Інтерв'ю

На Львівщині чверть століття працює фермер, що жодного разу за всю історію господарства не скористався кредитними коштами

Ярослав Шакало
засновник ФГ «Ярослава Шакало»
Поділитись:

 

У фермерському господарстві «Повернення», що в селі Ярушичі Львівської області, можна побачити модернізований комбайн «Нива» (з кондиціонером у кабіні) і самохідний обприскувач із 17-метровою штангою. Тут із вузлів і деталей, доступних як металобрухт, можуть зібрати сучасний агрегат, що за продуктивністю не поступатиметься дорогим салонним аналогам. На думку засновника ФГ Ярослава Шакало, саме завдяки доброму технічному забезпеченню господарство вже 25-й рік упевнено тримається на плаву. І навіть жодного – уявіть, жодного! – разу не брало кредитів. Однак, здається, справа не лише в техніці. Ярослав Володимирович є спадковим галицьким хліборобом. І до землі він ставиться як до своєї, рідної, приватної, а не як до тимчасового ресурсу. Для нього як для справжнього європейського фермера важливо передати справу свого життя дітям. Бо допоки в країні буде земля і будуть ті, хто на ній чесно працюватиме, Україна лишатиметься незалежною державою.

 

— Ярославе Володимировичу, звідки така назва – ФГ «Повернення»?

 

— Мої предки були хорошими, порядними господарями. За це їх вислали на північ Росії, в Кіровську область, де й зустрілися мої батьки. Вони повернулися на історичну батьківщину, в село Ярушичі, коли мені було вісім років. Вертати довелося на рівне місце – так добре погосподарювала радянська влада. Усе, що створювали кілька поколінь дбайливих газд, було розібране в ім’я колгоспу. І фундаментів не лишилося. Однак якщо мати волю й бажання, можна зробити багато. Коли радянська влада пішла в небуття, ми започаткували нове господарство, і ось уже понад двадцять років працюємо на землі. Тому й називається фермерське господарство «Повернення» – я повернувся до своїх джерел.

Історію треба пам’ятати. Зараз маємо наслідки того, що історія забулася.

 

— Коли саме заснували господарство?

 

— У 1991 році. Тоді почалися реформи, а разом із ними конкретні проблеми в державі, зокрема в сільському господарстві. Я подумав, що яка б не була влада, їсти людям треба завжди, тож вирішив стати фермером. І гени зіграли свою роль. Коли прийняли закон про виділення 25% державних земель на розвиток фермерства, мені наділили 7 га. З них ми й стартували.

Починали з утримання молочної худоби, мали до десяти дійних корів. Логіка проста: буде худоба – буде гній – матимемо чим удобрювати поля, щоб займатися рослинництвом. Це дуже важливо, адже земля потребує піклування. У мене від початку було розуміння того, що землю треба передати дітям. І не абияку, а в кращому стані, ніж я отримав. Ми господарюємо в передгір’ї, до справжніх гір від нас якихось 25 км. Ґрунти тут дерново-підзолисті, вони потребують вкладень: посиленого мінерального живлення, розкислення, вапнування.

 

— На той час у вас був аграрний досвід?

 

— Досвіду агрономічного чи зоотехнічного я не мав, мав тільки батьківські гени. До фермерства працював токарем у колгоспі. Однак за «розвинутого» соціалізму в селі, щоб вижити, доводилося тримати худобу, тож з основами був обізнаний. Допомогло й те, що за одноосібництва я самотужки збирав техніку для свого підсобного господарства. Тож коли став фермером, мав чим зорати й посіяти.

 

— Які площі наразі обробляєте?

 

— Коли завершимо реєстрацію договорів, то маємо вийти на 700–800 га. З них 7 га – стартові фермерські, кілька паїв членів нашої родини, решта – пайові землі односельців. Земельний банк розміщений дуже компактно, здебільшого на території однієї сільської ради. Я виріс у своєму селі, люди мене добре знають, а тому довіряють. Орендну плату платимо справно, у нашій зоні вона становить 700–800 гривень за гектар.

 

— Молочний напрям для вас уже не актуальний?

 

— На жаль, ні. Через безліч факторів, зокрема й через політику держави, доходи від продажу молока повністю йшли на покриття витрат. У прибутку залишався тільки гній. Деякий час утримували свиней, однак минулого року свиноферму переобладнали під модернізоване підлогове зерносховище. Щоб витримувати конкуренцію на сільськогосподарському ринку, ми відмовилися від тваринництва взагалі.

Наразі в основному займаємося технічними зерновими: сіємо ріпак, сою, боби, а також пшеницю. Намагаємося витримувати сівозміну, щоб не нашкодити землі, а навпаки, покращувати родючість ґрунту.

Моя філософія щодо утримання худоби трансформувалася завдяки трансформації технологій у рослинництві. Нагромадження органіки в ґрунті ми тепер забезпечуємо іншим шляхом: із досвіду знаю, що не можна вивозити солому з поля. Біб і соя в сівозміні покращують структуру ґрунту, забезпечують фіксацію азоту, що знімає проблему азотного живлення і зменшує витрати на мінеральні добрива. Плюс ми запровадили технологічну новацію в плані чергування культур: одразу після збирання ріпаку розкидаємо РУМом (розкидачем міндобрив) боби і придисковуємо їх. До осені виростає значна бобова маса, яку ми приорюємо й сіємо по ній озиму пшеницю. У такий спосіб отримуємо багато органіки, забезпечуємо азотфіксацію, що дає непогану врожайність злаків.

 

— Боби вирощуєте тільки як сидерат?

 

— Вони доволі цікаві в плані економіки як зернова культура. Їх добре купують імпортери. Боби дають урожайність 20–25 ц/га, тож, окрім переваг для ґрунту, забезпечують непоганий прибуток.

 

— Соняшник сієте?

 

— Ні, це теплолюбна культура. В нашій зоні в період його достигання зазвичай ідуть дощі, тож він може зігнити прямо в шапці. Як не зігниє, то від надлишку вологи кислотність насіння підвищиться. Я не розумію, чому холдинги, які мають ресурс (гроші, техніку, добрива, ЗЗР тощо), в нашій зоні сіють соняшник – інші культури теж можуть бути прибутковими.

 

— Для вашої зони добре підійшло б жито…

 

— Не сіємо, бо з житом проблема в ціні і в сортах: воно сильно вилягає, а купують його задарма. Культури намагаємося підбирати, враховуючи і потреби ринку, і цінову ситуацію, і кліматичні умови. Як можна вкладати кошти, не аналізуючи ринок? Так роблять тільки з чужими грішми.

 

— Чи будете цього року вносити корективи в сівозміну?

 

— Радикальних змін не буде. Спробуємо додати трохи гречки й кукурудзи. Взагалі-то, гречка – доволі «слизька» культура. Вона дуже залежить від кліматичних умов, а в нас вони нестабільні, і ціна на гречку так само нестабільна.

Тому сівозміну дуже не змінюємо. Я не можу дозволити собі ризиковані експерименти, адже на мені купа відповідальності, передусім за розрахунки з пайовиками. Навіть спрацювати в нуль дня нас завелика розкіш – бо на наступний рік чим сіяти? Ми, дякувати Богу, відколи заснувалися, жодного разу кредитів не брали й інвесторів не залучали – працюємо лише за рахунок власних ресурсів. Що заробили, те й наше. Ризикувати не маємо права.

 

— Доводилося чути думку, що ніша фермерів на ринку – це овочівництво. Мовляв, фермери не повинні займатися зерновими чи олійними, бо це парафія великих компаній. А овочі – зручно, невеликі площі, значна додана вартість. Що ви думаєте з цього приводу?

 

— До останнього часу ми мали овочівництво – садили картоплю, моркву й буряк. І збут маємо, і клієнтура напрацьована, і овочесховище своє побудували. Але я все одно перспектив в овочівництві не бачу. Надто серйозний дисбаланс між ціною овочів і витратами на вирощування. По моркві й картоплі за десять років можу згадати лише два-три успішних. Останні два сезони хорошої ціни на овочі взагалі не було, і наступний рік теж прогнозують як невдалий.

На тих обсягах, якими ми оперуємо, займатися овочами невигідно. Бо вони не дають змоги придбати спеціалізовану високопродуктивну техніку, відповідно, не можемо конкурувати з агрохолдингами в плані обсягів і рентабельності.

 

— Тобто овочівництво у фермерських масштабах не має перспективи?

 

— У нашому регіоні є потужні овочівничі господарства, такі як «Агромарк Юкей» чи сумновідома «Мрія». Вони садять тисячі гектарів картоплі, мають спеціалізовані сховища, покращене зберігання, техніку. Там багато робіт механізовано, ручної праці мало. Фактично, холдинги «задавили» фермерське картоплярство обсягами і технологіями. Отож, якщо врахувати технічний рівень, який ми маємо по зернових культурах, то він дає змогу отримувати значно кращу рентабельність, ніж можна мати з нашим рівнем механізації на овочах.

Нині ситуація така: ціни на пальне, мінеральні добрива, засоби захисту зросли в рази, тоді як ціна тієї самої картоплі лише трохи піднялася вгору. Скажімо, на Волині фірми, що заготовляють бульби, у березні цього року скуповували їх у людей по 1,3–1,5 грн/кг. Хіба це адекватна ціна? А люди змушені продавати, бо їм якось жити треба. Нам, можна сказати, пощастило: ми продали свою картоплю ще восени по 2,5 грн/кг, тепер лише зберігаємо клієнтський товар.

Мій сусід-фермер раніше робив ставку на овочі, бо має лише 15 га. Але навіть йому тепер вигідніше засівати свій клаптик зерновими чи олійними, ніж вирощувати борщовий набір.

 

— Тобто майбутнє господарства ви бачите в розвитку зернового виробництва?

 

— Такі умови нам диктує ринок. Ми маємо всю інфраструктуру для очищення, сушіння й зберігання зерна, розраховану на той обсяг землі, який обробляємо. Тож на сьогодні найкращий варіант для фермера – вирощувати зерно і продавати його, не маючи зайвого клопоту. Мене дуже тішить, що в основному наш товар забирають внутрішні переробники, які мають змогу виробляти кінцевий продукт. Ріпак у нас купував «Оліяр» – вони недалеко від Львова поставили переробну лінію. Соя майже вся вирушила на переробку в Запоріжжя.

 

— Розкажіть докладніше про своє сушильне обладнання.

 

Сушарка в нас стара, радянська, ми її утеплили, трохи переробили. Раніше в ній використовувалися два електродвигуни по 30 кВт, ми ж їх замінили на 15-кіловатні: нам вистачає, а затрати – менші. Сушіння відбувається порційно: завантажили партію зерна, висушили, охолодили, завантажили нову партію й так далі. Нині стоїть завдання підвищення продуктивності сушарки, переведення її на потік, збільшення автоматизації й зменшення енерговитрат. На наш обсяг зерна її вистачає, але фермери-сусіди просяться до нас зі своїм зерном, а це вже проблема. Треба збільшити продуктивність, щоб була можливість допомагати іншим.

 

— На якому паливі працює сушарка?

 

— Ми від початку використовували скраплений газ. Взагалі для такої сушарки потрібен газ із газопроводу середнього тиску, а в нашому селі його в принципі немає. Проблем із придбанням пропану допоки не було, на поточний сезон ми вже запасли половину потрібного обсягу. За ціною влаштовує, на наших обсягах його використання виправдане. У далекій перспективі, можливо, доведеться шукати альтернативу газу. Але вартість альтернативних джерел енергії теж треба прораховувати. Колись біопаливо було дармове, а тепер ніхто не дозволить просто так соломи з поля набрати чи тирси біля пилорами. Що більший на них буде попит, то дужче ростиме ціна. Такі закони ринку.

 

— Чи долежує ваше зерно до весни, коли ціни на нього зазвичай кращі?

 

— Урожай минулого року вже проданий (на кінець березня – ред.), лишилося трохи пшениці – це наш стратегічний запас. Пшеницю продаємо лише тоді, коли є гостра потреба в коштах, бо зерно може спокійно лежати у сховищі, а гроші лежати не можуть. Хіба можна спрогнозувати курс? Треба бути екстрасенсом, інакше не вгадаєш. То в лютому фуражна пшениця доходила до 4,75 грн/кг, то наприкінці березня опустилася до 3,5 грн/кг. Утім, пшеницю про запас лишаємо не завжди: це може бути ріпак або соя, залежить від ситуації восени.

 

— Яку маєте техніку для обробітку землі?

 

— Техніка в нас здебільшого саморобна, або модернізована. Але ми її добре обслуговуємо, тому й працює добре. Потужностей маємо навіть більше, ніж потребуємо, то можемо надавати послуги сусідам. Наприклад, маємо чотири Т-150, із них три з двигунами ЯМЗ по 220 кінських сил.

Коштів, щоб інвестувати в дороге обладнання, не маємо, тому підходимо творчо до всіх агрегатів. Зробили самотужки самохідний обприскувач. Бак узяли від ОПШ-2000, двигун – від МТЗ, кабіну – від іншого трактора, міст – від «ГАЗона», підняли базу, комп’ютеризували, установили на ньому джипіес. Нині працюємо над ще одним самохідним агрегатом. Для цього придбали німецький причіпний обприскувач AMAZONE із 24-метровою штангою, тож сподіваємося на виході отримати ще кращу машину, із базою 1,2 м. Установимо систему фільтрації повітря, щоб оператору не треба було сидіти в кабіні в протигазі. Розраховуємо почати експлуатацію нового «самохідця» вже цього року.

Є в нашому господарстві такі знаряддя, яких українська промисловість не пропонує, тоді як в Німеччині їх знають давним-давно. На базі активної фрези з вертикальними органами ми зробили ґрунтообробно-посівний комплекс, що сіє по дискуванню або оранці за один прохід: і ріпак, і пшеницю, і сою. За фрезою встановлений коток, потім модернізована «СЗшка», потім кільчасті котки. Завдяки цьому маємо витрати на сівбу разом із підготовкою ґрунту на рівні 10 л/га.

 

Фото 1. Посівний агрегат на основі сівалки СЗ, перед якою встановлено активні фрези з вертикальними робочими органами й диски, а після – котки. Виконує передпосівний обробіток, сівбу і прикотковування за один прохід.

Фото 2. Самохідний обприскувач: бочка від ОПШ-2000, рама від автомобіля ГАЗ, двигун від трактора МТЗ-80, кабіна – від самохідної косарки, штанги – власноруч зварені з металевих кутників.

 

 

— Може, й зернозбиральний комбайн повністю самі зробите?

 

— Зробити можна, але все-таки це складна машина, тому хочемо купити готовий імпортний – сучасний і технологічний, із семиметровою жаткою. Бо дотепер працювали на «Ниві», хоча від радянського агрегата в ній мало що лишилося: двигун поставили від Т-150, установили гідрохід, кондиціонер.

 

Фото 3. Самосвальний причеп для перевезення зерна. Зроблено з фуражира ПИМ- 40 (причепа для перевезення силосу) з додаванням гідравліки і модернізацією рами. 

Фото 4. Саморобний розкидач міндобрив з шубером для розвантаження транспортера та зі змінними розкидними дисками.

 

 

— Які нормативно-законодавчі проблеми найактуальніші для виробників?

 

— Ключовою є проблема з оформленням договорів оренди. У нашому регіоні середня земельна частка становить 1,48 га. У зв’язку з реформою цю земельну частку деякі сільради поділили на три частини: 0,08 га – пасовище, 0,2 га – сінокіс, решта – рілля. Відповідно, людині видали три державні акти на кожну ділянку. І тепер фермеру треба укласти з кожним пайовиком три угоди оренди – а це все гроші. Реєстрація права оренди на одну ділянку коштує 350 грн! А щоб орендувати гектар сінокосу, треба укласти десять угод!

Ще гірше те, що люди змушені відмовлятися від своєї землі через дорожнечу оформлення спадщини. Переоформлення однієї ділянки коштує 2000 гривень, тобто спадкоємцеві треба заплатити 6000: за сінокіс, пасовище і ріллю. Парадокс: оціночна вартість 8 соток сінокосу менша, ніж вартість переоформлення права власності! Фермерів це питання стосується сяк-так, але мені болить, що люди втрачають свою землю. Хтозна, в чиїх руках вона потім опиниться.

 

— Держава робить ставку на холдинги, тоді як фермери багато років лишалися без її уваги. Як пояснити державі, навіщо їй потрібні дрібні й середні сільгоспвиробники?

 

 

— Фермери забезпечують продовольчу безпеку держави. Не може продовольча безпека величезної країни залежати від кількох холдингів, та ще й з іноземним капіталом.

Візьмемо ситуацію, яка склалася з агрохолдингом «Мрія». Обробіток трьохсот тисяч гектарів землі, якими оперувала «Мрія», тепер під питанням. А якби на місці одного холдингу було бодай сто господарств, що опікувалися б трьома тисячами гектарів кожне, то навряд чи б вони всі збанкрутували в один день і пішли з ринку. Якби Іван Гута залишився тим дбайливим фермером, в якого я свого часу купував насіннєву картоплю, такої ситуації не сталося б. Найгірше, що аналогічний сценарій не виключений для інших українських латифундій.

 

 

Фото 5. Модернізований комбайн «Нива». 

Фото 6. Ферма ВРХ, переобладнана під зерносклад з навісами для зберігання техніки.

 

 

— Яке у вашому селі фермерське середовище?

 

— Сумна ситуація. Більшість дрібних фермерів полишили цю справу. Одні не зуміли організувати належне технічне забезпечення, адже на невеликих обсягах нерентабельно тримати продуктивні трактори й комбайни, а орендувати – дорого. У других немає правонаступництва. У нашому Стрийському районі були прецеденти, коли люди при владі організовували доволі потужні фермерські господарства, маючи доступ до державних грошей. Але щойно ці люди були усунені з посади або забрані на небо, то через рік-два зникало й створене ними господарство. Немає традицій спадкування, господарство не передається від батьків до дітей. Паї переходять з рук у руки, від однієї компанії до другої, і кожна з них розраховує взяти від землі по максимуму. Нічого доброго в цьому немає.

Спадковість – величезна проблема українського фермерства. Якщо батько не зміг створити успішний бізнес, то діти їдуть із села, щоб мати дохіднішу роботу. У Львівській області, порівняно з рештою України, багато підприємств із достойною зарплатою, зокрема газо- і нафтовидобувних. І кордон близько. Молодь має альтернативу і зазвичай робить вибір не на користь фермерства.

 

— Яка ситуація у вашій сім’ї?

 

— Мій головний здобуток – що син може мене повністю замінити в господарстві. Дочка веде бухгалтерію. Мені є кому передати набуте, і це дає відчуття, що життя прожите недаремно. Переконаний, що досвід нашого господарства – це один зі стратегічно правильних шляхів розвитку сільського господарства.

 

 

 

Розмову вела Марія Михно

Інтерв’ю було надруковано у журналі “The Ukrainian Farmer”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

Поділитись:
  • 100 найкращих аграрних підприємств України
  • Експертна рада проекту «Аграрна Еліта України - 2019»
  • 100 найкращих аграрних підприємств України, за номінаціями