Головне:
Інтерв'ю

Нещодавно ми створили лабораторію агротехнологій

Олександр Демидов
директор Миронівського інституту пшениці імені В. М. Ремесла
Поділитись:

 

У стінах Миронівського інституту пшениці імені В. М. Ремесла, можна сказати, поселилася історія — п’ять років тому ця наукова установа відсвяткувала свій 100-літній ювілей. Важко навіть уявити, що заклад пережив кілька революцій, воєн, що тут самовіддано працювали цілі династії відомих учених-селекціонерів… Як інституту доводиться працювати сьогодні — в ринкових умовах, коли українську науку намагаються відкинути на задвірки іноземні комерційні компанії, в інтерв’ю нашому журналу розповів директор Миронівського інституту пшениці імені В. М. Ремесла Олександр Демидов.

 

— Олександре Анатолійовичу, українські аграрії з повагою ставляться до вітчизняних сортів пшениці, але якщо йдеться про рекордні показники, то їх усе ж показують сорти іноземної селекції.Чому так?

 

— У нас також є рекорди, але, можливо, ми їх не так завзято рекламуємо, як це роблять іноземні компанії. Наприклад, нинішнього року наші співробітники побували на Дні поля на Сумщині. Там у фермерському господарстві висіяли різні сорти озимої пшениці — вітчизняні, австрійські, німецькі… Так от іноземні показали врожайність в середньому 60 ц/га, а деякі наші — понад 90 (до речі, ці факти підтверджені документально). В іншому господарстві (на тій самій Сумщині) торік вимерзли всі «заморські» сорти, миронівські ж вижили й дали непоганий урожай. Це тому, що через зміни клімату для наших науковців у розробці сортів ключовими стали такі показники, як зимостійкість і посухостійкість.

Звернімося до статистики. Сьогодні в Україні площі посівів озимої пшениці становлять понад 6 млн гектарів. У цьому клині під сортами іноземної селекції не більше за 15%. Майже в кожному третьому аграрному господарстві висівають сорти миронівської селекції. Скажу, вибір у нас великий. Станом на 2016 рік до Державного реєстру внесено 81 сорт зернових Миронівської селекції, зокрема 49 сортів м’якої озимої пшениці, 7 — м’якої ярої і 3 — твердої ярої, а також сорти ячменю, тритикале, проса та суданського сорго.

Про популярність нашої продукції серед українських аграріїв свідчить і те, що торік ми продали насіння озимих зернових культур утричі більше, ніж позаторік (насіння ярих реалізували навіть у п’ять разів більше). Нинішнього року вже два місяці як у нас немає жодного кілограма насіння озимих — усе розібрали дочиста.

 

— Можливо, популярність вітчизняного насіння пов’язана з тим, що воно коштує дешевше. Пам’ятаю, один із сільгоспвиробників стверджував, що від купівлі насіння іноземної селекції його стримує виключно висока ціна…

 

— Якщо ваш знайомий сільгоспвиробник стверджує, що наше насіння гірше, ніж імпортне, не вірте йому. Сьогодні сортами миронівської селекції в Україні засівається понад 1,5 млн гектарів. Через рік-півтора хочемо вийти на показник 3 млн гектарів, й нині активно працюємо над цим. Інститут заклав 35 полігонів ярих культур і 35 полігонів озимих у 42 господарствах-партнерах, що розташовані у 20 областях України. Словом, ми приділяємо велику увагу маркетингу, щоб не відставати від іноземних компаній.

Наша продукція має попит і в агрохолдингах, де, як відомо, ставку насамперед роблять на отримання прибутку (якби в нас було погане насіння, його не брали би). Зокрема, нинішнього року чотири сорти озимої пшениці закупила компанія «Миронівський хлібопродукт», яка має земельний банк 600 тис. гектарів і висіває сотні тисяч гектарів озимих зернових. Також насіння придбали відомі аграрні гіганти — «Кернел», «Ерідон» й інші.

Без перебільшення скажу, що в нас було створено легендарні сорти пшениці, відомі у всьому світі. Чого варта хоча б «Миронівська 808», яка охоплювала до 45% усіх посівів озимої пшениці на території колишнього СРСР! Чверть сторіччя тому в Чехословаччині саме з поля, засіяного цим сортом, зібрали рекордний на той час урожай — 12 т/га.

 

— Та це ж чверть століття тому… А чи сьогодні мають миронівські сорти попит в іноземних сільгоспвиробників?

 

— Так, ми вже розпочали співпрацювати із закордонними країнами. Зокрема, торік в Угорщині висіяли шість сортів озимої пшениці, чотири сорти озимого ячменю, два — тритикале. Якщо вони пройдуть сортовипробування, то будуть занесені до Державного реєстру цієї країни, яка входить до міжнародної Організації економічної співпраці та розвитку. А це означає, що ми зможемо постачати своє насіння у 63 країни світу. Плюс до цього заклали два полігони випробувань у Молдові і вже другий рік реалізуємо туди своє насіння. Також співпрацюємо з прибалтійцями, є заявки з Білорусії. І це лише початок.

 

— Нещодавно на прес-конференції представники однієї з відомих іноземних хімічних компаній, яка працює на території України, заявили, що нібито ця структура викупила у вашого інституту права на провідні сорти озимої пшениці. Як так могло статися?

 

— Я цілком авторитетно заявляю: жодного сорту ми не продали й продавати не будемо. Чутки, очевидно, викликані тим, що до цієї хімічної компанії пішов працювати один із селекціонерів, котрий раніше був співробітником МІП. Він забрав із собою сорт, над яким працював.

 

— Чому так сталося, що колишній співробітник інституту забрав сорт? Невже права на винахід не належать інституту?

 

— На посаді директора МІП я працюю лише півтора року, тому на це питання мені відповісти важко. Швидше за все, тут є некоректна поведінка селекціонера. Пішовши на роботу в хімічну компанію, він, можна сказати, трохи «зхімічив» — узяв сорт, над яким працював зі своїми колегами, по-новому провів сортовипробування та заніс до Держреєстру, змінивши назву.

Те, що цей селекціонер стверджує, що то був його винахід, не відповідає дійсності. В нашому інституті не може бути такого, щоб один селекціонер був автором якогось сорту. Над винаходом працює група науковців, котрі й мають на нього право. Проте виключне право власності залишається за інститутом.

 

— Однак ця ж хімічна компанія вирішила зайнятися селекцією зернових культур і розташувала свій офіс поряд із вашим інститутом. Дехто вважає, що це невипадково, адже таким чином можна у вас «запозичити» деякий матеріал. Не лякає сусідство?

 

— Сьогодні наш інститут провадить наукові дослідження й нічого спільного з хімічною компанією, про яку йдеться, у нас немає. Це просто наші сусіди — жодних партнерських відносин. А щодо «запозичити» матеріал, то не думаю, що вони підуть на поля відбирати зразки. Проте, якщо так станеться, що компанія звернеться з пропозицією про співпрацю, розглянемо це питання на Вченій раді інституту.

 

— Загалом, чи тяжко сьогодні конкурувати з іноземними селекційними компаніями?

 

— Ні, не тяжко. Було б тяжко, якби ми виробляли насіння цукрових буряків (як відомо, майже все насіння цієї культури в Україну завозять), соняшнику чи кукурудзи. Що ж до забезпечення українських аграріїв посівним матеріалом зернових культур, то тут ситуація інша. Адже є різниця:

привезти з-за кордону посівну одиницю кукурудзи, соняшнику — та посівну одиницю пшениці? В останньому випадку потрібно споряджати цілі потяги, і треба ж десь зберігати все це насіння. Велике значення має й районування сортів, адже не у всіх європейських країнах кліматичні умови є подібними до наших.

Тому щодо конкуренції нам хвилюватися не варто. Просто треба працювати й, виходячи з підвищеного попиту на насіння, збільшувати обсяги виробництва.

 

— На яких площах МІП сьогодні розмножує насіння?

 

— Поруч з інститутом є ділянка 250 гектарів. Окрім цього маємо три дослідних господарства: ДП «ДГ «Еліта» — 1200 га (Миколаївська обл.), Носівська селекційно-дослідна станція — 1900 га (Чернігівська обл.), ДП «ДГ «Правдинське» (Сумська обл.) — близько 5000 га. Тобто можемо вирощувати насіння в різних регіонах України (це велика наша перевага перед іноземними компаніями). 

Також уклали договори з фермерськими господарствами, де створено ділянки розмноження. Інституту така співпраця дуже вигідна. Ми забезпечуємо господарства базовим насінням плюс гарантуємо науковий супровід. Вони розмножують посівний матеріал, реалізують і виплачують нам роялті (у середньому 7% з реалізації).

Однак ділянки розмноження ми надаємо далеко не всім, а лише тим господарствам, де є відповідна матеріально-технічна база та які раніше проходили атестацію в Мінагрополітики як виробники насіння.

 

— Однак доводилося чути, що в Україні виробляти насіння невигідно, оскільки сьогодні ціна на нього і на товарну пшеницю відрізняється мало. Не бракує охочих зайнятися розмноженням?

 

— Насправді таких вистачає. Хто що б не казав, але ця справа є доволі прибутковою. Наприклад, ми реалізуємо базове насіння по 15 тис. гривень за тонну. Тонни достатньо, щоб засіяти чотири гектари, з яких фермер отримає 15 тонн насіння, яке він продасть по 8 тисяч гривень за тонну як супереліту. От і рахуйте, прибуток — близько 100 тисяч за витрат: 15 тисяч гривень — за насіння та 5 тисяч — на вирощування.

Своєю чергою агрохолдинги беруть насіння з метою розмноження для власних потреб. Тому співпрацюємо і з агрофірмами, і з фермерськими господарствами.

 

— Французи вже пропонують українським аграріям гібриди озимої пшениці з величезним потенціалом урожайності — до 200 ц/га. Чи працюють у цьому напрямі наші вчені?

 

— На мою думку, гібриди — це посадити аграрія на голку. Адже якщо сорти можна щороку пересівати, то з гібридами таке не проходить — насіння щоразу потрібно купувати нове. 

Інтерес аграріїв до гібридів пояснюється тим, що спрацьовує ефект нового — дивини. Проте не варто забувати, що крім обіцяної фантастичної врожайності існує ще й поняття адаптації. Пам’ятаю, на Хмельниччині, на Дні поля один фермер каже: «Що мені ваші сорти, от я купив гібридну пшеницю». За тонну насіння він заплатив понад 30 тисяч гривень (у нас тоді еліта коштувала 12 тисяч). Згодом ми поцікавилися в аграрія, чи отримав він обіцяні 200 ц/га. А сталося не так, як гадалося. Заморські гібриди, на жаль, не витримали українських погодних умов. Адже передбачити сюрпризи природи — такі, як, скажімо, відновлення вегетації в січні, генетично просто неможливо. А ще фермер вважав, що насіння можна буде висіяти повторно. Тобто тяжіння до «дивини» та брак знань виробника призвели до збитків: витративши великі гроші, він не отримав обіцяного врожаю.

Ефект гетерозису в пшениці не так виражений, як у соняшнику чи кукурудзи. Також треба розуміти, що програма гібридизації — окремий напрям, який потребує величезних фінансових вливань. Напрацювання у цьому плані в нас є, але пріоритетним напрямом є створення сортів. Хоча б тому, що в нас далеко ще не всі аграрії готові купувати гібриди пшениці.

 

— На вашу думку, чи можуть гібриди озимої пшениці дати реальний урожай 180–200 ц/га?

 

— Вважаю, це — більше реклама. Також зазначу, в нас є сорти (наприклад, Фаворитка), які формували врожайність 130 ц/га і більше. Величезним є потенціал і наших нових сортів пшениці та ячменю (понад 100 ц/га). Загалом сьогодні на державному випробуванні перебуває 22 сорти миронівської селекції, цього року плануємо передати ще 11.

 

— Як ви вже згадували, зміни клімату призвели до того, що погода стала зовсім непередбачуваною. Чи є у вас сорти, готові витримати природні катаклізми?

 

— Ми постійно працюємо над питаннями посуховитривалості, морозостійкості, стійкості проти збудників хвороб. Сортів, адаптованих до кліматичних змін, уже створено чимало. Наприклад, є у нас сорт Світанок. Коли я був у відрядженні в Угорщині, то там так сказали: давайте Світанок уже зараз, навіть без реєстрації. Адже це — європейський сорт: низькорослий, адаптований до кліматичних змін, із відмінною якістю зерна та високою врожайністю до 130 ц/га. Або сорт Горлиця — високі показники якості зерна, стійкість до абіотичних і біотичних чинників. Із цієї серії — Оберіг Миронівський, Берегиня Миронівська й інші.

 

— Раніше ви тривалий час працювали в Мінагрополітики. На вашу думку, що потрібно зробити, щоб підняти українську селекцію на європейський рівень?

 

— По-перше, потрібно впорядкувати Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні. Адже сьогодні в ньому значиться до семи тисяч гібридів і сортів сільгоспкультур, багато з яких зовсім не використовуються.

 

По-друге, треба змінювати технології вирощування зернових культур відповідно до кліматичних змін. У нашому інституті ми вже почали це робити. Нещодавно створили лабораторію агротехнологій і відтепер реалізуватимемо не просто насіння, а пакет технологій, як це роблять іноземні компанії. Зокрема, змінили попередники для озимої пшениці. Раніше це були сидерати й чорний пар; торік озиму пшеницю посіяли по соняшнику та по кукурудзі (адже в багатьох господарствах ці культури є провідними). Так, наука не рекомендує такого робити, але ми змушені відступати від постулатів і бути ближчими до реалій.

 

— А як поліпшити матеріальну базу наукових установ і підняти кадровий потенціал? Адже не секрет, що найкращі науковці, на жаль, ідуть працювати в комерційні структури, оскільки там набагато вищі заробітки…

 

— На жаль, сьогодні в Україні немає законодавства, яке б дозволило, щоб в державні наукові установи прийшов інвестор. Хоча, наприклад, із нашим інститутом охочих співпрацювати на комерційній основі виявилося би немало. Потенційні інвестори хоч сьогодні готові закупити сучасне обладнання на заміну права використання сорту. Якби був відповідний закон, ми навіть готові офіційно продати сорт. До речі, така практика поширена в багатьох європейських країнах.

Також, на мою думку, в Україні треба створити провідні селекційні центри. Справді, навіщо крихти державних коштів, які виділяються на науку, розпорошувати по різних ДП, які протягом десяти років вивели один-два сорти? Потрібно залишити три селекційних центри зернових культур: СГІ (Одеса), наш інститут й Інститут рослинництва НААН ім. В. Я. Юр’єва. І державне фінансування, яке виділяється на селекцію зернових, спрямовувати лише у ці заклади.

На жаль, сьогодні наші науковці отримують від 2–3 тисяч гривень зарплати, старші наукові співробітники — 4–5 тисяч гривень. Погодьтеся, така зарплата є смішною. Тому людям, які в нас працюють, образно кажучи, потрібно ставити пам’ятник. Адже, коли влітку спека доходить до 60–70 градусів на ґрунті, наші науковці з 5-ї ранку до 12-ї дня проводять гібридизацію. В іноземних компаніях за таку роботу платять тисячі доларів. Тому, якщо раніше в нашому інституті працювало 800 осіб, то сьогодні — 120.

Нині перед інститутом стоїть першочергове завдання — збільшення наукового потенціалу. Зокрема, плануємо на нашій базі відкрити аспірантуру, а отже, залучити до селекційної справи більше молодих науковців. Поки що ми не можемо молоді виплачувати таку зарплату, як в комерційних структурах. Тому заохочуємо іншими способами — кому премію видаємо, кому допомагаємо із житлом.

 

— Інститут отримує значні кошти від реалізації сортового насіння. Чи може він їх використати для власних потреб?

 

— Зароблені нами кошти спрямовуються в спеціальний фонд інституту, яким можемо розпоряджатися самі. Так, 2014 року на гривню бюджетних коштів ми заробили 40 копійок, 2015-го — 1,50 гривні, 2016-го — 2 гривні. Ми змушені заробляти, інакше не виживемо, тому стоїть завдання — збільшувати виробництво.

 

— Останнім часом в Україні посівні площі під пшеницею значно скоротилися (чимало фермерів вирощують цю культуру виключно для розрахунку з пайовиками). Чому?

 

— Таку тенденцію вважаю неправильною. Посівні площі під пшеницею скорочуються з різних причин. Наприклад, торік недосіяли 1 млн гектарів через посуху. Проте грамотний сільгоспвиробник має розуміти, що весною всі поля ярими культурами не засієш, оскільки термін посівних робіт дуже обмежений. Саме тому агрохолдинги висівають озимого клину до 40%. Також з осені найкраще зберігається волога.

А ще не слід забувати про високий експортний потенціал пшениці й про те, що саме від цієї культури залежить продовольча безпека держави.

На жаль, сьогодні в Україні немає жодної програми підтримки вітчизняного виробника. Раніше аграріям виділяли дотацію на вирощування пшениці, діяла програма підтримки виробників насіння. Тоді держава компенсувала інституту витрати на добрива, паливно-мастильні матеріали й ін. Допомогу отримували й фермери, котрі вирощували насіння. Це було відчутною підтримкою.

Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що дотуватимуть сільгоспвиробників, які вирощуватимуть гречку. Мені незрозуміло, навіщо це робити? Адже гречка — не експортна культура, українцям її потрібно лише 90 тисяч тонн. До того ж у нас виробляють 160–200 тисяч тонн.

Тому моя думка така: хто не сіє пшениці, той не дбає про майбутнє. Адже соняшником і кукурудзою людей не нагодуєш, усьому голова — хліб. Був, є й буде.

 

 

Розмовляла Інна Бірюкова

журнал “The Ukrainian Farmer”, листопад 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

 

Поділитись: