Головне:
Інтерв'ю

На двохстах гектарах землі фермерська сім’я створила успішне багатогалузеве господарство й за жодних обставин не хоче віддавати свою землю агрохолдингам.

Анатолій Каблюк
власник ФГ Каблюк
Поділитись:

Анатолій Каблюк — фермер зі стажем. Ще в 1992 році він організував власне фермерське господарство й відтоді не полишав роботи на землі. Із часом до 27 стартових гектарів додалися понад 180 га орендованої землі. Окрім традиційного рослинництва в господарстві розводять свиней м’ясних порід за канадською технологією. А кілька років тому дочка із зятем умовили батьків започаткувати садівничий напрям.

 

Каблюки господарюють у Буринському районі Сумської області — у 20 км від кордону з Росією. Раніше таке сусідство ніяк не впливало на фермерські справи, але тепер потенційна загроза зі сходу додає неспокою та змушує бути в постійній готовності допомогти: то прикордонникам, то військовим на блокпостах. Анатолій Олександрович добре знає про ситуацію в районі, бо вже багато років очолює Буринську районну асоціацію фермерів і приватних землевласників. Разом із колегами він намагається не втрачати оптимізму та обстоювати своє право бути господарем на землі.

 

— Анатолію Олександровичу, скільки разів за час фермерування вам хотілося все кинути й забути про сільське господарство?

— Емоції були. Були й важкі кредити, і сльози дружини, і паніка, але врешті виходили з усіх ситуацій. Важко було на початку, бо не було ні фахових знань, ні підтримки з боку держави. Я до фермерства працював шофером, жінка — перукарем. А потім захотілося жити краще. Вирішив започаткувати бізнес на землі, бо фермерське господарство тоді вважалося новою, перспективною справою, по телевізору про це красиво розповідали. У мене був знайомий у банку «Україна», через нього в 1992 році взяв кредит — понад мільйон карбованців. На ці гроші купив трактор, інвентар. Коли зізнався про кредит жінці, вона була шокована: такі гроші, сказала, й наші онуки не одроблять.

Дуже багато коштів вклали у створення інфраструктури (ангара для зерна, свинарників), бо свою базу будували з нуля, на голому полі, що мені як фермеру виділили із земель резерву. Та й із самою землею мали проблеми: нам її спочатку дали, а потім хотіли забрати: думали, що я пограюся та й кину. А мені вже відступати було нікуди.

 

— Про сільське господарство часто кажуть, що це найнадійніший спосіб змарнувати інвестиції. Що ви думаєте із цього приводу?

— Якби чиновники не заважали, то ми б мали хороше зростання. Натомість держава останніми роками проводила політику, якою ставила аграріїв на межу виживання, діймала перевірками та вимагала безліч звітів. Складається таке враження, що нас знову хочуть погнати із землі. Проте як можна відібрати землю у фермера, який до неї приріс, який за неї зубами буде гризтися? Спосіб один: зробити так, щоб він збанкрутував, виставити йому штрафи, залякати судами. Іншого пояснення я не бачу.

Тепер з’являється багато охочих заробити на землі — тільки ж де ці люди були у двотисячному році? Тоді була повна розруха, працювати в сільському господарстві охочих не було. Ми брали в оренду такі паї, на яких років по сім не оралося. Я три роки зі свого поля докладав грошей, щоб ту землю привести до ладу. То невже тепер я зможу просто так від неї відмовитися?

 

— Розкажіть про рослинницький напрям свого господарства.

— Сіємо зернові й олійні: ячмінь, сою, соняшник; трохи вирощуємо картоплі. Із 2004 року вирощуємо пивоварний ячмінь — співпрацюємо із французькою фірмою Malteurop. У пивоварного ячменю врожайність менша, ніж у звичайного, роботи коло нього багато, через те й сіють його не дуже. А в мене він виходить добре, подобається як культура. Зате озимої пшениці сію мало. Хоч цього року вона й дала 60 ц/га, але купують її по 2000 грн/т: щоб на ній заробити, треба мати великі площі в обробітку. До того ж цього року через затяжну весну та дощі продовольчої пшениці майже немає, клейковина вимилася. А пивоварний ячмінь купують за нормальні гроші — 2360 грн/т.

 

— Ваше господарство чи не єдине в районі має тваринництво. Що спонукало до цього напряму?

— Вирощувати свиней ми почали завдяки канадцям: три роки, із 1995-го по 1998-й, з їхньої ініціативи на базі нашої районної асоціації фермерів працювала дорадча служба. Вони нам порадили придбати екструдер, пояснили, як правильно годувати тварин сухим кормом, розказали про нюанси догляду. Бо ми спочатку збиралися організовувати годівлю дідівським способом — запареним зерном. Добре, що не пішли накатаним шляхом.

 

 

 

— Яку породу утримуєте?

— Батьківське поголів’я комплектуємо зі свиноматок гібридів F1 і кора. Вибраковуємо після двох-трьох опоросів, але трапляється, що хорошу матку залишаємо на четвертий і навіть п’ятий опороси. Цього року для оновлення генетики придбали кнура макстер 304: за молодого плідника вагою 109 кг віддав 10 тис. грн! А півтора року тому купували в Білій Церкві кнура оптімус, він уже важить 420 кг. Плідники утримуються в окремих вольєрах: зручності сільські, але не скаржаться, хоч і європейці за походженням.

 

— Зазвичай невеликі господарства не приділяють великої уваги генетиці…

— До всього треба підходити серйозно, з обрахуванням рентабельності — тоді це вже бізнес, а не хобі. Порода у цьому відіграє одну з ключових ролей: ми націлені саме на м’ясний напрям, у тушах наших поросят немає сала. Ростуть вони швидко, конверсія корму добра. Ми продаємо свиней семимісячного віку масою 130–140 кг, вирощених на натуральних кормах, без гормонів і добавок. Для конкуренції на ринку це важливий показник.

 

— Які принципи годівлі застосовуєте?

— Окрім сухого корму більше нічим не годуємо. Поросятам одразу після відлучення даємо польський комбікорм, потім премікси. Коли вони набирають вагу 40 кг, відправляємо на відгодівлю виключно «попкорном», який нам порадили канадці.

Екструдер переробляє зерно за температури 160 °С і високого тиску. Від такого впливу знищується патогенна мікрофлора зерна, частково розщеплюються поживні сполуки. Тобто корм завжди має високу якість. Його засвоюваність поросятами становить 90%, тоді як засвоюваність навіть хорошого комбікорму не перевищує 60%. Фактично заощаджуємо до 40% кормів порівняно з традиційною відгодівлею. Добавок жодних не даємо: тільки кукурудза, пшениця, овес і ячмінь — те, що самі вирощуємо.

 

— А чи не варто балансувати корм за вмістом білка — додати в нього шроту або макухи? Адже ті зернові компоненти, про які ви кажете, не забезпечують достатньо протеїну.

— Я вас прошу! Якщо порося росте нормально і, з’ївши за сім місяців 300–350 кг зерна, набирає 130 кг живої ваги, то чого ще прагнути! Ми орієнтуємося не на теорію, а на власний практичний досвід.

 

— Де реалізовуєте свинину, і в яких обсягах?

— Сьогодні наше товарне стадо налічує 100 голів. Із покупцями проблеми немає: в основному це торговці, що продають м’ясо на місцевих ринках.

 

— Як виникла ідея закласти сад?

— Це проект дочки й зятя. Зять родом із Чернівецької області, у його сім’ї садівництво — родинна справа. Раніше він возив у Буринь яблука на продаж із Буковини, а тепер вирішили створити виробничу базу тут. Починали обережно, із кількох десятків саджанців на пробу. Три роки тому заклали першу ділянку площею 40 соток, потім другу на 80 соток. Будемо відпрацьовувати нюанси догляду.

 

— За якою технологією закладено сад?

— Купували саджанці-однорічки на підщепі ММ106 у миколаївському розсаднику. Вологи в нашій зоні достатньо, тому зрошення не встановлювали. Навпаки, маємо проблему із замоканням ґрунту, через це на кількох проблемних ділянках деревця погано прижилися. Схема садіння 2,5 ×4 м, садили все вручну. Для роботи в саду та ягіднику придбали невеличкий китайський трактор.

 

— Які сорти обрали?

— У перший рік заклали чотири сорти: Флоріна, Чемпіон, Гала і Лігол. На наступний додали ще кілька: Джанаголд, Айдаред, Ренет Симиренка та Голден. У нашій зоні промисловим садівництвом майже ніхто не займається, досвіду ведення інтенсивних садів немає, тому садили такий широкий пул на пробу. Хочемо з’ясувати, які дерева витримають наш клімат. Порівняно з Чернівецькою областю весна в Бурині настає на три тижні пізніше, а зима починається на два-три тижні раніше. Минулого року морози сягали –30 °С, тобто умови близькі до екстремальних. Саджанці ми купували в Миколаєві, бо на Півдні зосереджено найкращі розсадники. Уже нині можу сказати, що підщепа М9, яку ми теж пробували, показала себе ненайкраще, порівняно з нею ММ106 значно витриваліша. Проте ґрунтовні висновки можна буде робити через кілька років.

 

 

— Які сорти на цей час є вашими фаворитами?

— Найбільше любимо Флоріну — це імунний сорт, він потребує менше обробок, бо менше уражується хворобами. І для споживача це яблуко дуже привабливе: красиве, соковите. Воно чудово зберігається у звичайному холодильнику чи погребі до травня, ба більше: що довше лежить, то стає смачнішим і соковитішим. Сік із нього дуже смачний, наша маленька онука п’є його залюбки.

Із погляду врожайності подобається Ліголь: яблука цього сорту теж соковиті й смачні, хоча дерева потребують ретельнішого захисту від хвороб.

Через кілька років, коли всі сорти вийдуть на промислову врожайність і стане зрозуміло, які з них більш придатні для вирощування в нашій зоні, будемо закладати нові ділянки.

 

— Цього року маєте перший урожай? Наскільки він великий?

— Багато не зберемо: коли сад зацвів, вдарили заморозки до –7 °С, більшість квітів опала. На великі обсяги ми й не розраховували, бо деревця тільки вступають у плодоношення.

Однак на ягодах результат був. Цього літа зібрали перший урожай із 1,5 га полуниці, яку посадили під крапельне зрошення. Маємо три сорти: Корона, Полка і Хоней. Також минулого року заклали ділянку смородини сортом Софія площею 0,7 га за схемою 1,2 × 3 м. Смородину вирощувати найлегше, купують її непогано, тому плануємо площі під нею збільшувати. Цього року додали сорти Титанія та Білоруська солодка. Крім того, ми заклали власний розсадник смородини для себе й на продаж, цього року посадили в ньому до 10 тисяч саджанців і від початку послуговуємося для догляду й підживлення виключно біологічними препаратами. У майбутньому на органічний захист плануємо перевести весь сад і ягідник.

Також маємо малину на шпалері, ремонтантний і літній сорти: теж дивимося, який даватиме найкращий урожай.

 

— Виробники фруктів нині кажуть про перевиробництво. Наскільки за таких умов виправдані інвестиції в сад?

— Ми не плануємо великих обсягів, наша мета — охопити локальний ринок, для початку Буринський район. На ньому ми поки що одні. Місцеві жителі, які допомагали нам на роботах у саду та ягіднику, бачили, що міндобрив і хімікатів під урожай ми закладаємо дуже мало, тому цього року люди ставали в чергу за ягодами. Приносили порожні відра, а ми їм заповнювали тару. Надлишки кілька разів відвозили на базар у Конотоп. Думаю, з яблуками буде аналогічна ситуація, перевиробництво фруктів нашому району поки не загрожує. До того ж яблука легше транспортувати, ми вже возили кілька партій на Харків, попит на них непоганий.

 

 

— Чому інші буринські фермери не квапляться з розвитком садівництва? Адже в районі, як ви кажете, бракує фруктів.

— Я й сам погодився закладати сад лише тому, що його добре видно з нашого вікна. Проте далеко не в усіх фермерів є така можливість. А якщо садити сад десь у полі, на віддалі… У нашому депресивному районі це гиблий номер — урожай визбирають ще зеленим. Навіть картоплю з поля крадуть — ягодам не дадуть спокою тим більше.

Крім того, у садівництво треба вкладати великі гроші, чекати кілька років віддачі. На це не всі згодні, люди хочуть швидкого прибутку.

 

 

Інтерв’ю було надруковано у журналі The Ukrainian Farmer. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі The Ukrainian Farmer та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».

Поділитись: