Головне:
Інтерв'ю

Під прикриттям закону в Україні розпочалися рейдерські захоплення фермерських господарств

Микола Стрижак
віце-президент Асоціації фермерів і приватних землевласників України (АФЗУ)
Поділитись:

 

На початку жовтня під стінами українського парламенту мітингували до двох тисяч фермерів. Залишивши незасіяною землю, вони приїхали до Києва в надії на те, що, можливо хоч в такий спосіб їх побачать і почують можновладці, котрі у виступах із високих трибун не втомлюються запевняти, що роблять усе для розвитку вітчизняного сільського господарства (особливо для фермерства). Що ж привело селян до столиці, в інтерв’ю журналу The Ukrainian Farmer розповів віце-президент Асоціації фермерів і приватних землевласників України (АФЗУ) Микола Стрижак (до речі, Микола Іванович також стояв з аграріями біля Верховної Ради, оскільки він — фермер, господарює в Кіровоградській області).

 

— Миколо Івановичу, зазвичай селяни — люди далекі від політики. Проте нещодавно разом із вами вони стояли під Верховною Радою. Що стало причиною того, що аграрії залишили всі справи й відправилися в Київ?

 

— Під стінами парламенту ми протестували проти умов, які влада створила для нашої праці. Скажу, нас грабували завжди — і за минулої влади, і за нинішньої. Щоб змінити ситуацію, свого часу ми вийшли на Майдан. Чимало моїх колег тоді загинуло під кулями (а сьогодні їхніх дітей убивають в АТО).  Проте якщо за минулої влади у фермерів забирали зерно й гроші, а землю залишали (щоб наступного року знову прийти по зерно та гроші), то нині відбирають землю, щоб зовсім знищити фермерство. Так, за допомогою найнятих людей (я їх називаю «тітушками») здійснюються рейдерські захоплення фермерських господарств. У разі якщо фермер чинить непокору, рейдери не зупиняються ні перед чим. Так, цього року за землю вбили вісім моїх колег. Останній випадок стався в Миронівському районі Київської області. Фермера замордували за те, що він «добровільно» відмовився віддати своє господарство. Перед цим його довго катували, прострелили ногу, побили так, що важко було впізнати, отруїли собак. І ніхто не знає, хто з нас стане наступним. Вважаю, розпочалася перманентна громадянська війна за землю. Саме тому селяни облишили сіяти озимину й приїхали в Київ.

— Ви розповідаєте про жахливі речі. Хто забирає землю й навіщо?

— Забирають землю ті, в кого її й так багато. Навіщо? Земельні магнати також живі люди, отож, ніщо людське їм не чуже. Наприклад, у нього є 15 тис. гектарів землі, однак в селі проживають ще п’ять фермерів, котрі загалом обробляють 500 гектарів землі. Власнику агрохолдингу ці 500 гектарів, як кажуть, задарма не потрібні, але у своєму селі він прагне до нероздільної влади. З тим, щоб бути єдиним господарем, образно кажучи, «феодалом», до якого селяни йтимуть «на поклін». Отож, щоб забрати землю, «магнат» відправляється до власників паїв і пропонує їм вищу орендну плату. У тому разі коли термін дії договорів закінчується нескоро або це — державна земля, «феодал» обирає інший спосіб дії. До фермера, господарство якого прагне забрати, він направляє «тітушок». Із битками в руках ті приходять до аграрія й вимагають: «Підпиши папір, що ти відмовляєшся від фермерського господарства». Тобто вони забирають не просто землю, а разом із фермерським господарством (хоча навіщо воно потрібне без землі!).
Тим моїм колегам, котрі відразу не погоджуються розпрощатися зі своїм господарством, непрохані гості обіцяють нанести ще візит. І наступного разу прийти зі зброєю. До того ж погрожують не лише «надавати по голові» держаком від пістолета, а й пристрелити. Звичайно, після останнього аргументу більшість господарів погоджуються на всі умови. Проте завжди відшукуються люди, які вище за своє життя ставлять власні принципи та переконання. Правда, таких відчайдухів небагато, але все ж вони є. Такі не підпишуться під «паперами» навіть тоді, коли в них під носом махатимуть пістолетом, коли різатимуть ножем, коли катуватимуть гарячою праскою. Фізично знущаючись із таких героїв, «тітушки» входять в азарт і перебирають міру. Саме так сталося в разі з миронівським фермером. За останні дев’ять місяців такі злочини були в Полтавській, Кіровоградській і Вінницькій областях. Тобто в тих регіонах, де землі вважаються найродючішими.

 

— Проте ж в нас є правоохоронні органи — міліція, прокуратура. Куди дивляться вони?

 

— Миронівський фермер звертався до правоохоронних органів із заявами, що йому погрожують. Однак правоохоронці не хотіли нічого бачити й чути. А сьогодні нам у прокуратурі кажуть, мовляв, не думайте, що так просто знайти того, хто вчинив злочин. І, справді, якщо в селі є 10 фермерів, в котрих забрали землю, а один свою не погодився віддати і його замордували, то хіба так важко визначити, хто це зробив? Адже «просто так» нікого не мордують і не вбивають. Пам’ятаєте, була справа Лозінського? Тоді начальник міліції та прокурор усіх запевняли: «Що ви! Як можете про нього таке подумати? Він така поважна людина!». На мою думку, головна біда Лозінського в тому, що він входив до партії «Батьківщина». Отож фактично регіонали його посадили саме за це, а не за те, що він людину вбив. Тепер наші олігархи зрозуміли: якщо ти «лозінський» — маєш бути у «правильній» партії. Адже у «правильної» партії немає доказової бази, щоб когось посадити за грати.
Деякі люди за інерцією кажуть, мовляв, у нас — продажні судді, прокурори. Насправді це не так. Сьогодні в нас немає ні продажних суддів, ні прокурорів, а є люди, котрі перебувають на службі в олігархів. Це стосується й суддів. Адже, логічно, коли у сторін судового процесу є рівні фінансові можливості, то суддя стає на позицію закону. А коли одна сторона — простий фермер, а інша — «лозінський», то, як ви думаєте, у чий бік повернеться Феміда? Тому, вважаю, стане набагато краще, якщо у районі працюватиме тисяча фермерів і жодного «лозінського». Тоді й рівень корупції зменшиться.
Сьогодні ж, доки є «лозінські», фермери не сподіваються на підтримку правоохоронців, а навчаються захищати себе самі. Так, на Кіровоградщині нещодавно був цікавий випадок. Приїхали «тітушки» до фермера забирати врожай (коли сіяв — була його земля, зібрався збирати — вже не його). Чоловік зателефонував знайомим, котрі разом із ним колись стояли на Майдані. Ті відгукнулися та під’їхали на поле.
Отож, картина така: «тітушки» стоять на полі з битками, аграрії — з пістолетами з гумовими кулями. З одного кінця поля заїжджає наш комбайн, із протилежного — їхній. Тоді наші хлопці — «Бабах»! угору з пістолета. Далі події відбувалися, як у театральній постановці: «тітушки» миттю попадали на землю. Обличчям прямо в багнюку. Висновок: вони — «герої», доки їх бояться. 
Згодом до цього фермера надіслали інших «тітушок» — прогнали й тих. Однак вигнати рейдерів — то ще не кінець справі. Адже сфабриковано документи, й «новий» господар поля бігає по всіх інстанціях й скаржиться, мовляв, я законний власник землі, а мене прогнали. Протягом останніх трьох років жоден простий фермер не зміг подовжити термін оренди. Цим самим держава створила умови, щоб рейдерські захоплення землі відбувалися на законних підставах. 
Отож, останнім часом типовою стала така ситуація. Господарює фермер на землі протягом п’яти років, а нинішнього року термін оренди закінчується. Законодавством передбачено: якщо від сторін немає претензій, договір автоматично пролонгується. Фермер відправляється до «земельників» подовжувати договір, а ті йому кажуть: «Це вже не твоя земля а (наприклад), Іванова. Ось, дивись, вже й документи зроблені». Що цікаво, коли «Іванов» — людина від якогось олігарха, то договір оренди йому оформляють щонайбільше за два тижні, а фермеру — зась.

— Однак міністр агрополітики Олексій Павленко питання реєстрації договорів оренди обіцяв вирішити ще рік тому… 

— Біда в тому, що наші високопосадовці в необмеженій кількості роздають обіцянки, але виконувати їх не поспішають. Або виконують дуже своєрідно. Наприклад, обіцяли бандитам — тюрми. Тепер кажуть, бандити вже готові тюрми купити. Обіцянка начебто виконана.
Щодо договорів оренди. Раніше їх реєстрували в сільських радах, потім, щоб не було корупції на місцях, передали до райдержадміністрації. Тепер вирішили реєструвати в Державному агентстві земельних ресурсів України. Схоже, чиновникам із Хрещатика видніше, кому виділити землю, а кому — ні. І маємо результат: жодного договору оренди за три роки. Однак у законодавстві чорним по білому вказано: якщо фермер замовив проектну документацію, заплатив гроші, то протягом трьох місяців йому повинні виготовити документи.
Тепер запитаймо у працівників прокуратури: стільки «земельників» притягнуто до відповідальності за те, що в зазначений термін вони не підготували документів для оренди? Відповідь — жодного. Підійдемо з другого боку: скільки аграріїв покарано за те, що вони самовільно захопили землю (відповідно до чинного законодавства, якщо договір не зареєстровано, це вже самозахоплення землі)? Відповідь — тисячі. На практиці виходить так. Фермер десятиріччями обробляв землю, пояснює працівникам прокуратури, що документи перебувають на реєстрації й не його вина, що договір не реєструють. Проте правоохоронці фермера не бажають слухати й ставляться до нього так, нібито він вчинив злочин, рівноцінний хіба що вбивству людини. Таким чином, із наших селян законним шляхом зробили злочинців.

 

— Після революційних подій минуло майже два роки. Селяни стояли на Майдані й тому, що потерпали від свавілля податківців і працівників інших контрольних органів. Чи змінилося щось у цьому плані? 

 

— Так, із 51 дозволів скоротили понад три десятки, однак залишили найбільший «зашморг». Це — невирішені земельні питання, про які я казав вище. Що цікаво, кількість дозволів зменшилася, але рівень пограбування фермера збільшився. Так, раніше був 51 дозвіл, і в мене як фермера різними способами відбирали 50 доларів з однієї тонни зерна. Тепер дозволів стало менше, але забирають усе ті самі 50 доларів. Як кажуть, не вмер Данило, так болячка задавила. Словом, нічого не змінилося. Змінюються тільки прізвища «колядників» (так я називаю працівників контрольних органів) і час їхнього прибуття.
Це попри те, що чинне законодавство дозволяє податківцям побувати у фермера раз на три роки. У 2009 році діяла заборона: від посівної до жнив жоден представник фіскального органу не мав права заходити у фермерське господарство. От тоді ми розкошували! Уявляєте, все літо виконували виключно улюблену роботу — опікувалися сільським господарством. Сьогодні ж 20 днів на місяць витрачаємо на оббивання порогів і «поклони» до «колядників». Дійшло вже до того, що вони хочуть, щоб ми самі йшли до них і відразу з гостинцями. А прем’єр-міністр із високих трибун постійно обіцяє, що до малого та середнього бізнесу ніхто з перевірками не ходитиме. Кажемо про це податківцям, на що чуємо: «що з того, що прем’єр сказав, — ось нехай видасть наказ, тоді й не ходитимемо».
Отож, ми пропонуємо владі: введімо для фермерів єдиний податок. Адже навіщо «колядникам» до нас приходити? Чому не зробити простіше? Наприклад, підійшов до термінала, вніс кошти — і все (якщо заплатиш менше, комп’ютер одразу напише — доплатити таку-то суму). Здавалося б, усе чітко й просто, але ж куди тоді подіти цілу армію «колядників»? Упевнений, зменшити їхню кількість наша влада не погодиться ніколи. І, що цікаво, коли політичні діячі стояли на Майдані з фермерами, у них було цілковите порозуміння. 

Сіли у владне крісло — забули про свої обіцянки. То що ж то за «крісло», яке пам’ять відбирає?

—  «Нині багато йдеться про земельну реформу. “Заборона на продаж землі діє до 1 січня 2016 р. І я переконаний, що Верховна Рада її не подовжуватиме. Адже такий мораторій є антиконституційним. Чому мешканцям міст надали право приватизувати квартири, й вони вправі їх продавати, обмінювати, а селянину розпоряджатися земельним паєм забороняють?” — така думка депутата-аграрія Аркадія Корнацького. На вашу думку, якою ж буде земельна реформа?

— Нещодавно я відвідав конференцію «Зерновий форум — 2015». Так там один депутат-аграрій із трибуни заявив, що на сьогодні головним завданням Мінагрополітики України є забезпечити право бабусь продати свою землю (дивно, адже в усьому світі завдання Мінагрополітики — це гарантія продовольчої безпеки держави!). Тобто наша влада вже забезпечила наших пенсіонерів усім необхідним — охороною здоров’я, високими пенсіями, справедливими тарифами: треба лише реалізувати право на продаж землі.
Відповідаючи на запитання — продавати землю чи ні, звернуся до історичних фактів. Ще Конфуцій попереджував: у період тотальної корупції продаж землі закінчується великими негараздами в суспільстві. Тобто це свідчить про те, що 500 років тому корупція також була, й накопичення землі в одних руках призводило до народних бунтів.
Далі згадаємо досвід інших держав. Скільки земель сільськогосподарського призначення сьогодні в Америці? Відповідь: у кожному штаті — по-різному. Проте загалом в США 50% земель перебуває в державній власності. Держава створює фермерські господарства та передає їм земельні наділи з правом наслідування.
Чи, можливо, Великобританія має землю у приватній власності? Так. Земля там не державна, але вона й не королівська: найбагатші люди країни мають у власності всього-на-всього 10% землі, решта належить пенсійному фонду. Тому у Великобританії пенсіонери чи найбагатші люди.
Чи були в історії випадки зняття всіх обмежень щодо продажу землі? Були й багато. Однак вони закінчилися доволі плачевно для тих суспільств, які запровадили таку практику. Наприклад, в недалекому минулому Болгарія ввела вільний продаж землі сільськогосподарського призначення. Результат: 22 іноземці у цій країні викупили всю землю, й жоден болгарин не має у власності хоча б гектар землі сільськогосподарського призначення. Як наслідок, Болгарія болгарський перець завозить із Туреччини, оскільки люди, котрі придбали землю, вирощують лише експортно спрямовані культури. Тобто нікого не турбує, скільки чого треба виростити, щоб нагодувати власний народ.
Повернемося до України. Сьогодні всі продукти, які є на столі в українців, виробляються малим і середнім бізнесом. Продукція агрохолдингів (соняшник, соя, кукурудза, ріпак тощо) спрямовується на експорт. Із трибун часто звучить, що агрохолдинги українській економіці постачають багато коштів… Усе це неправда! Кошти з-за кордону назад не повертаються. Вони осідають де завгодно — на Кіпрі, в Австрії, Лондоні, але не в Україні. Словом, наші земельні магнати інвестують в німецьку, англійську, французьку й інші економіки, але тільки не в українську. То невже бізнесмени Франції, Німеччини, Австрії інвестуватимуть в Україну? Невже вони менш далекоглядніші за наших олігархів, що привезуть гроші в країну, де щотижня змінюються правила гри й відбувається грабунок як українського, так й іноземного інвестора?
Тому, я переконаний, мораторій на землю — явище тимчасове. Рух землі від поганого до доброго господаря неодмінно має бути. Проте, розповідаючи про ринок землі, влада фактично нам пропонує базар. Своєю чергою, базар ніколи не зможе стати ринком, оскільки на базарі заправляють пройдисвіти, а на ринку — діють правила гри.
На мою думку, земельна реформа має відбуватися за класичною схемою. По-перше, земля не повинна накопичуватися в одних руках, а пропорційно розподілитися між селянами, які створюють національний продукт. По-друге, потрібно створити умови для розвитку малого та середнього бізнесу на селі. Для цього влада має запозичити досвід інших країн. Наприклад, Франції. Там на державному рівні створили сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи й через них допомагають фермерам. Наприклад, держава побудувала елеватори, які за 10% вартості передала кооперативам у власність без права продажу, щоб вони своє збіжжя не роздавали зернотрейдерам.

— А чому українські селяни самі не можуть об’єднатися в обслуговуючі кооперативи? Могли б усім миром боротися з рейдерами…

— Не вірте нікому, що селяни самі можуть об’єднуватися в кооперативи. Такого не було ніде у світі. Так, у підручниках з історії написано: у Західній Україні свого часу існували великі сільськогосподарські кооперативи. Проте ж тоді була відома постать Андрій Шептицький, котрий в Австрії організовував фірми, а за кошти, що вони заробляли, утримував в Україні школи, заклади культури, розбудовував кооперативи.
Словом, із нічого — нічого не створюється. Людям потрібен лідер, котрий зможе їх організувати. Класика пише, що на передові позиції націю зазвичай виводять національно свідомі олігархи. Чи є у нас олігархи? Звісно, є (до речі, серед них і найбагатші люди Європи). Однак поки що українські олігархи зосереджені лише на власному бізнесі. На жаль, не виростила наша еліта Терещенків, Симоненків (маю на увазі не Петра Миколайовича), Симиренків. Тобто постатей, котрі за допомогою зароблених коштів прагнуть творити великі справи. Іншими словами, ввійти в історію із парадного входу.
Найбільш національно свідомі в нас сьогодні — малий і середній бізнес. Саме його представники стояли під кулями на Майдані (великий бізнес тоді ховався в кущах). І саме «на колінах» у фермера нині відновлюється те, чого навіть не можуть зробити на великих заводах.
Розповім про такий випадок. Син мого сусіда-фермера пішов воювати в АТО й потрапив служити в Піски Донецької області. Через тиждень надіслав звідти батькові БТР і «Град». Ці установки були в неробочому стані — їх притягнули на тросі. Що робити? Фермер покликав своїх колег-селян і разом вони відремонтували обидві установки й відправили їх назад — на фронт. Для цього викликали машину супроводу. І «Град», і БТР благополучно доїхали до місця призначення. Проте зламалася машина супроводу, оскільки під Кременчуком селяни так завантажили її картоплею, капустою, морквою й іншими продуктами, що вона не могла зрушити з місця. Після цього комбат змушений був відправити на допомогу три автомобілі, щоб доставити на передову всю провізію. Цей випадок свідчить по те, що українці — це патріотичний організм, із яким можна гори здолати. Єдине чого бракує народу — національно свідомої влади.

 

— Україна зібралася у Європу. Чи можливо, на вашу думку, змінити курс вітчизняного сільського господарства не на агрохолдинги, а на фермерські господарства? 

 

— Для цього потрібно встановити правила гри, які сприятимуть розвитку фермерства. Наприклад, якщо фермерське господарство обробляє до 100 гектарів землі — ввести для нього єдиний податок; 100–500 гектарів — надати деякі пільги (наприклад, вигідне кредитування), 500–1000 — жодних пільг, а після 1000 гектарів господар має сплачувати антимонопольний податок. До речі, така система — не моє ноу-хау, а світова практика. Наприклад, чому Жерар Депардьє втік із Франції? А тому, що у цій країні мультимільйонери сплачують 62% прибуткового податку. Тому, якщо ми зібралися у Європу — нехай щось подібне буде й у нас. Словом, хочеш бути «феодалом» — сплачуй 30% антимонопольного податку, прагнеш стати великим «феодалом» — 50%. За ці кошти можна утримувати інфраструктуру сільських територій, надавати державну допомогу дрібним фермерам тощо.

 

— В українському парламенті аграрний комітет чи не найбільший, і, до речі, там працюють деякі депутати-аграрії, котрі, за їхніми словами, настраждалися від недолугої аграрної політики. Чому ж тоді вони не обстоюють інтереси селян? Що заважає?

 

— Я знаю одного народного обранця, котрий, бувши кандидатом у депутати, захищав фермерів. Однак після того, як отримав депутатський мандат, почав відбирати в них землі. На мою думку, нинішній склад аграрного комітету ВР не здатний ефективно вирішувати питання на користь українського селянства. На жаль, сьогодні приймають закони з тим, щоб добре працювалося не фермерам, а олігархам. Будемо сподіватися, що рано чи пізно здоровий глузд можновладців переможе й вони зрозуміють, що є щось більше за гроші. Адже в Україні жити не лише їм, а й їхнім дітям, онукам, правнукам…
Нарешті, нехай же наші можновладці досконало вивчать історію. Там же є правильна відповідь щодо вирішення земельних питань — продумана, виважена, обґрунтована реформа; і чим закінчується невирішення земельного питання — великим, непрогнозованим, некерованим, безжалісним бунтом. Мабуть, в них притупилося почуття самозахисту та самозбереження, чи вони думають, що вміють стріляти в фермера-селянина, а учасники АТО взагалі стріляти не вміють. Це питання ми сьогодні ставимо перед тими, хто вже пробує започаткувати без оголошення перманентну громадянську війну. Ми, фермери, поки що хочемо в мирний спосіб вирішити питання — слово за вами, «слуги народу».

Розмову вела Інна Бірюкова

Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

Поділитись: