Головне:
Інтерв'ю

Наш перший сад разом із нами садило чотири десятки докерів

Віктор Сучок
підприємець і садівник

 

Садівник із далекого польського Сандомира, у якого наприкінці 90-х кілька років поспіль купував яблука оптовик з Одещини, переконав українця, що той має закласти сад у себе вдома. Одеські земляки ідею оцінили скептично, а поляк не лише вірив в успіх, а й тривалий час усіляко допомагав. На початку сад був великою дивовижею та дисонансом для курортного середовища, нині ж він радує всіх — і господарів, і тих, хто приїздить купувати яблука. 

Віктор Сучок, підприємець і садівник, мешкає із родиною у місті Южному Одеської області, сад розташовано у Березанському районі Миколаївщини. Мають 10 га обладнаної крапельним зрошенням інтенсивної яблуні. Недавно додалися ще й кісточкові породи. Підприємство сімейне, крім Віктора там працюють його дружина та сестра із чоловіком. Від саду до моря — 12 км полями, майже поруч курортне Коблево.

Про те, яким було становлення господарства, та як йому живеться нині, Віктор погодився розповісти читачам журналу «Садівництво по-українськи».

 

— Як так сталося, що одесит став оптовим покупцем садовини з Польщі?

 

— Я народився та виріс в селі, де зараз розташовано наш сад. Коли закінчив школу, моя старша сестра із чоловіком уже жили у Южному та працювали на припортовому заводі. Місто активно будувалося, і працівникам дуже швидко давали квартири. Батьки наполягали, щоб я також пішов працювати у порт. Я потрапив слюсарем у малу механізацію, через півроку перейшов у докери (вантажники), відслужив у армії та знов повернувся у свою бригаду. На початку 90-х

у порту були непогані заробітки, та я саме одружився, ми сім’єю жили в гуртожитку, у нас народилася дитина. Якось кажу дружині: «Давай будемо іще щось заробляти».

Домовилися із кількома власниками невеликих продуктових магазинів, що возитимемо на їхнє замовлення яблука та овочі із Польщі. У нас тоді був легковий автомобіль, згодом купили буса. У портових працівників особливий ритм роботи. Після двох змін я мав дві доби вихідних, і ми із дружиною двічі на тиждень бували в Польщі.

Як то було? Повертався з нічної зміни, і замість того, щоб я спав, ми із дружиною сідали в машину та їхали до Польщі. Я за кермом, вона, щоб не задрімав, постійно зі мною розмовляє. О першій ночі ми вже в Сандомирі, до Варшави було їхати на дві години довше. Приїздили, і відразу лягали спати, бо у п’ять починався базар — поляки дуже рано встають. Поспали дві-три години і до дев’ятої ранку вже познаходили за списком усе, що нам замовили, завантажилися, і знову мчимося, бо треба пройти митницю.

Пройшли митницю — їдемо ще, скільки можемо. Так ми дотягували до Тернополя чи Хмельницького, лягали дві години спали, далі їхали ще, і вже поночі вивантажували товар замовникові. Приїздили додому і падали спати, бо було дуже важко. Зранку я пару годин бачився з сином та йшов на другу зміну на роботу. Дуже радів, коли часом вдавалося взяти додатковий вихідний день. Відпрацьовував дві зміни, і ми знову їхали до Польщі. У такому графіку ми із дружиною жили з вересня по квітень — коли на польських ринках масово продавали овочі і яблука. До Сандомира ми із Одеси по яублука єдині приїздили. Переважно там львівські перекупники були. А на нас навіть здивовано дивилися на польській митниці, мовляв: «Що ви, одесити, тут робите? Одеса через Раву-Руську везе фурнітуру та меблі, а ви — яблуко із цибулею!» Та ми стояли на своєму і іншого товару возити не бралися. З часом у нас з’явилося багато друзів серед таких, як ми, овочево-яблучних оптовиків, тих, хто возив товар до Києва чи на Львівщину. Роззнайомились і з польськими фермерами. Знайомство із одним польським садівником змінило наше життя.

 

— Що то за чоловік? І чому він на вас так вплинув?

 

— Це був 98-й рік, ми, як завжди удвох, приїхали бусом до Сандомира по яблука. Була саме яблучна гелда (gielda — у Польщі так називають ярмарки певної спеціалізації, що проходять у певні дні тижня). Зазвичай там, коли купуєш, торгуєшся. Ми ж, коли стріли Пана Казія, не мусили навіть торгуватися. Він відразу сказав: «Поїхали до мене, у мене в сховищі кращі яблука, ніж ті, що я сюди привіз». Його сад стояв навколо будинку, у ньому були і молоді, і старі, 50-річні дерева, які садив ще його дід. А у підвалі будинку було сховище. Яблука дійсно були дуже гарні та смачні. Ми познайомилися, і далі вже перед кожним приїздом дзвонили йому і казали: «Ми у вас завтра вантажимося».

У нас склалися дуже теплі стосунки. Моїй дружині тоді було 25, я був трохи старшим, а пану Казію було більше 50 років. Дві його дочки жили у місті і до садівництва братися не хотіли. А він так хотів передати досвід, що навіть казав:

«Вітю, візьми доглядати мій сад, у мене роки ідуть…», а я відповідав: «Як же я буду з України керувати вашим садом?» (сміється).

У них тоді працював робітник з України, пан Казій добре розумів українську, а ми вже трохи набралися польської, і тому могли легко спілкуватися. Якось ми розповіли, що в Україні розпаювання, і що ми також отримали землю.

А він на те: «А чого ви собі не посадите сад?» Кажемо, що не маємо ні досвіду, ні освіти, а він, — що у наші приїзди всього нас навчатиме. З того й почалось.

 

— Ваш сад виник відразу після того?

 

— Ні. пан Казій нас вчив кілька років. Перше — подарував 200 саджанців яблуні. Сам зробив для нас окулянти і сказав: «Попробуйте на городі, просто попробуйте!» Це було ще до початку саду, у 2000 році. Ми в батьків на городі викорчували старий виноград і посадили ті 200 дерев. Коли садили — усе село зглядалося і питало: «Чому це ви дерева так щільно садите?»

Потім дав нам гору літератури, мені довелось вчитися читати польською, я ще й досі назви хвороб та шкідників польською знаю краще, аніж українською. Книжок повно, усього повно. Пан Казій їде на семінар в інститут садівництва — бере літературу і собі, й нам. Ми приїжджаємо по яблука — він водить нас по саду, розказує, показує, ми у нього ночуємо. Ми, як тоді до Польщі приїздили, то у нього вдома більше часу проводили, ніж на закупах. Потім він домовився з кимось із колег, і ми купили та привезли до України польські саджанці. У будь-якій країні є люди гарні і погані. Кращого поляка, ніж пан Казій, ми не зустрічали. До тих, хто нам саджанці продавав, він із нами їздив.

Казав: «Вітю, вам оці — не потрібні, а ці — потрібні. Оцей сорт — хороший, цей — такий собі, а оцей — кращий запилювач». Ми було зібралися сорти Гала та Мутсу на підщепі М-26 узяти, а він відмовив, сказав що в нас яблуні як горіхи висотою виростуть. Він вчив: «Якщо яблуко запилиться із квітів п’яти сортів — воно буде набагато смачніше». І таких тонкощів він чимало знав та навчав. У нас він ні разу не був, але про все розпитував: які ґрунти, скільки дощу, чи буде крапельне зрошення, яка температура влітку. Сорти і підщепи він нам підібрав. Для нього це теж було цікаво, щоб ми під його орудою зробили сад.

 

— А як удома реагували на ідею створити сад?

 

— 2000 року мої батьки отримали паї, і ми з сестрою та зятем почали вирощувати зернові. Два роки те робили, вийшло ніби й непогано, але щоб зернові були рентабельними, потрібно 500–1000 га. У нас в селі фермери, які мають по 100–150 га ріллі, нині ледь-ледь кінці із кінцями зводять. Щоб обробляти поле, треба купити техніку, а як її нема — то найняти. Для 16 га зернових, які ми тоді мали, наймати техніку було невигідно, купувати — не рентабельно. 2003 року, коли я наважився садити великий сад, запропонував те і сестрі. Вони із чоловіком погодились.

Як садили перші яблуні, ми із сетриним чоловіком іще працювали у порту, й кожен попросив свою бригаду допомогти. Наш перший сад разом із нами садило чотири десятки докерів. У той день був туман і дощ, та так пасмурно, що за кілька метрів майже нічого не видно — та докери із порту всі приїхали. Ми їм потім частування із шашликами влаштували. Привезених із Польщі 4000 саджанців нам вистачило на 2,5 га саду.

Коли ми той сад садили, нам люди казали: «Що ви робите? Та що там буде? Та ще так далеко від села той сад робите!» Мій батько вірив, що буде все гаразд, а мама дуже хвилювалася. Казала: «Діти, люди гроші у банк кладуть, а ви — в землю! Тут море, люди бізнес на відпочивальниках роблять, а ви в сад вклали! А коли ж буде прибуток?»

 

— А що сталося із поїздками до Польщі?

 

— Навесні, у перший рік існування великого саду, дружина народила другу дитину і вже не могла зі мною їздити в Польщу. Я було взяв собі для тих поїздок напарника, але із ним працювалося набагато важче. За рік я покинув і Польщу, і роботу в порту. Щоб забезпечити магазини, із якими працював завдяки польській продукції, почав купувати яблука у наших, розташованих на Півдні, садівничих господарствах. Роззнайомився з усіма. Мене, закупника, усі агрономи-садівники знали. Коли приїздив купувати, усе було майже так, як і з паном Казієм — я більше ходив за агрономом по саду, ніж зазирав на ваги. Та все було добре — довіряли нам, довіряли й ми. Один із тих агрономів — В’ячеслав Перцьовий, нині він працює садівничім консультантом у «Сингенті» й досі допомагає нам порадами.

Із паном Казієм ми продовжували спілкуватися, але вже більше телефоном: я часто йому дзвонив, щоб запитати поради. В Україні тоді не було потрібних для захисту саду фунгіцидів, він для нас їх у Польщі купував, а я, коли приїздив, забирав. Також він радив, яку техніку купити — косарку та садівничий обприскувач ми тоді купили в Польщі, у нас такого не було.

 

— Що було самим найважчим?

 

— Доки перші посаджені ділянки дали прибуток, пройшло 5–6 років. Увесь цей час ми й далі вкладали гроші в сад, садили нові ділянки вже українськими саджанцями. Сестра із чоловіком за нас набагато старші. До того, як зайнятися садівництвом, вони обоє мали стабільну та добре оплачувану роботу. Морально їм було важче. Ми із дружиною були молодими й на відміну від старших не усвідомлювали, наскільки складною є справа, за яку взялися. Наші із дружиною діти та сестрині онуки повиростали в саду — ми садили та підв’язували молоденькі деревця і одночасно бавили менших та виховували старших. Потім діти почали багато в чому допомагати.

У нас було дуже багато бюрократичних проблем, навіть із тим, щоб посадити сад! Написано в паперах, що паї — то рілля, значить рілля, і садівництвом займатися не можна!

Ми кілька років ходили по колу і не могли нічого добитися. Потім треба було бити свердловину на зрошення — знову нам не дозволяли, знову мусили долати бюрократію.

Воювали, їздили в область. Кошти, на те щоб провести кілометр лінії електропередач, ми збирали кілька років, і воно кожного року дорожчало! Дозвіл два роки оформляли. Дуже важко з нашою системою.

 

— Як ділили роботу в саду?

 

— Порівну. Обприскування із зятем і досі виконуємо по черзі, маємо графік обробок. Систему захисту складаю я, також постійно записую, якими були умови обприскувань і яким є результат, чи спрацював препарат. Таку звітність веду із 2003 року, заглядаю до неї дуже часто. Коли іде обробіток — дивлюся, як ми працювали минулого року, який то був період та коли було цвітіння, щоб порівняти фази розвитку дерев.

Ще донедавна сад обрізали також удвох із зятем. Але дерева вже дорослі, роботи багато, і у один рік дійшло до того, що ми сад різали протягом двох місяців. Тому почали наймати бригаду обрізувачів — шість спеціалістів обрізають наші 10 га яблуні за тиждень. Загалом усю роботу, яка не потребує спеціальних знань, намагаємося виконувати самі. Там, де треба фахівця, наприклад для будівництва складського приміщення, наймаємо того, хто нам потрібен. На збирання врожаю, щоб допомогти, з’їздяться всі наші знайомі, друзі та родичі.

 

— Як продаєте вирощене? Чи складно це?

 

— Сховища не маємо, тож продаємо все із саду восени. Жінка та сестра опікуються покупцями. Приїздять оптовики. Магазини, із якими я починав працювати у 90-х, перетворилися на респектабельну роздрібну мережу і співпрацюють із нами напряму, незважаючи на те, що наше підприємство невелике. Садочки і школи у районі — також усі наші. Вони із осені закуповують невеличкі недорогі яблука, ставлять їх погріб, а потім потроху дають дітям.

Коли восени люди за яблуками приїздять — це дуже цікавий період. Всякі бувають — і сердиті, і хороші, і пригощають нас чимось. Бува бабусі із сусіднього села куплять у нас недорогих яблук, а наступного дня привезуть нам із ними пиріжків та ще й дякують: «Як же добре, що ви у нас тут є!» Прості люди приїздять із сіл у радіусі 30 км, хто на чому: на мопедах і велосипедах, на машинах із ящиками у причепі. І саджанця хочуть купить, і фотографуються в саду з яблуками. Нам це спілкування цікаве. Недавно, щоб було влітку чим торгувати, ми заклали 5 га кісточкового саду — посадили черешню, абрикос і сливу. У нашому саду немає ранніх сортів яблуні, а люди хочуть купувати яблука вже у серпні. Думаю, що вже цього літа підготуємо трохи саджанців ранніх сортів яблуні і закладемо ними невелику ділянку.

 

— Чи ви ще черпаєте натхнення із Польщі?

 

— Тепер ми у Польщі буваємо один-два рази на рік — як їдемо десь відпочити, то ніколи її не минаємо. Завжди заїздимо до пана Казія. Він уже зовсім немолодий, і у саду порядкує його онук — син молодшої дочки.

Польські гуртівні, у яких продають різноманітне садівниче начиння, і далі викликають наш захват. У нас і тепер немає ні такого асортименту, ні таких доступних цін. Наші знайомі мають родичів у Польщі, і ті тривалий час виписували на свою польську адресу садівничі журнали та двічі-тричі на рік передавали нам. Ми із дружиною навчилися самі робити саджанці — десь вітер дерево виламає, десь заєць похазяйнує, ми те перещеплювали-перещеплювали, а зараз вже впевнено окулюємо всі потрібні нам саджанці, це дає нам суттєву економію. Але якби я мав більше коштів, то купував би саджанці тільки в Польщі — вони на тому знаються. І яблука у них найсмачніші виходять.

 

 

Розмовляла Леся Каделя

Інтерв’ю було надруковано у журналі “Садівництво по-українськи”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

 

Журнали