Олег Меркалн зберіг велике садівниче господарство, яке створене ще радянських часів
Герой цього інтерв’ю Олег Меркалн зберіг велике, створене ще радянських часів садівниче господарство. Розвал економіки у 90-х, аграрна реформа та розпаювання на початку 2000-х, загроза рейдерства, що виникла, коли підприємство стало на ноги – колишній радгосп та його працівники усе це щасливо пережили: їм трапився вправний стерновий.
— Як ви прийшли у садівництво? І чи важко було, коли починали?
— 1982 року, майже відразу після закінчення факультету садівництва і виноградарства Уманського сільгоспінституту (була ще служба в армії), я прийшов працювати у радгосп, правонаступником якого є нинішнє ТОВ «Міжлісся». Був керуючим відділення, яке вирощувало дуже багато культур – крім яблуні, у нас була груша, вишня з черешнею, слива, ягідники – аґрус, чорна і червона смородина, малина, багато суниці, а ще овочі та картопля. Окрім великого переліку культур, відділення мало й багато працівників: технології дуже різнилися, і, щоб з усім упоратись, потрібно було понад 100 осіб.
На перших порах було складно, але мені допомогли знання, які нам дали в Уманському інституті – у ті роки випускали дуже сильних спеціалістів. Також під час навчання в нас була практика у господарствах Вінниччини, це теж дало багато досвіду. А ще нас навчили працювати з літературою. Коли я після інституту повернувся додому, вже мав повну шафу спеціальних книжок. Як де тільки їхав – скуповував літературу по садівництву, овочівництву, виноградарству – не знав, у якій саме галузі буду працювати, тому купував все. Згодом я дуже часто звертався до цих заздалегідь куплених підручників, нові теж постійно купував. Наше Вінницьке об’єднання «Садвинпром» свого часу мало дуже добрих спеціалістів у кожній галузі – з ягідництва, садівництва чи рільництва, які завжди могли вчасно допомогти і підказати.
Впливало й те, що я не був новачком у садівництві, мої батько й дід – садівники. Дід садив сади ще в далекі довоєнні роки на Поділлі. Агроном за спеціальністю – перед революцією закінчив школу садівників у Петербурзі, на той час вищий навчальний заклад, – він у 30-ті роки організовував садівничі господарства в Подільській губернії. Встиг організувати три: у селі Осламів на Хмельниччині, в Олександрівці Жмеринського району та у Дмитрашківці Піщанського району на Вінниччині. 1937 року мого діда, Августа Францевича Меркална було заарештовано НКВС і через рік розстріляно, як і тисячі інших освічених, розумних та працьовитих людей, неугодних комуністичному режиму. Мій батько теж був садівником. Закінчив Чернятинський радгосп- технікум і все життя працював агрономом: у Чернятині посадив 500 га саду. Я в цьому середовищі виріс: у Чернятині наш будинок стояв біля самого саду, і той сад там був ще від панських часів. Тому для мене це не було дуже важко.
— Як ви стали директором радгоспу?
— У 1995 році мене було призначено директором занедбаного радгоспу в селі Кожухів Літинського району, де я працював півтора роки. Було важко і цікаво, бачив результат своєї праці. Жили в найманій квартирі, але сім’я наполягала повернутися в Міжлісся, де в нас залишився власний будинок. Ми повернулися, але тодішній керівник запропонував мені посаду зоотехніка, знаючи наперед, що я відмовлюся. Деякий час мені довелося працювати в Підмосков’ї на будівництві. Але доля розставила все на свої місця. Попереднього директора загальні збори із ганьбою звільнили і вибрали мене. Ось так я з листопада 1997 року працюю керівником підприємства.
— Директором було важче працювати, ніж коли прийшли сюди молодим агрономом?
— Дуже важко було, набагато важче, ніж колись після інституту. Я як ішов у Кожухів, то господарство знаходилось в доброму фінансовому стані. А повернувшись, не повірив, що можна за два роки так занедбати господарство. Зарплата не платилася більше року, сади запустили, поливну систему ягідників розікрали , заборгованість по зарплаті й перед кредиторами сягала до 3 млн гривен. Господарство, що було одним із найкращих в області, опинилося на межі загибелі.
Розвал Союзу, так званий період перебудови, який припав саме на ті часи, позначився також і на садівництві. Раніше садівничі господарства Вінниччини орієнтувалися на реалізацію продукції у Росію, Прибалтику. Тоді те все припинилося. Консервні заводи також закривалися, вирощене не було куди дівати. Грошей не було зовсім. Ми навіть не могли обприскувати усі сади – не мали коштів, щоб купити потрібні хімікати. Я бачив, що всього не потягнемо, і мусив частину садів, 150 га, тимчасово віддати в оренду. Таким чином ми вийшли із глухого кута – орендну плату нам платили, ми почали купувати хімікати. Слива і груша, сади яких 2-3 роки не обрізалися, відновленню не підлягали. Решту насаджень ми з часом відновили, а також – поливну систему у насадженнях суниці.
Дякуючи нашим працьовитим людям ми справилися з усіма труднощами – вони мене обрали керівником і старалися не підвести, а я старався не підвести їх. За рік ми потроху почали платити зарплату, за два розрахувалися з боргами, за п’ять років знову стали прибутковим господарством, але то був дуже важкий період становлення.
— ТОВ «Міжлісся» – правонаступник радгоспу. Як вдалося зберегти господарство?
— Успішні господарства позникали завдяки аграрній реформі та розпаюванню. У Барському районі було 35 колгоспів і радгоспів, на сьогодні з них лишилася лише половина.
Хтось думав, що розпаювання покращить ситуацію у аграрній галузі, а воно її погіршило, особливо у садівництві. Якщо є розпайоване господарство – людина має державний акт на руках і в праві вийти зі своєю часткою. У господарств, які розпаювали багаторічні насадження, а це було зроблено у більшості випадків, відразу постала загроза зменшення площ та знищення підприємства. Бо рілля для людей не така спокуслива, як сад – там є готове посаджене дерево, ота курочка, яка несе золоті яйця. Навіть на прикладі нашого району видно, що після розпаювання зникло три великих садівничих господарства, а це робочі місця, соціальна сфера,податки… А найважливіше — людські долі.
Своє господарство ми зберегли завдяки тому, що під час розпаювання вирішили залишити сади у спільній сумісній власності.
У розпаюванні садів я побачив небезпеку. Багаторічні насадження є різні. Є сливки, є аронія, є сад старий, є молодий, є яблуні сорту Мелба, а є Ренет Симиренка. Кожний захоче Симиренка чи Ред Делішес. Як, кажу, розподілити? Все одно хтось буде обділений. Комусь аронія дістанеться. Давайте, кажу, збережемо господарство і робочі місця.
Я на зборах людям сказав: «Сьогодні у нас збори. Хто хоче вийти – піднімайте руки, і ми вас відпускаємо, віддаємо навіть сад, хоча земля ваша, а сад – наш, це основні засоби, які нам передав фонд держмайна, нарівні з технікою та будівлями. Але держава нас зіткнула лобами, два хазяїна в одну хату посадила, і нам треба порозумітися. Ділимося, хто хоче – виходьте зразу, ми вам даруємо той сад і ми переживемо цю втрату».
Тоді підняло руки 45 чоловік і з 539, ми їм надали чотири квартали саду, вони почали самостійно працювати. У тих, хто забрав паї, господарювання склалося по-різному. У кого виходило, у кого ні. У половини – у молодших і тих, хто був спеціалістом, – виходило. Дехто, побачивши, що не потягне, на другий рік віддав паї в оренду тим, у кого вдавалося краще. А частина занедбала отриманий сад. Хто взяв свою ріллю – ми їх теж збили в два поля. Частина з них посадила сади, а частина – картоплю. Таким чином ми зберегли господарство. Наскільки я знаю, ми, мабуть, єдине господарство, яке створило спільну сумісну власність.
Майже вся площа підприємства збереглася до сьогоднішнього дня. 200 осіб мають постійну роботу та регулярно отримують зарплатню. Крім роботи для постійних працівників на збиранні врожаю ми щороку надаємо тимчасову роботу більше ніж трьом сотням мешканців навколишніх сіл. Наші відрахування в бюджет – одні з найбільших в районі. Підприємство підтримує дитсадок – зробили ремонт на 200 тисяч гривень, в школу провели газ, перекрили дах, постійно допомагаємо з ремонтами, закуповуємо продукти для харчування школярів. У навколишніх селах цього давно немає. А там були садівничі господарства багато потужніші за наше.
Збереглися ті господарства, де були досвідчені керівники, що мали авторитет і знання, яким населення довіряло і не забирало паї. Потрібна була людина, яка могла утримати цей процес. І керівники, які були жорсткими, цілеспрямованими, зберегли господарства. А там, де вони були м’якими – там господарства зникли.
— Як на підприємство прийшов інвестор?
— Ми роздали борги, у господарства почалися прибутки, і нас «помітили» – нами почали цікавитися бізнесмени і не тільки. Бачать – холодильник робочий на 3 тисячі тонн, поряд – залізниця, місце добре, господарство на ногах.
Перед тим в одному із сусідніх сіл рейдери відібрали у власників господарство, також садівниче. Через два роки господарства не стало: нові «власники» занедбали сади, вигнали спеціалістів, почали по-своєму керувати. І господарство пропало.
Бачу – заберуть наше господарство. Як не рейдери, то чиновники. Добре, якщо ми попадемо в порядні руки і нові власники будуть займатися садівництвом. А декого ж цікавить тільки холодильник, а до садів їм байдуже. Я ж садівник, стільки років пропрацював тут, і хотів зберегти сади – результат плідної праці сотні робітників і спеціалістів.
Потужний австрійський виробник соків преміум-класу – компанія «Герман Пфаннер Гетранке ГмбХ» – викупила сусідній із нами Барський консервний завод. Ми здавали на той завод яблука, і нами зацікавився власник Герман Пфаннер. Він попросив: «Олегу, покажи своє господарство – я приїду подивлюся». Він приїхав. Інші сади, у близьких до нас господарствах були запущені. А в нас вони були доглянуті, у доброму стані. І він зацікавився. Провівши з працівниками збори, обговорили всі аргументи за і проти й ухвалили рішення про продаж акцій інвестору (на той час ми були акціонерним товариством). Хоч ми і твердо стояли на ногах, але самостійно і швидко модернізуватися, викорчовувати старі й садити нові сади, замінити застаріле обладнання на плодосховищі, закупити нові трактори і обприскувачі ми не могли – на це були потрібні значні кошти і час.
Я зрозумів, що з Пфанером збережу господарство і його традиційний напрямок – садівництво. Австрійського підприємця цікавили яблука. Це означало, що яблука потрібно буде вирощувати, що саду знадобляться досвідчені працівники та спеціалісти, що я та мої садівники будемо затребувані.
Я й сьогодні переконаний що ми правильно вчинили. У підприємство почали вливатися кошти, ми почали купувати техніку – іноземні обприскувачі, трактори, оновили поливну систему для зрошення ягідників, створили потужний плодорозсадник.
— На відміну від господарств, створених на новому місці, ваше господарство мало сад, холодильник, досвідчений персонал. Що це дало?
— Це була готова база для господарювання. Посаджені сади були куркою, що несе золоті яйця. Цій курці потрібно було лиш дати їсти, і вона могла далі нестися. Так, часи мінялися, і потрібно було перебудовуватися – оновлювати сади, купувати обладнання. Ми таку реконструкцію садів почали робити одними із перших. Господарство почало корчувати старі й садити нові сади. І ми це робили з року в рік. У нас нині більш як 100 га садів, що старші восьми років і активно плодоносять, і десь стільки ж насаджень віком 2-3 роки, які скоро почнуть плодоносити на повну силу. Звісно, старі сади на сильнорослій підщепі складніші в обрізуванні – не прирівняти до садів на М9. Але в нас кваліфіковані працівники і сильна школа обрізування. Завдяки зниженню крони і правильному обрізуванню сонце має доступ до плодів, тому в нас гарне велике яблуко, що полегшує реалізацію.
— Як ви навчалися нових технологій? Що з нового відкинули?
— Мені дуже допомагало те, що я останні 20 років разом з українськими спеціалістами їздив у країни з розвинутим садівництвом у Європі, Америці, Китаї і Новій Зеландії. З тих поїздок виніс багато корисного. Там дійсно є чого повчитися, але не завжди те все можна використати у нас.
Із нових для України технологічних надбань я відкинув підщепу М9. Підсвідомо за тим жалкую, бо підщепа М9 – то автоматично вища урожайність та якість, але й значно вищі витрати на закладання насаджень. У нас не вистачає води. Мали одну водойму, з якої брали воду для обприскування, та й та пересохла, мусимо здалеку воду возити. Голландці на місяць мають удвічі більше опадів, і те у них є полив яблуневих садів на підщепі М9 – бо вологу потрібно дати у піковий момент. І тому ми вирішили садити яблуню на ММ106 – не треба опори, шпалери і зрошення. Загалом це нас поки що задовольняє. Маємо лиш трохи менші врожаї – на М9 було б більше.
— Розкажіть про продаж вирощеного – яким він був колись, яким – ще недавно, і яким є зараз?
— У радянський час все було добре організовано. Цим опікувався «Садвинпром» – мав відділ реалізації продукції, який займалися договорами та розподілом точок у які ми мали продавати вирощене. У нас залізнична станція поруч, у сезон наше господарство майже щодня вантажило по кілька рефрижераторних вагонів яблук. Продукцію доправляли до Росії та у Прибалтику. Автомобілями ми возили яблука до Львова та Києва. У Вінниці «Садвинпром» мав ціле АТП із десятками рефрижераторів, які возили сливу до Москви, суницю у Прибалтику, а яблука в Саратов, Уфу.
Коли це все розвалилося, коли вже за самостійної України об’єднання втратило свою силу – ми втратили ринок збуту, і це по нас дуже вдарило. Почали продавати яблука приватним покупцям. Тоді люди хотіли вижити і приїжджали до нас своїм транспортом: вантажились яблуками і везли на базар. У касу почали надходити гроші, господарство ожило. Потім запрацював завод нашого майбутнього інвестора, ми вже почали туди здавати технічні яблука. З’явилися оптові покупці. Нині ми продовжуємо продавати оптовикам яблука – вони вже везуть, куди хочуть. Коли відносини із Росією були добрі – то в Москву везли. У нас туди червоні яблука дуже добре йшли. Останніх два роки везти яблука до Росії проблематично. Багато оптовиків приїздило зі Сходу – з Донецької та Луганської області. В останні роки перед війною у нас туди ішло 60–70% вирощених яблук. Війна дуже позначилася на збуті яблук. Якби ви до нас приїхали у вересні 3-4 роки тому, – побачили б заставлений фурами майданчик. Машини, було, по дві доби чекали, щоб завантажитися (ми за день вантажимо 3-4 фури). Всі хотіли купити наше яблуко. Зараз, особливо цього року – дуже впала реалізація. Сьогодні (16 вересня) жодної машини. Завтра має прийти дві машини з Полтави.
Завдяки старим сортам (Бойкен, Кальвіль тощо) 50–40% нашого врожаю – то технічні яблука. Наш інвестор має консервний завод і платить за них гідну ціну. Та минулого року, коли відпав продаж у східні регіони, холодильник не вміщав усе товарне яблуко, і ми мусили частину товарного врожаю здати на консервний завод. Од того часом боліло серце.
Довідка про господарство
ТОВ «Міжлісся», розташоване у однойменному селі Барського району, – одне з найбільших садівничих господарств Вінницької області. Воно збереглося ще з радянських часів – площа угідь і садівничий профіль діяльності лишилися незмінними. Нинішній директор Олег Меркалн працює у господарстві понад 30 років. Він починав ще молодим агрономом, відразу після інституту.
Господарство має 540 га яблуневого саду, 24 га ягідника суниці, розсадник зерняткових культур потужністю 180 тисяч саджанців на рік та плодосховище ємністю 3 тис. тонн. Також мають 1700 га ріллі, на яких вирощують польові культури.
Усі яблуневі сади закладено на середньорослій вегетативній підщепі ММ-106, схема розташування дерев 5 × 1,5…2 м, у більшості крону сформовано за типом плоскої молдавської пальмети (нові сади мають веретеноподібну крону). Вирощування яблук провадять без зрошення, сад не має шпалери та опор. Врожайність інтенсивних плодоносних садів яблуні – 37–40 т/га, середня по господарству – 27,5 т/га.
2006 року на підприємство прийшов інвестор – австрійська компанія «Герман Пфаннер Гетранке ГмбХ», яка спеціалізується на виготовлені фруктових соків. Окрім ТОВ «Міжлісся» та заводу, що виготовляє концентровані соки, австрійська компанія володіє на Вінниччині ще трьома садівничими господарствами: ТОВ «Комарівці», ТОВ «Маньківці» та ТОВ «Киянівка».
Розмову вела Леся Каделя
Інтерв’ю було надруковано у журналі “Садівництво по-українськи”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».