Головне:
Інтерв'ю

Про свій сад міряв, відколи в Україні почалося фермерство !

Анатолій Цапар
фермер-садівник
Поділитись:

 

Анатолій Цапар — фермер-садівник із тридцятирічним досвідом роботи за фахом. Половину часу був найманим працівником, але про свій сад міряв, відколи в Україні почалося фермерство. Наша розмова про історію його господарства, а тлом буде історія садівництва у країні.

 

– Як ви починали працювати за фахом? Де вчилися і чому стали садівником?

 

– Я пішов вчитися з 8-го класу. У нас був удома садок — ще дідів, але про те, що стану садівником, я у дитинстві не думав. На рік старша сусідка вчилася у Заліщицькому радгоспі-технікумі у Тернопільській області. Вона сказала: «Поїхали, там так добре!» І так я через сусідку пішов у той технікум, і мені сподобалось. Після технікуму, 1980 року, мене відправили на роботу у Луганську область. Оскільки закінчив технікум із червоним дипломом, то довго там не пропрацював, пішов в Уманський сільгоспінститут, теж на садівництво. Закінчив і 1985 року поїхав на Вінниччину — завідував відділенням садівництва у радгоспі. Звідти пішов в армію, повернувся, пропрацював до 1988 року, і ми переїхали на Хмельниччину, у Городок, ближче до батьків, бо я родом звідти. Тут теж був сильний радгосп, що мав 300 га садів. Нині це підприємство зветься ВАТ «Городоцьке». Я у ньому працював до 2003 року. Прийшов бригадиром, згодом став головним агрономом і заступником директора.

 

– Працюючи у «Городоцькому», ви застали перелом технологій із старих на нові. Яким був цей перехід?

 

– Коли я прийшов, діяв Укрсадвинпром. У кожній області був облсадвинпром — у Хмельницькій, Вінницькій, Тернопільській — скрізь. І от від нього приїздили в сад спеціалісти і казали: «Обрізаєш отак і отак!» Як хтось не слухався, отримував добру прочуханку. А я тоді вже добре знав, як треба різати сад — і на Вінниччині трохи пропрацював, та й вчили нас в інституті дещо по-іншому, ніж Садвинпром радив. Але мусив робити, як вони кажуть.

 

У Хмельницькому садвинпромі був замгендиректора Герой Соціалістичної Праці, вже покійний, Анатолій Новіцький. Він якось приїхав і питає мене: «А де твої яблука?» Я тоді ще бригадиром працював, кажу йому: «Вони межи тими гілляками, які ви сказали зрізати». Він на те: «А ти знаєш, як треба різати?» Кажу, що, звісно, знаю. «Добре, скажу своїм агрономам, хай мовчать».

 

І я почав перевчати людей різати сад на плодову деревину — пояснив їм, що таке плодова брунька, плодові утворення — плодушка, списики. Старих обрізувачів було важко перевчити, я вчив молодих.

 

До того тутешній сад обрізався за принципом: одкинути од дерева чим більшу гілку і йти різати наступне дерево. Рахувалося, що дерево урізане, а як воно урізане — нікого не цікавило. Вирощували більше деревини, ніж плодів, на плодову деревину не звертали уваги. Але чим більше у дерева зрізали великих гілок, тим більше утворювалося жировиків. Літом од того проблеми, бо обприскувачем не продуєш. Парша буяла, а яблук було мало.

 

Коли ж почали різати як треба, за можливості якесь веретено робити, яруси виставляти і плодову деревину на «Ви» називати, трохи підняли врожай. Я прийшов у господарство — збирали 500 чи 1000 тонн яблук, і це вважалось добре. А як ішов, було 5000 тонн, а зараз там і більше збирають.

 

Ми почали на той сад більше увагу звертати. Добривами підживлювали, з’являлися набагато кращі засоби захисту — наприклад, фунгіциди на основі дифеноконазолу та пенконазолу. То було вже 4–5-те покоління препаратів  і їх треба було вносити лише 300–200 г/га. А до того ми працювали чимось на зразок купоросу і вносили його по 5–8 кг/га, тоді навіть гербіцид був Сімазин, якого треба було вносити по 40 кг/га.

