспективним для України може бути експорт комбікормів?
— Комбікорм має право на імпорт і експорт. Однак досвід закордонних країн, зокрема Данії, Бельгії, Нідерландів і Франції, свідчить, що вони експортують не сам комбікорм, а наукоємні продукти, потрібні для функціонування комбікормової галузі. Це премікси, білково-вітамінні та інші кормові добавки. Комбікорм із погляду логістики вигідніше використовувати всередині країни. Скажімо, Нідерланди посідають одне з перших місць у світі з виробництва комбікормів на душу населення. Однак вони експортують не комбікорм, а продукцію тваринництва та премікси й кормові добавки. А це зовсім інша економіка, інша ефективність.
За останній час комбікормова галузь України зросла до 7,5 млн тонн щорічного виробництва передусім завдяки потужним холдингам. Вони можуть забезпечити високу якість і безпечність своєї продукції, оскільки закупити сучасне технологічне й лабораторне обладнання, пройти міжнародну сертифікацію дрібному виробникові важко та дорого. Без кооперації не обійтися. Увесь світ кооперований: або вертикально, або горизонтально. Уміле поєднання вертикальних і горизонтальних механізмів може дати хороший результат.
— У новинах часто натрапляю на інформацію про активний розвиток борошномельної галузі Казахстану. А також про експорт цього продукту, який у кілька разів перевищує український експорт борошна…
— А був період, коли борошно ми експортували до Казахстану. Себе Україна борошном забезпечує, однак його експорт, на мій погляд, є не дуже вдалим варіантом. Більшість країн, які не мають достатніх обсягів власного борошна, воліють імпортувати зерно й самі його переробляють на своїй території.
Перспективу я бачу в поглибленій переробці зерна для отримання сухої клейковини, сухого глютену, препаратів біологічно активних речовин. Згадані продукти запитувані як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Однак для запровадження інноваційних технологій з їх виробництва потрібен відповідний інвестиційний клімат і стратегія розвитку. Скажімо, для підвищення ефективності поглибленої переробки зерна в комбікорми самих комбікормових заводів замало. Наразі в Україні відсутнє виробництво кормових препаратів амінокислот, вітамінів тощо, які вкрай потрібні для повноцінного балансування комбікормів й отримання найкращих, конкурентоспроможних результатів у тваринництві та птахівництві.
Держава має створювати сприятливі умови, щоб виробники могли нарощувати обсяги й пропонувати світові товар із доданою вартістю, а не саме зерно. Наприклад, ПАТ «Миронівський хлібопродукт» продемонструвало здатність виробляти не лише якісний комбікорм, а й м’ясо птиці, інакше його з України не пустили б у Євросоюз. І сьогодні завдяки цьому вертикально інтегрованому холдингу ми можемо пишатися тим, що ввійшли в ТОП-10 країн-постачальників м’яса птиці до ЄС. Хоча першочергове завдання українських тваринників — забезпечити м’ясом населення всередині країни. Скажімо, забезпеченість білком тваринного походження на земній кулі нині становить 18,7 г на одну людину. В Україні цей показник останнім часом тримався на рівні 27 г, тоді як норма — 49 г. Тобто тут є над чим працювати.
— Чи можна казати про підвищення енергоефективності переробки зерна в Україні?
— Питання зниження енерговитрат в розрахунку на тонну зерна або готової продукції є актуальним. Скажімо, в Україні на виробництво тонни комбікорму використовують від 22–24 до 70–90 кВт·год. Найкращі показники мають великі виробники, такі як ПАТ «Миронівський хлібопродукт» (на рівні 22–25 кВт·год/т). Низька енергоефективність характерна для підприємств із малими обсягами виробництва й застарілими технологіями. До речі, для європейських комбікормових виробництв також характерна велика розбіжність в енергоефективності: від 26–28 до 35–65 кВт·год/т.
— Один час усі захоплювалися металевими силосами, потім пішла хвиля реконструкцій бетонних елеваторів, тепер мода на підлогові й на зберігання в рукавах. Які ви бачите тренди у зберіганні зерна на перспективу?
— Для України складно визначити тренд, тим більше, в нас через економічні негаразди дуже сильно коливається вартість технологій і будівельних матеріалів. Відповідно, тренди в будівництві зерносховищ диктує не так питання якості, як фінансовий стан сільгоспвиробників. Коли метал сильно подорожчав, стали повертатися до бетонних силосів лише тому, що на той час вони були дешевшими. Звісно, бетонні силоси мають свої переваги у плані довготривалого зберігання збіжжя, оскільки забезпечують кращі температурні показники й кращу збереженість зерна. Однак старі бетонні сховища на сьогодні часто перебувають у незадовільному стані й потребують додаткових витрат на ремонт і експлуатацію, що збільшує вартість зберігання.
Тобто мова має йти не лише про силоси, а й про технологію зберігання в цілому, передусім вентилювання, щоб уникнути конденсації й перегрівання зерна.
— Підлогові сховища та закладання в рукави так і будуть допоміжними варіантами зберігання для виробників?
— Для потужного виробника такі варіанти є неприйнятними, оскільки вони сильно гальмують логістику. Для малого виробника це може бути тимчасовим розв’язанням проблеми, хоча в кожному конкретному випадку можлива своя відповідь. Готових рецептів немає. Кожне рішення має бути прив’язаним до умов, фінансів і перспектив господарства.
— Чи можете назвати приклади успішного будівництва елеваторів в Україні за передовими технологіями?
— Є багато позитивного досвіду. Я був свідком будівництва виробничого комплексу МХП, давно знаю фахівців цього підприємства. Тут я навчався новітніх підходів, які запроваджували під час зведення сховищ і комплектації обладнання. Унікальний досвід будівництва елеваторів має «НІБУЛОН», зокрема щодо створення технологічної можливості перевантаження зерна з несамохідних барж на судна типу Panamax прямо на воді. Це передовий досвід навіть для розвинених країн.
Із особистих здобутків: у середині 90-х років узяв участь у будівництві з десятка різних цехів і заводів невеликої потужності (1–2 т/год) сільгосппідприємствами, які намагалися налагодити переробку сировини на своїх землях.
Один з останніх потужних проектів — комбікормовий завод у м. Роздільному Одеської області, створений провідними фахівцями всесвітньо відомих компаній — лідерів комбікормового машинобудування: Wynveen і СРМ. Я брав участь в розробці концепції цього заводу й супроводжував його будівництво та введення в експлуатацію як консультант.
Два роки тому з данською компанією Andritz брав участь у розробці концепції комбікормового заводу в Луганську, але, на превеликий жаль, зі зрозумілих причин цей проект не був реалізований.
— Ви вже багато років очолюєте Одеську національну академію харчових технологій. Якими науковими розробками вашого вишу пишаєтеся найбільше?
— Розробки вчених академії забезпечували розвиток і ефективне функціонування зернопереробної та комбікормової галузі не один десяток років. Створена ціла низка функціональних харчових продуктів і технологій їх виробництва, удосконалено транспортно-технологічне обладнання для переміщення зерна й продуктів його переробки, створені високоефективні системи гарантованого управління технологічними процесами тощо. Проте сьогодні я передусім виділив би комплекс робіт, що називається «Система енергоефективних технологій зберігання зерна та його переробки в харчові і кормові продукти». Цей цикл робіт є результатом поєднання зусиль кількох наукових шкіл Одеської національної академії харчових технологій і Національного університету харчових технологій. Представники МХП, «Новоукраїнського комбінату хлібопродуктів» і підприємства «Укрелеваторпром» (Одеський портовий елеватор, що експортує зерно) також брали участь у підготовці цього циклу робіт.
Ми узагальнили доробок і подали його на здобуття Державної премії України в галузі науки й техніки з економічним ефектом понад 4 млрд грн — 26 листопада минулого року Комітет з державних премій рекомендував його до преміювання. Тепер треба лише дочекатися відповідного Указу Президента. Відзнака такого рівня всієї наукової спільноти України та закордонних фахівців, які брали участь в оцінюванні роботи, свідчить про те, що українські науковці та практики здатні об’єднаними зусиллями створювати інноваційні технології та допомагати галузі рухатися вперед.
Розмову вів Павло Коротич
Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».