Садівники – особлива спільнота, на війну та політичні негаразди вони також реагують по-своєму. Хоча страждають він них так, як і усі – повною мірою.

Дослідне господарство Артемівської дослідної станції розсадництва Інституту садівництва НААН опинилося дуже близько до епіцентру військових негараздів. Все вціліло – і садки, і саджанці, і працівники, однак працювати стало набагато важче. Наша розмова  з директором Євгенієм Розсохою – про те, як сьогодні ведеться виробникам саджанців.

– Чи є різниця між садівником, що вирощує фрукти, і тим, хто вирощує садивний матеріал? 

– Розсадництво – більш динамічне заняття, а садівництво – більш консервативне та поступове. Однак ці спільноти взаємозалежні та доповнюють одна одну. Серед садівників дуже  багато професіоналів, і я радий, що чимало з них – наші партнери. Ці люди знають, що вони хочуть отримати в саду, і вони вміють це отримати. Спілкування з ними нас стимулює – ми до них прислухаємося і вирощуємо ті сорти, підщепи та породи саджанців, які їм потрібні. Системи формування саджанців і кількість гілок на них залежать саме від побажань садівників.  

Загалом же працівникам розсадників доводиться підтримувати дуже тісні контакти з колегами, як з українськими, так і по всьому світу.

У нас склалися добрі стосунки з європейськими центрами виробництва садивного матеріалу. Голландія, Італія, Німеччина – я щороку відвідую своїх тамтешніх колег. Ми також тісно спілкуємося з садівниками  з Тернополя, Хмельницького, Вінниці, а також з Криму та Півдня України – незважаючи на жодні політичні складові, у нас там дуже багато клієнтів, з якими  плідно співпрацюємо. У нас чудові стосунки з селекціонерами та садівниками Краснодарського краю, Ростова та Чорноземної смуги Росії. Ми спілкуємося з селекціонерами з Кабардино-Балкарії та Дагестану. Садівники – спільнота, яка за будь-яких негараздів, економічних чи політичних, прагне вирощувати добрі сади і бути корисною суспільству зі своєю смачною продукцією.

– Розсадник контактує з новими сортами найпершим. Яка різниця між українською та іноземною селекцією?  

– За кордоном, у розвинених садівничих країнах, селекція орієнтована на супермаркет. Визначаються показники, завдяки яким фрукти точно будуть затребуваними у супермаркетах, і створюються відповідні сорти.

От, наприклад, зараз модно, щоб у плоду яблуні був солодкий та щільний м’якуш, і деякі селекційні компанії вкладають кошти у те, щоб вивести червоні яблука з таким м’якушем.

Сорти створюються доволі швидко – до послуг селекційних компаній лабораторії, які здатні перевірити властивості нових рослин практично на рівні ДНК! Сорт із заданими показниками створюється за 5–9 років! Процес цей дуже затратний, займається ним не держава, а комерційні компанії, часто це бізнесмени-садівники, що об’єднались у клуби і винайняли селекціонерів та лабораторію. Врожай таких сортів у супермаркетах коштує значно дорожче. Це спонукає садівників вирощувати нові сорти і платити роялті за право користування сортом. Власники цих сортів дуже ретельно стежать за розповсюдженням своїх сортів, адже  роялті – то не лише прибуток і престиж фірми, а й компенсація затрат на створення сорту. 

Якщо ж говорити про нашу селекційну науку – то ми десь на початку цього шляху. Зазвичай вона побудована на ще радянських принципах. Держава вважає, що селекціонер чимось має займатися, ставить йому завдання, стримано  фінансує, а селекціонер щось там намагається вивести. І, як правило, це закінчується появою нового сорту, який покупці супермаркету можуть і не покуштувати, бо наші вчені користуються застарілими методами. У нас створення одного сорту може тривати  15, а то й усі 25 років – і відбувається все, як за первіснообщинного ладу: простий, з року в рік, відбір кращих рослин і схрещування, часто – випадкове! Так, можливий підбір потрібних комбінацій, але цей процес тривалий, клопіткий і малорезультативний. У селекційній справи відсутні комерційні цілі, і через  це створення нових сортів завмирає.

– Українська селекція – чи така вона вже безнадійна? Чим нашим селекціонерам варто зайнятися? 

– І у нас, і в Росії яблука сорту Ренет Симиренка купують з великою охотою. Його вирощування у нас є дуже розповсюдженим, але, на жаль, наша садівнича спільнота  досі не має покращених клонів цього популярного сорту – у нас не зареєстровано жодного його клону. Хоча номінально вони є, садівники про це говорять. У сорту поки що слабка стійкість до парші, на плодах може виникати малюнок у вигляді рум’янцю, та й відмінності форми плоду мають певну перспективу. Може, варто було б за певними, потрібними споживачам  характеристиками, відбирати клони цього сорту для подальшого використання.

– Чому в Україні не зареєстровано так багато сучасних сортів? Чому наші садівники мусять їх вирощувати підпільно? 

– В Україні практика використання сортів надміру бюрократизована. Сучасні сорти, які вже внесено до Державного реєстру, переважно вітчизняні, і вони, на жаль,  у садівників не мають попиту. Нові сорти зазвичай внесено іноземними фірмами, що виробляють садивний матеріал. Мета – розповсюдження своїх саджанців.

Виробники садивного матеріалу прагнуть догоджати садівникам і намагаються вирощувати сорти, які мають попит.   І ось тут вони стикаються з колосальними труднощами. Ліцензії на розмноження нових зарубіжних сортів надзвичайно дорогі, за нинішнього рівня економіки розсадники практично не можуть їх купити, в Україні є клопітким і оформлення самих ліцензій. 

Що ж до іноземних публічних сортів, які у нас популярні (у Європі, США, Канаді авторські права на сорт діють упродовж 25 років від часу створення, далі використання такого сорту є вільним), то користуватись ними ми теж не можемо, бо їх не внесено до державного реєстру. Вітчизняне законодавство виписане так, що для внесення у реєстр ми маємо знайти автора публічного сорту і попросити у нього дозволу або згоди на використання.

Виходить так, що іноземні закони дозволяють цими сортами користуватись без дозволів, а наш закон нас обмежує.

І тут настають проблеми: у розсадників слабкі юридичні можливості отримати дозвіл. Іноземному селекціонеру цілком байдуже, де його сорт, а часто він може навіть заперечувати проти його розповсюдження, адже він за те не отримує жодної плати. На пошуки авторів та отримання згоди треба витратити  2–3 роки.

– Чи намагалося реєструвати сорти ваше розсадницьке господарство? 

– Торік я вирішив внести до держреєстру по кілька публічних сортів малини, яблуні, груші, сливи і черешні, стійку до морозів і хвороб підщепу яблуні і одну з дуже поширених у Європі підщепу для черешні.

Оскільки процедура отримання дозволу у автора сорту складна, я вирішив йти простішим шляхом. Звернувся до однієї з правничих компаній, щоб за відповідну плату вона замість мене отримала у автора згоду. Компанія спочатку погодилась. Однак справа виявилась такою клопіткою, що правники, посилаючись на першу-ліпшу причину, розірвали нашу угоду. Тобто зареєструвати в Україні публічний сорт важко, навіть якщо ти ладен для цього найняти цілу купу юристів і їм платити. 

Окрім витрати коштів та часу, реєстрація сортів – це ще й моральні збитки. Чому? Бо треба знаходити перекладачів, юристів, безкінечно пояснювати їм цей процес. Може, потужній юридичній компанії цей процес і під силу. Але  в умовах виробництва, коли підприємство вирощує саджанці, його мало хто осилить.

Тому українським виробникам садивного матеріалу варто поміркувати про об’єднання зусиль для того, щоб отримати право на використання сортів, особливо ліцензійних. Якщо ми згуртуємось, то процес буде для нас легшим, а затрати – меншими. У Польщі зареєстровано достатньо ліцензійних сортів, і всі їх польські виробники саджанців реєстрували гуртом.

Оскільки ми не маємо адекватного законодавства щодо запровадження публічних світових сортів, така кооперація буде корисною і для української реєстрації публічних сортів.

– Яким має бути регулювання у сфері використання сортів? 

– В Україні закони, як правило. готують чиновники. Той, кого закон стосується, у нашому разі – садівник, впливу на його створення не має. І коли закон приймається, то він нібито і нормальний. Візьмімо закон про використання сортів: він наче і по-європейському зроблений, однак, на жаль, не адаптований до наших реалій. У нас держава намагається регулювати навіть використання наших старих сортів. Ось такий народний сорт, як Ренет Симиренка. Його ще наприкінці 80-х років 19 століття описав і запровадив у виробництво Левко Симиренко. Від появи сорту минуло майже 135 років, а українські виробники садивного матеріалу мусять платити роялті державній установі, яка ввела цей сорт в реєстр. Аргументація чиновників така: Україна отримала незалежність і цей сорт зареєструвала, а тепер, щоб дочекатись його вільного використання, будемо чекати 25 років від моменту реєстрації. Так само розсадницьким господарствам доводиться платити роялті за поширені у світі сорти Голден Делішес, Гала, Айдаред та Флоріна. Вони теж старі і дуже поширені, але в нашому реєстрі їх зареєстрували тільки недавно, і тому мусимо прожити ще 25 років, щоб ними вільно користуватися. Ця практика не тільки не логічна, а й не виправдана економічно – адже той, хто отримує за старі сорти роялті, не витрачав жодних коштів на їх створення! Також ці зайві виплати стримують можливості придбання ліцензій на сучасні сорти. 

Європейські закони, які регулюють права користування сортами, видаються мені і прагматичними, і ефективнішими за наші. Сорти, виведені 25 років тому, там є вільними, і їх використання ніхто не контролює. Хочете – берете і вирощуєте. А ось якщо ви використовуєте ліцензійний сорт – то на його варті стоять  власники. І вони, якщо ти їхнім сортом неправомірно скористався, свої права захищають через суд. У нас же усі ці процеси залежать від чиновників, які кажуть «можна чи не можна». 

Якщо ми кажемо, що йдемо у Європу, то нам слід просто адаптувати до наших умов європейські правила поводження із сортами. І намагатися їх використовувати – там все достатньо просто. А в нас на кожну дію потрібен папір підписаний і затверджений.

– Як теперішні військово-політичні події вплинули на садівництво? 

– Зараз не кращі часи для цього  бізнесу. Зріс курс валют, змінились відносини між державами, садівники скаржаться на зниження попиту на яблука. Окрім труднощів зі збутом яблук у них з’явилася проблема із закупівлею техніки та холодильного обладнання. Без холодильників інтенсивне садівництво безглузде – продаючи яблука у сезон збирання, садівник лише намарне збиватиме ціну та заважатиме колегам. Щоб закласти сад, слід також подумати про опори, про монтаж зрошення. Курс євро та долара зріс так, що ці придбання та капіталовкладення стали нереальними.

Багатьом садівничим господарствам нині йдеться про омолодження насаджень, але вони не мають можливості це зробити. Бо, наприклад, почали будувати холодильник. Тепер курс євро зріс, і вони ледве-ледве розраховуються за кредитами. Сад вони тепер садити не можуть. І в господарства тепер буде холодильник, який воно не може заповнити.

– Якими є шанси у розсадницьких господарств? Чи купуватимуть українці сьогодні саджанці? 

– Як і іншим бізнесменам, нам потрібно, щоб стабілізувалася ситуація в країні, щоб припинився військовий конфлікт. Щоб люди могли із задоволенням купувати яблука – цим вони стимулюватимуть садівників закладати сади, садівники бачитимуть перспективу заробітку і попитом на саджанці стимулюватимуть розсадники. 

Розсадництво – інерційний бізнес. Щоб сьогодні продати саджанці, подбати про підщепу та живці ми мали ще три-п’ять років тому.

Я вісім років займався розширенням виробництва, збільшенням обсягів та покращенням якості саджанців – а зараз я перейнятий тим, щоб його загальмувати, і думаю, як його зменшити. Втім, зменшити обсяги виробництва ми зможемо тільки через два роки, бо два роки у нас будуть «достигати» маточники та шкілки, що ми їх заклали раніше, за розквіту садівництва. 

Через девальвацію гривні ціна імпортних саджанців для наших садівників також стала недоступною. Хто нині наважиться закладати сади, купуватиме саджанці в Україні. Це дещо полегшує становище, але не надто. Якщо мова про наше підприємство – то третину своїх саджанців ми продавали до Росії. А зараз ми не знаємо, що з цими саджанцями робити. Рослини у розсаднику вимагають засобів захисту, води, добрив, догляду . Ми витрачали сили і кошти на те, щоб садивний матеріал був високої якості. Якщо результату не буде – саджанці у нас не куплять, ми отримаємо дуже великі збитки, під загрозою буде навіть саме існування підприємства.

І це стосується не лише розсадників у Донецькій області – а й кримських розсадницьких господарств, і миколаївських, і херсонських, і київських. Сьогодні в Україні багато хто взагалі припинить займатися розсадництвом. 

З усього цього я бачу тільки один вихід – стабілізація становища у державі. Лише тоді садівничі господарства зможуть досягнути суттєвих економічних результатів.

– Ви зовсім опустили руки? Чи все ж будуєте якісь плани? 

– Ми зайнялися розширенням асортименту – почали працювати над саджанцями черешні на карликових підщепах, плануємо зайнятися саджанцями сливи. Починаємо працювати із саджанцями ягідних порід, зокрема малини. Час нині складний, і на одній яблуні не проживеш. 

Цього року ми завезли до України «базисний» матеріал публічних сортів, вільних для розмноження у Європі, для закладання своїх маточників. Щоб купити це офіційно, ми витратили 40 тисяч євро. І часом мені здається, що ми викинули ці гроші на вітер. Бо це нікому не треба, бо саджанці зараз ніхто не купуватиме. Потім я думаю: «Ні, правильно, що купили. У державі колись все налагодиться, і настане час, коли те, що ми зробили , буде затребуване у садівників, ми зможемо запропонувати їм безвірусні, оздоровлені саджанці. І наш розсадницький бізнес знову потужно запрацює».

– Поділіться якимось із своїх професійних секретів. 

– 10 років тому, щоб мати плодоносні дерева усіх сортів, які продаємо як саджанці, ми заклали невеликий плодовий сад. Ми цим садом постійно опікуємося, забезпечуємо усім новим, що у нас з’являється, і сортами, і підщепами. Нам завжди є що показати садівникам, які приїздять до нас за саджанцями.

Такий плодовий сад потрібен і самому розсаднику – щоб розуміти, що саме ми вирощуємо. Якщо я комусь розповім про смак сорту – цю інформацію забудуть через 5 хвилин. А якщо я дам людині плоди цього сорту скуштувати, а потім вона ще й почне їх сама вирощувати – то вона вже про той сорт знатиме і пам’ятатиме геть усе.

Ті, хто виробляють садивний матеріал, мусять помічати різницю між сортами. Коли вони бачать і їдять плоди, то можуть дуже вільно на цю тему говорити.

Мені дуже приємно, що люди, які мене оточують, дуже давно працюють у нашому господарстві. Таких, що мають стаж більше 20 років, у нас багато! І всі – і спеціалісти, і робітники – у нас знають різницю між сортами та підщепами. Це значно спрощує функції, які покладені на працівників розсадників. Відповідальність людей підвищується, бо вони мають певний рівень кваліфікації і займаються однією і тією самою справою дуже довго.

– Чи  актуально вирощувати саджанці силами садівничого господарства?   

– Сьогодні на ринку затребуваний  якісний саджанець із типом формування «кніп-баум». Це «мерседес» у садівництві – так  його конструкція продумана з погляду  правильного використання природних особливостей рослини. Якісний посадковий матеріал дозволяє швидко компенсувати витрачені на закладання саду гроші. Такою є філософія сучасного садівництва. Інші підходи до якості саджанців – використання менш якісних чи молодших рослин – призводять до того, що у саду подовжується строк окупності.

Самотужки отримати саджанці типу «кніп-баум» важко. Тому краще довіритися професіоналам, не гаяти часу, а йти шляхом спеціалізації, коли одні вирощують гарні плоди, інші – гарні саджанці.

^{Інтерв’ю було надруковано у журналі Садівництво по-українськи. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі Садівництво по-українськи та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».}