Головне:
Інтерв'ю

Микола Прилуцький: Ми, фермери, дуже універсальні люди

Микола Прилуцький
власник ФГ «Прилуцький»

 

Фермерське господарство «Прилуцький», що в Маловисківському районі на Кіровоградщині, успішно працює понад десять років. Однак голова ФГ Микола Прилуцький стверджує, що сьогодні виростити високі врожаї для аграрія — вже не головне. На його думку, передусім фермер має бути прогресивною людиною й брати активну участь у житті регіону, де проживає. До речі, сьогодні Маловисківський район — один із перших в Україні, де стартувала реформа децентралізації. Що із цього вийшло — про це та інше Микола Олексійович розповів в інтерв’ю нашому журналу.

 

— Миколо Олексійовичу, в Маловисківському районі сільських рад більше не існує. Від цього селянам стало краще чи гірше? 

 

— Нещодавно наш район став частиною об’єднаної громади, центр якої знаходиться у Малій Висці. Тепер у приміщенні колишньої сільської ради на виборній посаді працює староста. Він має чимало повноважень, але найголовніший його обов’язок — вивчати потреби села та подавати пропозиції щодо формування бюджету територіальної громади. Раніше особисто я був проти проведення реформи децентралізації, але потім зрозумів: якщо дійсно прагнемо стати європейською державою, то без реформування органів місцевого самоврядування нам не обійтися. Адже у Європі таких структур, як сільради, райради, районні, обласні адміністрації не існує.

Об’єднану громаду в нашому районі створили недавно, тому про якісь глобальні перетворення говорити зарано. Однак зміни відбуваються. Наприклад, в об’єднаній громаді видають паспорти, працює державний реєстратор. Тобто, щоб зареєструвати приватне підприємство, до чиновників іти вже не треба.

На мою думку, кардинальних змін слід чекати тоді, коли будуть ліквідовані райдержадміністрації — корупційні структури, куди всі ми постійно змушені ходити, щоб підписувати якісь папери. Не потрібні також районні ради. Адже сьогодні на утримання таких закладів виділяється сила-силенна коштів. Обурює те, що чиновники мають державні ранги, пристойні зарплати, але жодного національного продукту не створюють. Потім вони виходять на пенсію і знову ми їх утримуємо. П’явки, та й годі! Щодо райрад, то їхні керівники розпоряджаються районними коштами й, зрозуміло передусім дбають про розмір своїх заробітних плат.

Без перебільшення скажу, користі від чиновників райрад і райдержадміністрацій жодної. Ми навіть «вживу» їх ніколи не бачимо. Єдине, чого вони навчилися, — майстерно «відфутболювати» людей і писати відписки. Сьогодні підеш до райдержадміністрації, щоб вирішити якесь питання, то якщо ти прийшов не від «Івана Івановича», ніхто і розмовляти з тобою не стане. Тому й не дивно, що райадміністрації, які мають проводити реформу децентралізації, всіляко її гальмують.

Або, що таке управління сільського господарства? Навіщо воно потрібне? Щоб навчати мене фермерству? Проте ж я й сам постійно навчаюся у грамотніших учителів (на конференціях, днях полів і т. д.).

Щодо податків, то на місцях їх залишається 37%, а все інше відправляють «на верхи». Тобто ми не можемо повною мірою розпоряджатися фінансами для розв’язання нагальних проблем конкретної місцевості. Також треба дати можливість територіальним громадам повністю розпоряджатися землями державної власності. Громади самі повинні відчути відповідальність за свої території. Потрібно, щоб не призначений із Києва голова давав вказівки, а щоб це робила людина, яку ми обрали самі. Адже одна громада хоче збудувати школу, інша — клуб, ще інша — лікарню. Тому, провівши реформу децентралізації, насамперед ми прагнемо змінити систему влади.

На мою думку, також в сільській місцевості варто запровадити єдиний податок на землю, тоді всі селяни стануть рівними. Лише коли ми ініціюємо внесення таких змін до закону, тоді об’єднання громад продемонструють свою дієвість. Вважаю, потрібно створити й муніципальну варту, яка контролюватиме правопорядок на місцях.

 

— На вашу думку, в об’єднаній громаді не буде хабарництва чи крадіжок бюджетних коштів?

 

— У сільських радах не так крадуть, як нічого не роблять. Наведу простий приклад. Сьогодні дороги в багатьох українських селах занедбані та розбиті. Однак кошти на їхній ремонт, хоч небагато, але виділяють. Проте, щоб їх використати, голові сільради треба «пометушитися» — тендер виграти, поїхати на асфальтний завод, укласти договори. Проте типовий випадок: закінчився рік, викликають голову на бюджетну комісію — гроші так і не освоїли…

Як не прикро, але сьогодні сільські ради нічого самі не вирішують, лише виконують вказівки «згори». Чого не скажеш про голову нашої об’єднаної громади Юрія Гульдаса, котрий є дуже дієвою людиною. Він дорожить репутацією, тому що працює на виборній посаді.

До речі, Юрій Гульдас — фермер. Те, що селяни обрали його на відповідальну посаду, означає, що роль фермера в суспільстві за останні двадцять років дуже змінилася. Сьогодні український фермер — не людина у засмальованій куфайці, він здатний вирішувати (і вирішує) різноманітні суспільно-політичні питання. Наприклад, у своєму селі я частіше спілкуюся з людьми, ніж голова сільської ради.

Скажу більше: в нинішніх умовах українські фермери творять чудеса — і врожаї отримують рекордні, і селам допомагають (якою би була їхня інфраструктура, якби не агробізнес?!), і людей роботою забезпечують. Та ми б досягали ще кращих результатів, якби держава не заважала і не ставила палиць в колеса. Наприклад, у Європі держава виділяє фермерам дотацію, єдине чим допомагала держава українським аграріям — повернення 20% ПДВ. Однак це було відчутною підтримкою. Більше — стимулом працювати чесно та прозоро. Тому всі аграрії почали показувати реальні прибутки. Проте тепер, я переконаний, частина агробізнесу піде в тінь. 

 

— Очільники Мінагрополітики запевняють, що міністерство всіляко розвиватиме програми підтримки фермерів. Таке, зокрема, нібито передбачено концепцією реформ агросектору «3 + 5».

 

— Єдина дотація, яка нам потрібна — повернення ПДВ. Оскільки це — справжня державна допомога, яку ніхто не зможе вкрасти (отож аграрій отримає її гарантовано). В іншому разі, то буде не «підтримка фермерів», а підтримка певних осіб, наближених до міністерських чиновників. Тільки-но я чую про те, що Мінагрополітики виділило державні кошти на підтримку агробізнесу, то вже знаю, що гроші вкрадуть. Прості фермери (такі як я) їх ніколи не побачать. Найвірогідніше, державні кошти дістануться агрофірмі, котру опікає якийсь народний депутат. Або вони будуть виділені на обласні асоціації фермерів, де їх також розкрадуть.

Пам’ятаю, свого часу прийняли закон про підтримку новостворених фермерських господарств. Кошти спрямовувалися на обласні асоціації фермерів і приватних землевласників. Скільки ж тоді виникло фермерських господарств-одноденок! Вони отримали гроші, посадовці — відкати, і на цьому справа закінчилася.

 

— Сьогодні більшість українських аграріїв реалізують вирощений урожай посередникам. Звісно, вони могли би мати більший прибуток, якби напряму продавали збіжжя кінцевому покупцеві. Розв’язати таку проблему береться Мінагрополітики. Так, нещодавно аграрний міністр Ігор Кутовий заявив, що міністерство допомагатиме аграріям виходити на зовнішні ринки («ну, не поїде фермер або навіть представник фермерської асоціації в Іран домовлятися про постачання — це має зробити міністерство»). Як вважаєте, це вкотре чергова порожня обіцянка чи справді таки допоможуть фермерам відшукати вихід на зовнішні ринки?

 

— Вважаю, чиновники просто придумують собі роботу. Якщо буде відкрита Зона вільної торгівлі, то я краще за посадовців Мінагрополітики знайду вихід на прямого покупця і в Канаду, і в Ізраїль, і в Єгипет. Аби було відповідне законодавство та діяли прозорі схеми (наприклад, щоб не придумували нам якихось особливих санітарних вимог й інших бюрократичних перешкод). Чесно кажучи, мені стає смішно, коли чую, що якийсь чиновник їхатиме на Червоне море, там «прохолоджуватиметься», щоб домовитися про продаж моєї пшениці! Як показує життя, посадовці, які нібито збираються сприяти нашій торгівлі, врешті «лягають» під агрохолдинги й маржа осідає у їхніх кишенях.

Взагалі, політика наших чиновників є дивною. Наприклад, замість того, щоб збудувати хороші дороги, вони вирішили поставили на дорогах вагові комплекси. Працівники управління безпеки дорожнього руху вже радісно потирають руки, бо відчувають добрі заробітки. Уявіть, що буде коштувати провезти 40 тонн зерна! Якщо самі не можуть прокласти якісні дороги, то попросили би нашого брата-фермера. Наприклад, якби мені виділили якусь суму грошей, то я би збудував кілька десятків кілометрів дороги біля власного села. І, скажу, соромно за неї мені не було би. Загалом, ми, фермери, дуже універсальні люди: можемо і дорогу покласти, і у Європу поїхати торгувати. І менш за все нам потрібен чиновник, котрий розповідав би, що і як нам належить робити.

  

— Українські фермери сьогодні обурюється, що в них відібрали податкові пільги. Однак іноземні аграрії, котрі працюють в Україні, не можуть нарадуватися, стверджуючи, що тут просто чудові податкові умови для розвитку агробізнесу. Чому так? 

 

— У нашій області чимало земель орендують німецькі фермери. Справді, своїм бізнесом вони дуже задоволені. У чому ж секрет, що вони такі «розумні»? У тому, що в Німеччині діє норма закону: якщо ти відкриваєш у чужій країні бізнес, то тобі гарантована державна допомога. Також фермери-іноземці мають право безперешкодно вивозити свій урожай до Німеччини й реалізувати його за цінами, які суттєво відрізняються від тих, за якими ми здаємо свою продукцію зернотрейдерам. А ще фермери-іноземці можуть завозити сільськогосподарську техніку, яку у своїй країні придбали під невеликі банківські відсотки (всім відомо, що фермери-іноземці, котрі працюють в Україні, кредитами з українських банків не користуються. Вони користуються кредитами з європейських банків, які отримують під дуже низькі відсотки). Нашим же аграріям вітчизняні банки як «загилять», то в підсумку (враховуючи всі комісійні збори, послуги юристів тощо) виходить чи не 60% річних.

Тому, вважаю, в Україні умови для роботи іноземних фермерів є набагато кращими, ніж для українських.

 

Ангар для зберігання урожаю.                                             Сучасний офіс ФГ «Прилуцький»

— У вашому господарстві є цікавий досвід організації роботи з пайовиками. Поділіться ним із нашими читачами. 

 

— Паї в оренду мені здають майже 200 селян. Минулого року ми переуклали договори терміном на 10 років. До своєї радості констатую, що землі в господарстві не зменшилося, а навіть трохи збільшилося. Це означає те, що люди мені довіряють. Відносини з пайовиками, образно кажучи, — це як вибори до Верховної Ради. Тільки у Верховній Раді можна щось сфальсифікувати, когось підкупити. З пайовиками складніше: якщо ти когось обманув один раз, то ця людина з тобою договір уже не укладе.

Скажу, робота з пайовиками у нашому господарстві чи не найвідповідальніша. Адже не буде землі — не буде й господарства. Розуміючи важливість питання, ми ввели посаду заступника голови фермерського господарства по роботі з орендодавцями. Це, зокрема, укладання, розривання договорів, регулювання виплати орендної плати, вирішення конфліктних ситуацій. Тобто незалежно від того, є я на робочому місці чи ні, будь-який орендодавець може прийти до нашого офісу й отримати відповіді на всі свої запитання.

 

— Чи часто з пайовиками виникають конфлікти?

 

— Дуже рідко. Проте трапляється всякого. Наприклад, людина отримала орендну плату за 10 років уперед. Тоді, звісно, був один розмір орендної плати, сьогодні — інший. От пайовик приходить і каже: проведіть індексацію… Однак, вибачте, він не враховує того, що, коли отримував гроші наперед, долар коштував 8,5 гривні, а сьогодні тягне на понад 25. Тому, ми — не банк й індексації не проводимо.

На жаль, сьогодні в Україні є тенденція: у вирішенні орендних конфліктів ніхто не стає на бік фермера. У будь-якій ситуації вважається, що пайовиків обманули. Для прикладу згадаю випадок, який свого часу стався на Миколаївщині. Був дозволений продаж землі, селяни продали свої паї, витратили отримані за них кошти й, зрозумівши, що залишилися безземельними, поскаржилися чинному президенту Леоніду Кучмі. Той так обурився, що скасував продаж землі в Україні й винною у конфлікті зробив агрофірму, яка придбала паї. Але ж усе відбувалося за законом!

 

— Як мені відомо, багато фермерів відмовляють видавати пайовикам орендну плату навіть за 5 років наперед, аргументуючи тим, що вони не знають, що завтра буде. Ви ж виплачуєте за 10 років. Не боїтеся ризикувати? Наприклад, відбудеться земельна реформа й земля стане предметом купівлі-продажу…

 

— Приблизно 70 % наших пайовиків уже отримали орендну плату наперед. Ми працюємо на перспективу, тому важливо йти назустріч людям. Тим більше, що це не суперечить чинному законодавству. Якщо ж відбудеться земельна реформа, то укладати довготривалі договори оренди мені навіть вигідно. Адже договір оренди вноситься до центрального реєстру, й доки він діє, землю продати неможливо. Нещодавно вийшов закон про те, що договори оренди мають укладатися на термін не менш ніж 7 років. Вважаю це правильним, адже таким чином держава убезпечила аграріїв від стихійного продажу землі. Тому купівля-продаж землі відбуватиметься плавніше. А щодо того, чи потрібно продавати землю, вважаю, земля повинна мати власника. Так є у всьому цивілізованому світі.

 

— Чи велика у вашому селі конкуренція за землю?

 

— Дуже велика. І навіть не з агрохолдингами. Адже в агрохолдингах на місцях працюють наймані менеджери, котрі не можуть швидко ухвалювати кардинальних рішень (треба ж запитати дозволу в начальства, яке сидить у столичних кабінетах і до того ж не завжди буває в Україні!). У мене ж, якщо виникне проблема, пов’язана з орендою землі, я зможу її розв’язати за лічені хвилини, оскільки рішення приймаю одноосібно. А ще менеджери агрохолдингів не можуть оперативно вирішувати соціальні питання, тому селяни не поспішають туди віддавати свої паї.

Найбільші наші конкуренти — селяни-одноосібники, більшість з яких навіть податки не сплачують (сільський бюджет наповнюють фермери — юридичні особи). Однак, конкуренція — це добре, не дозволяє розслаблятися. 

Розмовляла Інна Бірюкова

журнал “The Ukrainian Farmer”, вересень 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

Журнали