Насамперед справу треба любити

 

На Тернопільщині, у селі Плотича Тернопільського району, розташований найбільший ягідник смородини в Україні — під культурою там зайнято 100 га, і її врожаї збирають комбайнами. Ідея створити смородинові сади, а саме так їх називають у господарстві, належить Юрію Качуню, керівнику садівничого підрозділу ПП «Агроспецгосп». Наша із ним розмова — про наполегливість, відповідальність, і про плоди, які ці риси характеру дають, якщо їх застосувати у садівництві.

  

– Пане Юрію, на Тернопільщині чудово почувається ціла низка плодових культур. Чому обрали саме смородину?

 

– Родина, із якої походить мій батько, колись уся працювала на землі. Ми жили тут, у районі, на кількох хуторах. Мій прадід двічі їздив у Америку — заробив там гроші, повернувся, купив кусок землі, і поїхав знову. Коли їхав, то дружина й діти лишалися працювати вдома. Частка тої землі дісталася моїй бабусі у придане. Згодом влада майже все забрала, але лишилося трохи саду — смородина і яблуні. Моя бабуся прожила 92 роки, і я багато часу проводив із нею, ми працювали, розмовляли — чомусь так сталося, що були дуже близькими, хоч вона мала онуків й окрім мене. Із раннього дитинства пам’ятаю обривання тої смородини — ми із бабусею її збирали, вона — розстеляла і підсушувала, зсипала у кілька відер і рано-рано їхала у Тернопіль на базар, швиденько на літри продавала, й поверталася додому. А я ще їй казав, що вона має мені звідти привезти.

 

Пам’ять поколінь нами керує. Я художник за освітою. Не агроном, і ніколи не планував ним бути. Як був молодим — дивувався, чому мені дали ім’я, яке грецькою означає хлібороб. Поки не робив на землі — поки й не розумів. Але так сталося, що спробував, і відразу відчув як воно мені подобається. І новачкам, які хочуть великі сади садити, я завжди раджу спробувати на малому, й відчути, чи будеш ти його любити.

 

Друга причина, чому я із смородиною пов’язаний — це бізнес-розрахунки, які доводять раціональність і доцільність її вирощування. Зваживши на традицію її споживання, а найголовніше — на те, що вона не вирощується по цілій Україні, а лиш у певних регіонах, я зрозумів наскільки це збільшує мої можливості. Південь не може смородиною займатися. Й тому я не брався за виноград, помідор чи абрикос, багато за що не брався. Узявся за те, що у нас росте.

 

Ми із своїми смородиновими садами вже далеко попереду. Колись мені один турок казав, що хоче садити смородину у себе. Я порадив не поспішати й подивитися, чи ростиме вона у сусідів, на що він відповів: «Якщо вона вже росте у сусіда, то я її садити не буду».

 

– А як ви ставитеся до культивування яблуні?

 

– На яблуко, на сорти яблуні нині є мода. Вона кожен рік міняється і садівник зазвичай не в силі за нею встигати.

 

Минулого року ми викорчували у господарстві яблуневий сад. Те, що він був за старою технологією посаджений, і менш прибутковий — то одне. Але й сорти, які на момент закладання були актуальними, різко перестали усім подобатися!

 

Я був у своїх польських колег, і вони садять яблуню, і садитимуть її ще багато, але виключно сорти, які ітимуть на переробку. Правильна технологія за великого обсягу врожаю технічних яблук дає той самий заробіток з гектара, що й десертна продукція. Адже технічні яблука не потрібно зберігати, а це значно знижує затрати виробництва.

 

– Якщо не яблуня — то що тоді у планах підприємства?

 

– Ми будемо запроваджувати у виробництво аронію — чорноплідну горобину. Вона у нас в саджанцях є вже два роки, нині ми нарощуємо їх виробництво, щоб вистачило принаймні на закладання плантації площею 10 га. Рослини там розташовуватимуться із щільністю 5 тис./га, так як і смородина, і збирати з них врожай теж можна буде смородиновим комбайном, який у нас вже є.

 

У Польщі я був у господарствах, які вирощують по 200 га чорноплідної горобини. Мені зрозуміло, яка у неї агротехніка, який збір і яке розмноження — все, від початку до кінця. Загальна площа плантації буде 100 га. Восени 2019 року плануємо закласти 10 га саду аронії і 20 га саду вишні, усе під комбайновий збір. Площа під вишнею якраз така, щоб вистачило роботи одному комбайну, який ми спеціально купимо.

 

Аґрусом посадимо незначну частину угідь, бо у наших місцях на нього поки що немає великого попиту. Значно додамо площі червоній порічці, то теж буде сировина на переробку.

 

І головне, до чого приміряємось — це завод із шокової заморозки плодів і овочів потужністю 50-80 т/добу. Будемо там морозити свою вишню та аронію, й від навколишніх фермерів приймати плоди та овочі, щоб обладнання увесь сезон було завантажене.

 

– Чому наважились на заморозку? Це великі інвестиції…

 

– Про те, чи варто створювати шокову заморозку, ми думали кілька років — вагалися, адже маємо сумний досвід. Наше ПП «Агроспецгосп» багатопрофільне. Обробляємо понад 1000 га землі, окрім іншого, вирощували овочі, є тваринництво, консервний завод, склоробне виробництво. Свого часу побудували овочесховище на 500 тонн, велика інвестиція була. Пройшло зовсім небагато років, й стало зрозуміло, що наші очікування не справдилися. Тоді нам так гарно усе рекламували, мовляв: «У нас в Україні усе добре, єдине, чого не вистачає — овочесховищ. Збудуєте, і буде вам щастя». Люди почали це робити, а потім усе було не так. На овочах, коли ми їх зберігали, у нас пройшов рік, другий і третій, — і ми навесні тішилися тим, що зберегли гроші, і що не маємо збитків. Та це ж не бізнес, — тішитися, що пройшов рік і нічого не втратили. Тому від овочівництва відступилися. Овочесховище стоїть чотири роки порожнім. Зараз, як будуватимемо завод, адаптуємо його камери до попереднього охолодження й тимчасового зберігання яблук та іншої продукції, яка йтиме на переробку.

 

Завод плануємо завантажувати не лише своїми смородиною і вишнею: купуватимемо продукцію, яку вирощуватимуть навколишні фермери — малину, ожину, суницю, лохину. Із овочів вирощуватимемо лише капусти: броколі і брюсельську — колись вже їх вирощували й добре знаємося на технології.

 

Остаточно до рішення будувати підштовхнула поїздка регіоном: у нас закупівельні ціни на осінню малину були катастрофічно низькими — 10-16 грн/кг. Черги, щоб здати ягоду на завод, були величезні — траплялося, що люди викидали привезене й верталися ні з чим. Наші люди вирощують малину, та не мають можливості її продати, бо нема заводів. Там, де кількість фермерів і заводів зрівноважена — на Дніпропетровщині, Харківщині, осіння малина цього року купувалася по 22-26 грн/кг. Ми зрозуміли, що в регіоні бракує потужностей із переробки, й що це можна взяти на себе та заробити. Сировина тут вирощується, простоювати не будемо. Зараз замовили проект і вже шукаємо на виробництво фахівців, майстрів та технологів.

 

– Чи плануєте вирощування таких популярних нині культур, як лохина, ліщина і жимолость?

 

– Нині дуже потужно рекламується лохина, й за неї усі беруться. Та це довгостроковий проект. Інший модний проект, ще більш тривалий — вирощування ліщини. Він ще й дуже затратний, бо товарних врожаїв, які би компенсували інвестиції, на ліщині треба чекати аж 10 років, і увесь цей час її доглядати та платити за землю оренду. Зараз піднімається питання такої ягоди, як жимолость. Її розкручують, організують конференції, але ніхто не говорить про те, що у ЄС цю ягоду не купують, бо вона не внесена у Реєстр продуктів харчування! Коли я розмовляю про неї із фермерами у Польщі, то вони кажуть: «Ми жимолості насадили багато, але що нам із нею зараз робити? Адже її у нас не бере ні переробка, ні заморозка…»

 

Щоб вивчити питання ліщини, я об’їздив Польщею 3 тис. км — шукав контакти в Інтернеті, домовлявся і їхав у сад, пробував плоди, розмовляв із садівниками. Один поляк мені сказав: «Найбільша дурниця, яку я зробив у житті — те, що посадив сад фундука. Слова іншого польського садівника: «Фундукові сади можна садити, але як додаток, коли вже маєш 25?30 га яблуневого саду».

 

Ще один вид ажіотажу — грецький горіх. Утім, вже зараз є регіони, де населення стоїть у чергах, бо не може здати плоди — у оптовиків не вистачає коштів, щоб все прийняти.

 

Коли рекламують ліщину — то кажуть: вирощуйте, адже вона іде на використання у кондитерську промисловість. Але ліщину у нас населення масово не купує! А от якщо взяти смородину, то для нас — українців це джерело вітамінів і здоров’я, і ми на підсвідомості віримо у її цілющі властивості, у те що вона вилікує від грипу. Саме таким речам треба віддавати перевагу. А у нас зараз куди не глянь, скрізь лохина. Відкриваєш Інтернет, і все синє від неї. У тих, хто в мене питає поради щодо ягідника лохини, я назустріч питаю: «Скільки разів у своєму житті ви купували лохину? Ні разу? А чи ви колись її пробували?», — й дуже рідко є люди, які цю ягоду узагалі їли! То для чого, — питаю, — вам нею займатися, як ви її не споживаєте? І на кого ви розраховуєте у збуті?!

 

– У вас поряд кордон із Польщею. Чи бракує вам робочої сили?

 

– Дефіцит працівників відчуваємо й ми, і сусідня Польща. Колись до нас на сезонну роботу, на збір врожаю була черга із 400 людей. Це було 15 років назад. Із кожним роком кількість охочих до праці меншає. А як охочі й є, то не за таку платню…

 

Працівник — це насамперед гідна платня. У людини, яка знає за що працює, продуктивність праці у рази вища, ніж у тієї, яка іде на роботу від безвиході й зовсім по іншому до неї ставиться.

 

Слід розуміти й те, що робота сільськогосподарського працівника — одна із найважчих, бо це й спека, і вітри, і болото цілий день без перерви. Й тому такій людині треба дати гідну зарплатню, щоб вона, працюючи, не брала участі в перегонах на витривалість. Якщо це сезонний працівник, що приїхав здалеку, то він після роботи повинен відпочити, а вранці — приготувати собі сніданок. І тоді він з іншим настроєм піде на роботу, і підприємство від того виграє. У Польщі сезонні працівники-українці вже не хочуть у «стайнях» жити, і коли влаштовуються, то запитують яким є побут. Щодо зарплати і конкуренції за робітника: я у Польщі розмовляв із нашими дівчатами, які там працюють, питав: «Яка потрібна зарплата, щоб ви не їхали до Польщі?» Відповідь: «Щонайменше 10, а в ідеалі 12 тисяч гривень, й не поїдемо». Але поляки не віддадуть наших робітників — 100%, я б саме так зробив.

 

На підприємстві працівників не гребемо під одну гребінку. Є такі, що краще себе показують — бачимо їхнє ставлення до роботи, відповідальність, і відразу те оцінюємо, знаходимо з людиною порозуміння.

 

У садівничому підрозділі постійних працівників небагато. Найбільше людей треба на збирання, воно триває місяць, залучаємо сезонну працю. Деякі у нас на збиранні щороку — навіть беруть відпустку на основній праці, і приїздять до нас.

 

– Як художник за освітою справляється із доглядом саду?

 

– Моя робота — організувати роботу у підрозділі. Я тримаю під повним контролем техніку, хімічні обробітки, стан справ у розсаднику і збирання врожаю. Але роблю це з допомогою зібраного колективу й залучених фахівців. Я не маю агрономічної освіти, і нас уже багато років супроводжує агроконсультативна фірма, яку ми дуже цінуємо. Провидіння нам увесь час посилає потрібних людей.

 

Насамперед справу треба любити. Коли йдуть основні роботи — садіння, викопування саджанців, збір врожаю, я кожного дня у полі із персоналом. Зранку заводжу машину, і приїжджаю у поле раніше від працівників, бачу як сходить сонце, і я щасливий.

 

 

Розмовляла Леся Каделя

журнал “Садівництво по-українськи”, грудень 2017 року

  

 

^{Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».}