Інтерв'ю

Сад, який усе зберіг

Валерій Хворостовський
директор ПАТ «Дружба-ВМ»

Молодий агроном-садівник тридцять сім років тому прийшов працювати у радгосп. Спочатку довів усім, що сад ― то прибуткова і престижна справа, а згодом, у скрутну хвилину, став до керма господарства і зберіг його. Нині у його підпорядкуванні близько 600 га яблуневих садів. Йдеться про розташоване у Тульчинському районі на Вінниччині ПАТ «Дружба-ВМ» та його директора Валерія Хворостовського. Він згодився поспілкуватися із редакцією та читачами журналу Садівництво по-українськи.

 

– Із чого для вас почалося садівництво?

 

– Я родом з Рахнів-Лісових (Шаргородський р-н. ― Ред.), там ще до війни, десь 1931-го року, був створений радгосп і розвивалося садівництво. Ріс у тому селі, та й зацікавило мене садівництво. Пішов учитися в Уманський сільгоспінститут. Ми вчилися ще за старою системою. Сьогодні багато демократії у навчанні, хтось може ходити на заняття, а хтось ― вільно відвідує і лише здає заліки. А тоді такого не було. Мабуть, то було правильніше, бо згуртовувало людей, які вчилися. Зараз же люди відриваються від колективу ― можна й самому вижити. Але вчитися було цікаво ― у нас було багато практики. 1977-го, у рамках переддипломної практики, ми півроку були у Молдові, у радгоспі «Пам’ять Ілліча». Там тоді планувався сад площею 6 тис. га ― то було більш прогресивне садівництво, що вже йшло до Європи.

Інститут я закінчив із червоним дипломом. Мене призвали до армії. Як звідти вернувся, то пішов у наш Вінницький трест плодово-ягідних радгоспів, сказав, що шукаю роботу ближче до дому.

Мене призначили агрономом-садівником у Шуру-Копіївську, у радгосп «Дружба». І так я тут окопався і дожив до пенсії (сміється).

 

– Як велося молодому садівнику?

 

– Я прийшов агрономом-садівником у грудні 79-го. Тоді тут було 700 гектарів саду, на половині площі у дерев не обв’язані штамби, і їх доїдали зайці. Ми тоді воювали із зайцями, обв’язували дерева, а я ще й штраф заплатив, хоч і не був винен.

А далі як? Всі сади молоді, прибутку ― ніякого, керівництво на них дивиться як на щось незрозуміле. У господарстві були ще й польові культури, зокрема буряки, і всі займалися буряками, бо за них в кінці року завод давав премію ― за цукристість, за зданий обсяг. На садок не звертали уваги. Я ходжу-ходжу до головного агронома, а той «нема тракторів, нема ні того, ні іншого». Бідували ці садки спочатку добре.

Я, мабуть, років із п’ять усіх переконував. Тоді, щоб обприскати, у садок заїжджали через кожні три міжряддя. То були сади старого типу, на сіянцях, із щільністю 330 дерев/га, міжряддя шириною 6-7 м. Ну як це можна, щоб через 20 метрів яблуні обприскували?! А на те відповідали: «А що? Воно там вітром перенесеться!»

Переконував, боровся, навіть із механізаторами ― бо їм так легше було, адже робота швидше виконувалась. І пояснював, і лаявся ― всі підряд методи, які були, всі й використовував.

Ми поправили сади. Отримали перші яблука. Як сьогодні пам’ятаю ― із саду, що увійшов у плодоношення, зібрали перший врожай, 700 тонн. Дерева на сильнорослих підщепах, і врожай треба було чекати років 5-6. Побачили ми яблука, вже до нас приїхали і почали вантажитися фури. Зберігати не було де ― ми висипали яблука у бурти на току, обклали соломою і звідти вже їх пакували. Вручну все робили. Але людей не вистачало, інфраструктури ― не було, і половина тих яблук пішла на переробку. Та те, що ми їх виростили, вплинуло на керівництво ― воно побачило, що яблука ― то таки гроші, й потихеньку змістило пріоритети.

А 1985 року вже я став головним агрономом господарства.

 

– Що зробив для саду головний агроном?

 

– Щоб покращити догляд, ми поділили техніку на дві незалежні тракторні бригади, одна з них обслуговувала лише сади. Раніше бригадира питали і за негодовану ферму, й за необроблені буряки чи пшеницю. А за садок його мало хто питав. А коли вже один з бригадирів почав відповідати тільки за сад…

Хоча директор був проти, і ми тоді мали про це дебати ― бо у нас ферма, і тракторів не вистачало, щоб возити корми. Але перший крок, щоб виділити садівництво і збільшити увагу до нього, було зроблено.

Коли став головним агрономом, вже керував технікою і міг направляти її в сад. Тоді чомусь така мода була ― возити корми тракторами. У нас до ферми було 12 км їхати. Я: «Чому машини не возять?» А був добрий автопарк, були самоскиди. Кажу: «Трактор повинен орати, сіяти, косити, а не возити», ― звільнилися трактори для саду. Сад набрав сили, і люди почали там кращі зарплати отримувати. Було, під час обрізування, о п’ятій ранку рядки займали. Ще коли я був садівником, ми, щоб додати стимулів, запровадили натуроплату. Розцінки ми збільшити не могли, це тоді на рівні міністерства вирішувалося, тому на зароблене виписували яблука. Працівники потім продавали те удвічі-утричі дорожче. Зразу це несло переваги, бо люди побігли на роботу в сад. Згодом ми від натуроплати відмовились ― сортів у вирощуванні було багато, і їх важко було між робітниками справедливо поділити. Та й працівників такі продажі зайве відволікали.

 

– Що сталося із радгоспом після розвалу Союзу?

 

– Союз розпався, нікому наші яблука вже не були потрібні, і ми лишилися ні з чим, бо зберігати їх не було де. Ми тоді побудували два погреби на 300 тонн, але це не рятувало. Було важко, ледь-ледь зводили кінці з кінцями.

Роздержавлення нашого господарства відбулося 1996 року, і ми стали акціонерним товариством. Нас тоді не розпаювали, бо садівничі підприємства не підпадали під це.

2002 року на зборах мене обрали директором. Підприємство тоді мало 1,2 млн гривень боргу по зарплаті та 800 тис. гривень боргу до бюджету ― виконавча служба відразу наклала арешт на все майно. Здавалося, що треба здаватися. Як господарство занепадає, то занепадає всім, і садок кілька років стояв не різаний…

Я звернувся на зборах до людей, щоб вони потерпіли із заборгованістю по зарплаті. Бо тоді було достатньо заяви в суд, і він присуджував шмат підприємства. Саме так сталося із радгоспом у сусідньому селі ― його поділили між працівниками за борги. Зазвичай таке ініціювали спеціалісти, агрономи абощо, прості ж люди хотіли, щоб підприємство збереглося.

Я пообіцяв працівникам, що протягом двох років ми виплатимо їм заборговане. І щоб гроші не знецінювалися, ми з ними уклали договір про сплату відсотків ― так, ніби їхні гроші лежали на депозиті. Я взявся це робити, бо знав, що зможу отримати нормальні врожаї ― і в саду, і на польових культурах ― я бачив перспективу.

Тоді, на початку 2000-х, було дуже важко. У тому, що все вдалося, велика роль колективу ― у мене були однодумці, ті, хто повірив.

 

– Що стало із підприємством після переходу на новий уклад?

 

– Ми погасили борги, згодом зробили перший холодильник. Типовий склад, пункт товарної обробки і тимчасового зберігання плодів, розрахований на обробку 4 тис. тонн яблук за сезон, утеплили мінеральною ватою, обшили рифленим залізом, поділили на камери і встановили там холодильне обладнання ― перші 1,5 тис. тонн яблук 2007 року ми вже мали де зберігати. Це було звичайне охолодження із провітрюванням, і там можна було зберігати врожай до лютого. І от вже ми герої ― у нас зима починалася, а яблуко у складі.

Після того вирішили будувати холодильник із газовим регульованим середовищем ― діяла бюджетна програма відшкодування витрат на створення плодосховищ. З нуля за свої кошти побудували холодильник на 1,5 тис. тонн. Робили все згідно з вимогами програми, створили систему пожежогасіння, захист від блискавок, сигналізацію. Навіть систему автономного електрозабезпечення поставили, і від того витрати набагато зросли. Запустили це сховище 2012 року, нам нарахували 12 мільйонів компенсації. Ще ми тих грошей не отримали, а нас вже хто тільки не перевіряв! А потім так ні копійки й не дали ― держава і сьогодні нам винна.

Увесь час корчували старі та закладали нові сади. Зараз у нас на сіянцях близько 400 га яблуні, решта, 250 га ― молоді насадження на підщепі ММ.106. Кілька років тому посадили резистентними сортами 20 га саду. Це переважно технічне яблуко, але такі насадження менш залежні від кліматичних умов, витрати на їх захист від хвороб також нижчі.

На жаль, не маємо достатнього зрошення ― наша місцевість на вододілі, природних водойм поблизу нема. Побили у себе свердловини, але у них невелика продуктивність, на глибині 120 м дебет 3–5 м3/год, у воді високий вміст вапняку. Криниці у людей повисихали, і з водогону бере воду все село, ми цією водою лише підтримуємо ягідники, щоб ті не вмерли. Через те що немає води, вирощувати сади на підщепі М.9 не можемо, і я дуже про це шкодую.

2014 року зібрали 15 тис. тонн яблук, це приблизно 30 т/ га на круг з плодоносної площі, у сорту Айдаред на підщепі ММ.106 врожайність сягнула 41 т/га. 2015-го та 2016 року мали сильні посухи й зібрали яблук трохи менше.

У господарстві є молочнотоварна ферма на 100 голів дійного стада, свиноферма на 30 свиноматок зі шлейфом 200–300 свиней, маємо вівці, півтори сотні. Продукти, щоб годувати працівників у їдальні, у нас всі свої. Наш постійний штат 150–160 осіб. Крім саду маємо і ріллю ― загалом в обробітку близько 1500 га землі.

 
У господарстві збудовано холодильник із регульованим газовим середовищем та обладнано сучасний сортувальний цех

 

– Як продаєте яблуко?

 

– Вже два роки співпрацюємо із великою торговою мережею, продаємо туди основну масу десертних яблук. Часом, коли вони роблять акцію і знижують ціну, ми програємо в ціні. Але така співпраця гарантує збут, і тому ми йдемо на поступки. До цього продавали яблука посередникам та невеликим регіональним мережам, із останніми торгуємо й зараз.

Культуру продажу яблук, так само як і культуру їх споживання, нам ще потрібно розвивати. Раніше у магазинів була практика продавати із написом «українські яблука» плоди найбільш непрезентабельного вигляду. Такого допускати не можна, бо це антиреклама нашого товару.

Буває, що яблука псуються дорогою. Заощаджуючи, мережі користуються оборотною пластиковою тарою. А вона не дуже придатна для транспортування яблук, бо об її жорсткі ребра плоди давляться. І виходить: ми виростили у саду якісні плоди, а воно все подавилося.

Загалом, навіть якщо садівник виростив чудове яблуко, у магазин воно потрапляє під назвою «яблуко сортове, яблуко українське, яблуко червоне» ― під приводом того, що дівчата на касі не можуть розрізнити сорти, мережі так підписують більшість вирощених нами яблук. Хіба ― позначать Ренет Симиренка чи Голден Делішес, а як треба вже сказати, що то Глостер абощо ― то все спиняється на кольорі.

 

– Як змінилося садівництво від того часу, коли ви починали працювати?

 

– Раніше із постачанням було важко ― не було таких препаратів, які сьогодні є. Якби нам на той час ці препарати! Тоді було важко подолати паршу. Бордоська рідина, Цінеб, Полікарбоцин ― лише три препарати. І ти ту бордоську рідину колотиш-колотиш, а вона не має системної дії на паршу. От цього року у травні у нас 19 днів підряд ішов дощ. Він був не великий, але щодня. Зі старими препаратами парша б сад знищила, побороти її тими методами було б неможливо. Хіба ― не вилазити з саду.

А от мотивація до праці у людей зараз набагато гірша. Ми вже давно міркуємо над механізацією обрізування, бо не вистачає робітників.

Перша зневіра у людей з’явилась, коли їм урівняли пенсії. От механізатори наші по 30 років працювали, у них свого часу були зарплати хороші, і коли вийшли на пенсію ― порівняно хороші пенсії. А потім всім дали соціальну пенсію, незалежно від того, хто як і де працював. Людей скривдили.

Друге ― катастрофою є сьогоднішні дотації та субсидії. У нас минулого року багато людей розрахувалося. Пояснили: «Як ми будемо працювати, нам субсидії не дадуть». Субсидії треба давати пенсіонеру та інваліду, а не тому здоровому 40-річному дядьку, який горілку продає і споює село! Держава популістськими рішеннями відучує людей від праці.

 

 

Розмовляла Леся Каделя

журнал “Садівництво по-українськи”, жовтень 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».