 

Генериків тоді не було, фірми завозили оригінальні препарати, коштували вони дорого. Починали ми на невеликій площі. Директор давав мені право обробити 10 га: покажи, що воно працює. Я їхав до Києва, бо тоді таке можна було купити тільки в Києві, брав пару літрів, обприскував, показував, що яблуко дійсно гарне, чисте, конкурентоздатне проти того паршивого, яке і в руки не візьмеш. Ну і таким чином ми ламали стереотипи, доводили, що дійсно треба витрачати на сад гроші — і хоч воно й буде дорожче, але буде результат.

 

– Як на вашу активність тоді реагували колеги, родина? Це ж треба було поїхати в Київ, назад — як це оцінювали?

 

– Директор був хорошим господарем. Він бачив результат і дозволяв мені їздити, дивитися, де є щось нове. Я тільки читав у якомусь журналі про щось передове, а він казав: «Їдь, дивися, привозь, щоб воно і в нас було» — і так ми й піднімали той врожай. Колеги-агрономи із сусідніх господарств сміялися, казали: «Чого ти бігаєш, нащо воно тобі? Зарплату платять, то й усе, що треба!»

 

А мені цікаво було. Я такий усе життя був. Робив, їздив спілкувався — мені того хотілося. У 1996 році голландці в кількох областях України пілотні сади садили, привозили для того саджанці на М9. Я їздив, дивився, що вони показували. 2000-го року вже в Польщу вперше поїхав подивитися. А до того тільки чув про їхні сади. Сусіди їздили на заробіткиі розповідали — то я у тих, хто робив в садку чи на суниці, уже так детально все розпитував…

 

Сім’я тата не бачила. Діти росли — не бачили, жінка бачила тільки вночі. Але мусили, бо тато їх годував — 90-ті роки знаєте, які були, а у нас господарство жодного місяця не затримало зарплати. Сім’я мусила терпіти.

 

– Яке враження було від перших поїздок до Польщі? Що із побаченого там брали собі зразу, а що не могли взяти?

 

– Дикі ми туди приїхали, особливо деякі з нас. Я хоч встиг побувати у Туреччині, Угорщині, Румунії, Болгарії — із товаром їздив, трохи світу побачив. Але так, щоб їхати і дивитися, чим люди займаються, то було нове.

 

Ту і наступні поїздки організував професор Олександр Мельник. Дякуючи йому майже вся Україна у садівництві вперед пішла. Якби на той час їхати туди самому, поляки нічого не розказували! А він їм казав: «Давай, признавайся, розказуй технологію. Що це ти нам здалеку садок показав? Покажи так, щоб ми зрозуміли!». Він там наукове звання доктора захищав і був знайомий з усіма, хто мав стосунок до садівництва.

 

Перша наша подорож була у місто Ліманову на з’їзд садівників Польщі. Там стояло питання: «Перевиробництво яблук в Польщі — що із ними робити, куди їх дівати?». Нам тоді чудно було — як таке може бути? Були й у господарствах, поляки показали нам технологію. Ми зрозуміли, що вони йдуть уперед, а ми у зворотній бік.

 

Я тоді там уперше побачив, що чоловік запрягає сам себе і працює. Мрію фермерувати мав і раніше, але мене відговорювали і батьки, і дружина. Казали: «Нащо тобі та земля, що ти із нею будеш робити?» А я у Польщі подивився, як фермери працюють, і змоделював таке собі, щоб не велике, не колгосп, а для сім’ї невелике господарство, куди часом можна найняти хіба пару чоловік. 2003 року я звільнився із великого господарства і вирішив стати фермером.

 

– Як було фермеру на початку?

 

– У районі мене знали, фермерські землі тоді ще були, тож землю виділили. Запропонували на вибір ділянки у кількох селах. Вибрав за 10 км від дому, обіч обласної траси — щоб і врожаєм зручно торгувати, і садок від хати недалеко. Поряд були старі колгоспні будівлі, які можна було викупляти. 2003 року ми організувалися, а у 2004-му вже посадили 5 га саду яблуні.

 

Допомогло те, що тоді була програма для молодих багаторічних насаджень. Я підпав під неї, і моєму господарству виділили гроші на садивний матеріал — це велика допомога була, бо таких коштів ми не мали. Якби не та програма, я б, може, й не починав.

 

За поїздками у Польщу я був знайомий із Євгенієм Розсохою. У нього на той час вже був хороший, створений за європейськими мірками розсадник. Він тоді повірив гарантійним листам від Садвинпрому про те, що моє господарство розрахується за саджанці — тоді так працювала програма. Комусь саджанці за такими листами давали, вірили, що гроші віддадуть, комусь — ні. Ми вже були добре знайомі, і він дав мені саджанці. Гроші я повернув. Ще трохи саджанців добрав у Медвежому Вушку й у розсаднику під Києвом. Згодом, уже без державної компенсації, купив трохи літніх і зимових сортів у Польщі і досадив ще 2 га яблуневого саду.

 

Посадили садок. Щоб якось жити, бо сад був ще молодий і не родив, я їздив на Вінниччину та консультував одне з господарств — і на обрізку, і на обприскування, і на збір. Коло свого саду ми мали вільне поле — садили капусту, буряки, потім їздили те продавали. Було, посадили 3 га малини, з малини теж трохи грошей побачили. І так виживали.

 

А у 2008 році, вже з яблук, купили собі трактора — встигли, поки ще долар коштував 5 грн — здали на Росію фуру Ренету Симиренка, і я зразу купив МТЗ-320, якраз вистачило. А до цього користувалися стареньким МТЗ-80, одним на два садівничі господарства — ми на одному полі булі. Далі вже купили обприскувача, привезли із Польщі садову косарку, таку що і гілки подрібнює. Та й почали потроху ставати на ноги.

 

– Коли замість найнятого працівника ви стали головним у підприємстві, що помінялося для вас?

 

– Я про фермерування багато думав, як то має бути. І коли став фермером, дуже задоволений був із того, що то моє, що ніхто мені не вказує, як треба робити. У великому господарстві доводилося багато нервувати. Ні, я і у фермерстві не був спокійний, бо щось і не виходило, але я сам відповідав за себе і за свою сім’ю. Сім’я допомагала, ми увесь час самі працювали, лише інколи брали людей на підмогу. Дружина за фахом бухгалтер, вела мою фермерську документацію.

 

Що ж стосувалося саду, то там я все вмів робити. Досвід роботи головним агрономом — то не лише вирощувати і купувати хімію, а й продавати врожай. На початку, коли ще був Союз, у нас збут був налагоджений, було державне і республіканське планування. Нам повідомляли план, ми відвантажували яблука і на Владивосток, і на Астрахань, і по Україні. А вже коли Союз розпався, я брав службову машину, їхав у Київ, мав там до сотні знайомих директорів магазинів, домовлявся з ними, що господарство буде завозити їм яблука. Хтось брав ящик на тиждень, хтось — цілу машину, і так ми відправляли яблука на Київ постійно. На базари їздили — я, шофер, і продавець. Спочатку контролював і дивився, як воно має бути. Згодом, уже знаючи, що і як, відправляв працівників самих. У великому господарстві я був замдиректора, і сад був мій.

 

– Раніше у вас було 400 га саду. А тут — 7 га. Як себе почувають дерева у фермерському саду?

 

– Я тут можу із кожним деревом говорити. Я знаю, де на якому дереві гілка може бути надламана, де — заєць надгриз, 7 тисяч дерев — це не так і багато. Можна навіть назвати всіх на ім’я, було б бажання.

 

Звичка з молодості — ніколи по саду не їздив машиною. Під’їжджав, і йшов по діагоналі через увесь сад. Той сад, що зараз маю, можу кожного дня пройти вздовж і впоперек, побачити, як себе почувають дерева, що їм потрібно і який там шкідник. Я хімії менше застосовую. Якщо так ходиш садом, то добре бачиш, де є проблема, і локально те місце обробляєш. Фірми хімічні хотіли б, щоб я чим більше хімії у них купляв, а я вже собі сам ходжу та й бачу, коли воно у саду треба, а коли — ні.

 

– Просто фермер, і фермер-садівник — чи відрізняються вони один від одного? Чи відрізняються український фермер і європейський?

 

– Нас в інституті вчили, що садівник має думати хоча б на 10 років уперед, а рільнику достатньо планувати на 2–3 роки. А це міняє психологію, бо ти постійно думаєш, яке те дерево має бути через рік, через п’ять. Приходиш до дерева і плануєш крону на роки. Ти маєш бачити своє дерево через 10 років. Хочеш бачити отаким, мусиш його таким зробити.

 

Хто у полі працює, після посівної має трохи часу на відпочинок, і взимку теж. А я — ні. У мене в саду цілий рік є робота. Закінчився збір — почалося обрізування, закінчилося обрізування — почалося обприскування. Закінчилося обприскування — почався збір. На перших порах польові фермери по сусідству все дивувалися, що це я цілий рік у саду роблю.

 

Я спілкувався із подружжям польських садівників — у них потужне господарство що дає 4–5 млн євро на рік прибутку. Питав і про те, коли вони відпочивають. Дружина поляка відповіла: «Анатолію, ми маємо за що відпочивати, але не маємо коли. Якщо раз на рік на 10 днів десь поїдемо відпочити, то це дуже добре, що змогли вирватися».

 

Ми із дружиною на два тижні восени у санаторій раніше їздили, і влітку мали якийсь тиждень, коли літні яблука закінчились, а осінні ще не почались. Ото й усе — решту часу треба бути на роботі.

 

Від європейських садівників ми теж дуже відрізняємося. Вони фермери у 3–4-му поколінні, і це дає їм знання — і з власного досвіду, і з переданого батьками. Це дуже багато. Навчаючись, ми тикаємося, микаємося, а вони від народження вже знають, що і як. На мою розповідь про поганий через посуху врожай картоплі голландський консультант, колись фермер, зразу запитав, чому я не пробив свердловину, і не поливав, адже на ділянці було близько до води. Якось він побачив далеко у полі вигорнуту сівалкою каменюку, то пішов туди, потім довго ніс її поперед себе і викинув на дорогу. Династія — це велике діло.

 

– Минулий сезон і цей сезон, якими були врожаї і продажі, як себе почували садівники?

 

– Важко. І з кожним роком важче. Ми врожай починали продавати 2007 і 2008 року, тоді на яблука була ціна 3–6 грн/кг, і сьогодні 6 грн/кг. Але тоді солярка була 3 грн/л, а сьогодні — 23 грн/л. Фунгіцид тоді коштував 100 дол./літр, але долар був по 5 грн, і нам препарат обходився у 500 грн/л, а нині його ціна у гривнях виросла до 2500 грн. Важко, що немає адекватної до затрат ціни на продукт, бо собівартість виросла. Друге — великі садівники нас починають потроху давити. Крим і Росія закриті, і багато вже є яблука в Україні, а люди грошей не мають, щоб його купити, добрих продажів не було і торік, а цього року — ще гірше.

 

Ми думали, що нині ціна буде трохи більша, або на рівні минулого року, а вона впала. У цьому році нашому господарству взагалі важко — сад побив град, і ми здали на сік 140 тонн пошкоджених яблук, по 0,9–1,50 грн/кг, а їх собівартість — 4–4,2 грн/кг.

 

Лишилося трохи нормальних яблук, приїздять до нас оптовики (невеликі, ті, що на ринках торгують), на них дивляться і: «Ой, воно в тебе градобійне». Це ті клієнти, з якими ми працюємо давно. І вони або ціну дуже збивають, майже до тієї, за якою на сік приймають, або відмов ляються брати, бо воно бите. Зараз за гарне яблуко дають по 6–6,5 грн/кг. Цей рік взагалі важкий. Мусили купляти ще одного буса і трохи возити та продавати яблука самі.

 

Але усе одно робота в задоволення. Ще коли 2000 року я їздив у Польщу, то всім казав, що ми прийдемо до їхньої ситуації. У поляків тоді собівартість вирощування яблук була 80 грошей/кг, а господарства їх продавали по 1–1,2 злотих/кг. А ми свого часу вкладали гривню, а продавали по п’ять, і казали, що нема ціни! А зараз доходимо до того, що, вклавши гривню, отримуємо на 20 копійок більше.

 

У 2003 році, коли ми вже надумали бути садівниками, професор Ебехард Макош казав мені: «Оце як ти зараз посадиш сад, то ти у останній вагон ускочиш». Бо садівництво розвивається — сьогодні такі сади великі садять! У Чернівецькій області по 150 га саду сітками накривають. І все це, вирощене там, поки що в Україні продається.

 

Якщо йтиметься про розширення мого господарства, я вже яблуню садити не буду. Ми думаємо, який собі кут шукати, щоби там не було ще великого виробництва. Таке, щоб на нього була мода у Європі, а в Україні його ще не було. Бо яблук багато.

 

– Що ви хочете для українського садівництва? Скажіть і за своїх колег.

 

– Хочу, щоб у нас можна було впроваджувати ті технології, які світ упроваджує. Щоб ми мали змогу це робити. Щоб держава до нас так ставилася, як хоча б Польща до своїх садівників. Польський садівник бере кредит на побудову холодильника під 3% річних. Коли я йому кажу, що можу взяти кредит лише під 30% річних, він нецензурно лається й питає, як так можна жити. Хочу, щоб ми мали можливість брати кредити під маленькі відсотки. Ну і щоб нас не душили податками. Полякам, коли вони починали розвивати садівництво, дозволяли 4–5 років узагалі нічого не платити!

 

До 2013 року до нас приїздило більше покупців. Ми могли із дружиною поїхати восени в санаторій — я знав що мій клієнт із Миколаєва буде приїздити і гарантовано вивозити яблука. А зараз — не так. Ті, хто купував зимові яблука, зараз кажуть: «Сидимо на базарах, люди нічого не беруть». Нам потрібно, щоб населення було багатшим.

 

Ну, й велику роль грає те, що роздріб дуже відривається від виробника. Якщо ми вирощуємо яблуко, і нам його можна привезти в Київ, і вже у роздріб по 8 грн/кг продавати, то оптовик мені викручує руки: продай за 6 грн/кг. А на ринках ви бачите яблуко і по 15, і по 20 грн/кг.

 

Якби роздріб не накручував таких великих цін, виграли б усі. Навіть якби у посередника купили яблука по 8 грн і поставили продавати на місцевому базарчику по 10, було б нормально. А зараз люди ідуть хліб купувати, а яблуко — почекає, бо 20 гривень за 4 яблука, вони великі зараз — то дорого.

 

А ще нема таких ринків, де міг би фермер спокійно стояти. У тому самому Києві навіть. На ринок «Столичний» оптовики не йдуть. Там хіба у п’ятницю приїздять і купують у роздріб. Ринків для фермера, де він міг би вивезти свій товар і сказати: «Я це яблуко виростив, і я його продаю за 8 грн/кг. Не купляйте десь по 20, а приходьте і беріть у мене по 8 гривень», — нема! Продавати нема де! На вулиці не станеш, бо не маєш дозволу торгувати. На роздрібний базар не заїдеш, бо там уже всі місця захоплені. Цими високими цінами ми тепер людей відбиваємо від яблука.

 

– У садівництві чимало талановитих агрономів, але вони наймані працівники. Чи варто їм прагнути створити своє господарство?

 

– Це залежить від людини. Маю знайомих — добрих агрономів, але вони на ідею про самостійність кажуть: «Не хочу, боюся, не маю як, зараз тяжко, не знаю як». Можу з ходу із десяток таких назвати, які працюють у корпораціях, а за своє навіть не думають.

 

Підприємницький дух — це особлива риса, як і садівництво. Просто у деяких вони поєднується.

 

Я задоволений, що перейшов на своє. Із 1992 року, коли тільки фермерство зароджувалося, була мрія стати самостійним, хоч і в нормальному господарстві працював. Хотілося, але трохи збивалося — батьки, дружина казали: «Нащо воно тобі? У тебе стабільна робота, у тебе транспорт службовий, зарплата — ти завжди знаєш, що через тиждень має бути».

 

Однак думка постійна «треба мати своє» — була. І коли почав їздити, бачити, як люди щось своє мали — вже безперервно думав про те, щоб щось робити своє. Не хотілося бути найнятим працівником, хотілося бути самому господарем. Але це, мабуть, не у кожного в крові. У мене прадід куркулем вважався. І діда за це забрав Сталін — на Воркуту. Мабуть, від дідів воно передалося, щоб господарем бути.

 

 

Розмовляла Леся Каделя

журнал “Садівництво по-українськи”, грудень 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

Поділитись: