Інтерв'ю

ФГ «Аделаїда» вирощує польові культури в різних ґрунтово-кліматичних зонах України

Сергій Рибалко
голова ФГ «Аделаїда»

Для ФГ «Аделаїда», що має виробництво на Житомирщині та Херсонщині, принципи господарювання в обох зонах набувають дедалі більше спільних ознак.

Фермерське господарство «Аделаїда» в основному спеціалізується на вирощуванні картоплі, а також деяких польових культур. Однак нас воно зацікавило насамперед досвідом вирощування польових культур в різних ґрунтово-кліматичних зонах, адже господарство має землі і в Південному Степу, і на Поліссі. Про те, які корективи вносять кліматичні зміни у сівозміну Півдня й Півночі та як протистояти їх негативному впливу й надалі розвивати успішний бізнес, розповідає голова ФГ «Аделаїда» Сергій Рибалко.

 

— Сергію Вікторовичу, ваше господарство має статус елітного з вирощування насіннєвого матеріалу картоплі, ви тримаєте міцні позиції на Херсонщині. Що змусило вас передислокуватися на житомирське Полісся?

 

— Потреба у вирощуванні насіннєвої картоплі. Однак про все по порядку. Ми починали 1992 року у селі Чулаківка Голопристанського району з 50 га землі, наш офіс і досі розташований на Херсонщині. Мали два трактори — гусеничний і колісний — я сам на них працював, тож мені не потрібно тепер розповідати, як важко ремонтувати трактори. У 1998 році, коли ще не було проведено земельну реформу, але вже людям виділили земельні частки, ми фактично першими в Голопристанському районі взяли в оренду 32 паї у людей, що вийшли з КСП, і почали розвивати виробництво. Переломним періодом в розвитку господарства вважаю 1996 рік, коли почали співпрацювати з шотландською фірмою, яка надала нам товарний кредит для вирощування картоплі й овочевих культур. Сьогодні орендуємо 9000 га землі в Херсонській і Житомирській областях. В основному спеціалізуємося на вирощуванні картоплі — ми є одним із найбільших господарств цього напряму в Україні. Я був першим головою асоціації картоплярів України. В сівозміні вирощуємо й інші культури — озиму пшеницю, ріпак, соняшник тощо. У 2006 році ми прийшли в Новоград-Волинський район Житомирщини з єдиною метою — вирощувати тут насіннєву картоплю. Річ у тім, що на Півдні ми вже розширилися під картоплю до 300 га: щоб засадити таку площу, потрібно мати близько 1000 тонн насіння. Відтак треба було або купувати десь таку кількість, бо на Херсонщині вирощувати його неможливо через кліматичні умови, або вирощувати самим в іншому регіоні. Звісно, землі тут, у Новоград-Волинському районі, не найкращі, можна сказати, навіть найгірші — чистий пісок, менше за 1% умісту гумусу.

 

— Як відрізняються ваші сівозміни на Півдні та на Півночі?

 

— На Півдні на богарі ми змушені були працювати на двополці: олійна культура — пшениця. На зрошенні, де в сівозміні є картопля, чергуємо чотири культури: картопля (5–10%) — пшениця — олійна культура (ріпак, соняшник) — пшениця. На Півдні соняшник сіємо кондитерський. По-перше, він не виснажує ґрунт, якщо його на гектарі 18–22 тис., й водночас має високу врожайність. В посушливих умовах отримати врожай соняшнику більше ніж 2 т/га дуже важко, а 1,5 т/га дає і гібрид, і кондитерський сорт. А за великоплідне насіння дають ціну в 1,5 раза більшу, ніж за звичайний гібрид. У цілому ж на Півдні цей рік був добрий, умови були сприятливими. Картопля вродила по 30 т/га, пшениця — 50, соняшник менше ніж 20 ц/га не дасть.

На Житомирщині цього року ми нічого доброго не очікуємо, тільки збитки. Адже з травня по серпень в нас випало лише 105 мм опадів. Наприклад, картопля за планової врожайності 32–34 т/га вродила 18. Пшениця дала 38 ц/га, а щоб нам вийти на «нуль» за тієї кількості коштів, що ми вклали, потрібно було отримати 42 ц/га. Ми працюємо не на тій території, куди зазвичай їздять подивитися на добрий урожай. Це навіть не південна Житомирщина, де отримують по 10–12 т/га кукурудзи, 4 т/га соняшнику, 3 т/га сої. Навіть за 30 км від нас, в чорноземній зоні Новоград-Волинського району, отримують такі врожаї. У нас же кукурудза більше як 6 т/га не дасть, хоч тут поріг окупності кукурудзи на рівні 5,5 т/га. Основна культура, яка дає прибуток, — картопля, хоча цей рік і не показовий. Тут нас витягує насіннєва картопля — заради неї ми сюди й прийшли. Бо її вартість вища.

 

— Останніми роками деякі «південні» культури, зокрема соняшник і соя, почали Голова ФГ «Аделаїда» Сергій Рибалко масово вирощувати на півночі України. Наскільки Північ стає «ближчою» до Півдня? І як у зв’язку із цим змінюються ваші принципи господарювання?

 

— Останніх два роки на Житомирщині були дуже посушливими, це спонукало нас робити ставку на озиму пшеницю як на основну культуру, далі йде ріпак озимий, хоч умови тут для нього не дуже сприятливі: може вимерзати, другий рік не отримує належної вологи, тож дуже важко отримати сходи. Цього посушливого року ми вперше тут посіяли соняшник — на наших пісках соняшник може хоч якось вродити, інша культура не дасть нічого. Наприклад, цього року маємо такий негативний досвід: зібрали гірчиці по 3,5 ц/га — це збитки на кілька мільйонів гривень. Тож намагаємося тут культивувати традиційні поліські культури, зокрема гречку — цього року засіяли 340 га, наступного року плануємо довести до 500–600 га. На поганих ґрунтах гречка все ж дає по 1–1,2 т/га: це, до речі, набагато вигідніше, ніж на піску отримати таку саму кількість соняшнику. Хоча і з гречкою є проблеми: на неї то є попит, то немає. А за ціни нижчої як 400 дол./т вирощувати гречку немає сенсу.

Проблемою наших земель на Житомирщині є дуже велика різниця в якості ґрунту, навіть в межах одного поля. Тому ми вибираємо сівозміну фактично для кожного поля. Маємо близько 500 га полів у низинах, біля дренажних каналів, де достатньо вологи — там ми збираємося вирощувати тільки кукурудзу. Причому як монокультуру: три роки кукурудза, на четвертий — гречка й знову три роки кукурудза. На піщаних ґрунтах змушені будемо вийти на сівозміну Півдня: соняшник — пшениця — ріпак — пшениця — соняшник. Де вирощуємо картоплю, теж переходитимемо на сівозміну Півдня: картопля — пшениця — ріпак — пшениця — картопля.

Тобто через кліматичні зміни ми намагаємося скоротити сівозміну, вводячи нехарактерні для зони Полісся культури, наприклад соняшник. Однак він страждає від того, що йому бракує вологи. Кукурудзяний пояс піднявся набагато вище. Сьогодні традиційні поліські культури — жито й овес не є експортними, тому вирощувати їх тут нерентабельно.

 

— Як намагаєтеся протидіяти посусі?

 

— Основне — робота з ґрунтом, утримання вологи. Для України, вважаю, в основі збереження вологи є глибоке щілювання: цей захід забезпечує кращу аерацію ґрунту, збільшує шар ґрунту, де може утримуватися зимова волога. Дуже важливий захід — мульчування поверхні ґрунту. Ми мінімізуємо весняні та літні оранки — оремо тільки під ріпак і картоплю. Під пшеницю дискуємо на глибину до 8–10 з одночасним чизелюванням до 18–20 см — після соняшнику, ріпаку, гірчиці, гречки. Під соняшник або оремо, або проводимо глибоке чизелювання, щоб допомогти рослині глибоко проникати корінням в ґрунт. Під гречку можемо проводити ранню оранку.

Строки сівби дуже змістилися ближче до зими — і для озимих, і для ранніх ярих культур. Якщо на Півдні раніше оптимальним строком ми вважали 25 вересня, то сьогодні — 5–15 жовтня. Наприклад, минулого року ми закінчили посівну 3 листопада, і з цих полів зібрали по 45–47 ц/га озимої пшениці. Тобто великого страху, що щось не вродить, уже немає. На Житомирщині строки сівби пшениці теж змістилися. Якщо раніше ми сіяли 5–20 вересня, то нині 10 вересня — 1 жовтня. Ріпак намагаємося сіяти, коли є волога.  Картоплю й соняшник і на Житомирщині, і на Херсонщині взагалі садимо й сіємо, коли ще може випадати сніг.

 

— Які пріоритети у виборі сортів?

 

— Тут ми також переорієнтувалися. Наприклад, на Півдні віддаємо перевагу вітчизняним сортам пшениці одеської та херсонської селекції. Адже переконалися, що для південних регіонів якісних сортів іноземної селекції, які були б адаптовані до посушливих і спекотних умов, немає. Для Житомирщини підходять чимало сортів німецької та французької селекції. Однак ми цього року й тут експериментували з українськими сортами, і вони дуже непогано себе показали, на рівні іноземних.

Ріпак ми сіємо тільки вітчизняної селекції і тільки сорти. Два роки експериментували з дуже дорогими іноземними гібридами й нашими сортами: в усіх дослідах на площі 280 га наші сорти показували себе краще — і в Степу, і на Поліссі. Стабільно від них отримуємо ріпаку по 25–27 ц/га, а від іноземних — на 3–5 ц/га менше. Ріпак — культура вибаглива, часто висихає, вимерзає, тому отримати збитки по 1000 грн/га на посівній одиниці — це дуже багато. Наприклад, торік на Житомирщині ми посіяли майже 1000 га ріпаку, і багато його не зійшло; а навесні, коли були заморозки на початку вегетації, ріпак «випав», довелося частину пересівати, тож до збирання дійшло тільки 250 га. Якби ми сіяли іноземні гібриди, збитки були б колосальні. Щодо соняшнику, то на Півдні ми використовуємо кондитерські сорти вітчизняної селекції, а також іноземні олійні гібриди.

Проте, напевно, переходитимемо тільки на кондитерський соняшник, бо з фінансового боку наші сорти сіяти вигідніше. Кукурудзу ми використовуємо тільки іноземної селекції.

 

— Чи змінилися ваші підходи до внесення добрив?

 

— Цього року ми дійшли висновку, що азотні добрива треба вносити в кілька заходів. Так, пшеницю ми підживлюємо двачотири рази, на Житомирщині перший раз — по мерзлоталому ґрунту, далі — залежно від того, скільки є вологи. Пересвідчилися, що надлишковий азот не дає культурі нормально розвиватися. Так, на Півдні, збалансувавши дози згідно з наявною вологою й навіть зменшивши їх проти минулого року, ми отримали кращий урожай. Безперечно, добрива краще закладати разом з обробітком ґрунту. Наприклад, ми вже другий рік не підживлюємо соняшник під час вегетації.

На Півдні відразу під культивацію закладаємо сульфат амонію, на Житомирщині — карбамід, тоді соняшник забирає поживи стільки, скільки йому потрібно. Тобто такі довгограйні добрива, як сульфат амонію та КАС, сьогодні популярніші. Давати добрива під оранку теж потрібно, щоб вони перебували в нижньому горизонті, де постійно буде вода. Рослина їх використає, коли розвине свою кореневу систему.

 

— Чи не вважаєте ви доцільним за таких обставин переходити на систему точного землеробства, або хоча б використовувати деякі його елементи? Адже, як ви самі кажете, на Житомирщині навіть в межах одного поля різні ґрунти…

 

— Точне землеробство — це дуже дискусійне питання. Відомо, що дуже розгалужена коренева система рослини має змогу брати воду з більшої площі. Якщо, наприклад, за системи стрип-тілл добрива кладуть тільки під корінь, то коренева система буде тягнутися тільки до цих добрив, вона не розвиватиметься. Тому ми під жодну культуру не кладемо добрива в рядки. Такий підхід виправданий, наприклад, за крапельного зрошення, але якщо поливу немає, то, сконцентрувавши кореневу систему в одному місці, ми тим самим позбавляємо її можливості дістати вологу з іншого місця. Тому ми розподіляємо добрива рівномірно по всій площі. Я вірю в ефективність точного землеробства, але на маленький площі, коли ефективно треба використати кожний метр. Однак сьогоднішні реалії такі, що ми в країні не маємо ні відповідного обладнання, ні відповідної освіти наших трактористів. На площі 5–6 тис. га ніхто такого не використовує, навіть ті, що розказують, що в них у господарствах запроваджено систему точного землеробства.

 

— То яким є ваш рецепт розвитку господарства?

 

— Як вчив мене колись партнер-шотландець — крок за кроком. Розвитку нашого господарства часто заважало те, що я, буваючи за кордоном і дивлячись, як там працюють фермери, ознайомлюючись із новаціями на сільгоспвиставках, намагався запроваджувати їх в себе. Для цього потрібна дорога техніка й технологія. Ми їх купували. Однак виходило, що завезли — зламали, гроші викинули.  Бо це не еволюційний «крок за кроком», а революційний шлях. А люди не готові, навчання немає, відтак немає розуміння, що ми робимо. І технологія зазнала невдачі. Колись я зрозумів, що наше господарство існуватиме в тому разі, якщо у ньому будуть я і механізатори. У складних ситуаціях можна обійтися без агронома, інженера, керівника, а без тракториста та без мене — ні. Отож я за кордоном подивився, розповів керівнику, той — агроному, той — трактористу: в цьому й полягала помилка. Вийшов зіпсований телефон. А бачення має бути у всіх однакове, має бути розуміння, що кінцевий результат залежить від кожної дрібниці. Тому ми навчаємо трактористів правильно працювати з технікою, вносити добрива, ЗЗР. Щоправда, навчатися хочуть не всі, але ми заохочуємо їх. У нас, наприклад, механізатори мають надбавку 20% до зарплати тракториста, але щоб її отримати, вони повинні кожен рік підтвердити свої знання та навички, склавши іспит і захистивши звання механізатора.

Ми бачимо, що повинні структурувати підприємство. Бачимо, що ще з 1998 року багато потягнули за собою колгоспного, старого. Тоді в нас були дуже роздуті штати: на Півдні працювало 130 осіб — охоронці, обліковці, слюсарі, теслі, тваринники, робітники на крапельному зрошенні тощо. Коли почалася криза 2008 року, скоротили штат на 20%. У 2012 році, коли сталася посуха, я в одній цікавій статті прочитав таке: «…будь-яке підприємство може жити ще три роки, якщо кожен рік скорочуватиме свій штат на 20%». Ми так і зробили. І таким шляхом ідуть більшість господарств України: автоматизують процеси, вводять нову техніку. От ми купили сівалку «Хорш», яка нам відсіяла 6000 га, а до цього це робили шість сівалок «Амазоне» та трактори МТЗ, і відповідна кількість механізаторів. Ми тепер не лише оптимізували витрати на техніку, а й строки сівби, а це одна з найважливіших запорук доброго врожаю.

Тобто для розвитку підприємства головне не красива картинка, а економічний ефект. От, наприклад, наша сушарка працює на дерев’яній щепі, хоч газ від неї проходить на відстані 500 м. Проте якщо ми використовуємо щепу, то нам тонно-відсоток сушіння обходиться в 5 грн 70 коп., а тим, хто сушить газом, — 40–45 грн. Тож ми поставили вітчизняний твердопаливний котел, недорогу сушарку з повною автоматикою, і в нас зерно сушиться дешево та якісно, але без красивої картинки.

 

— Ви сказали, що кошти на розвиток отримали від шотландської фірми. Це був єдиний кредит? Як ви взагалі ставитеся до залучення кредитів на розвиток виробництва?

 

— У 1994 році, коли до нас почали їздити фермери з Америки, один із них розповідав, що протягом 25 років роботи годував банкірів, бо брав кредити. Я тоді не дослухався до цього. Тож ми брали кредити і гривневі, і валютні, бо потрібно було розширятися, а іншого інвесткапіталу не мали. Без кредитів набрати такий земельний банк ми б не змогли. Сьогодні розуміємо, що основне завдання — позбутися кредитів. Хіба що брати короткострокові, адже довгострокові стали надто небезпечними. Якщо, наприклад, траплялася посуха чи різке коливання валюти — ми ледь виходили з кризи. Разів зо два були на межі банкрутства. І вибиралися лише завдяки скороченню витрат. Сьогодні заробити гроші, принаймні в овочівництві, набагато важче, ніж десять років тому: велика конкуренція, збільшення витрат, а за останні два роки й втрата ринку.

 

— Як змінилася за останній період структура продажу вашим господарством?

 

— Щодо картоплі, то нині ринок дуже просів — відпали Крим і Донбас, які споживали до 45% товарної картоплі в Україні. Для нас це великі втрати, адже сумарно ми вирощуємо картоплю на 500–600 га, раніше й до 1000 га доходило. З південних земель ми експортуємо картоплю в Білорусь, на північних садимо чипсові сорти, які доволі запитувані. Криза показала, що рівень продажу снекових продуктів не спадає. Наші партнери цьогоріч навіть відкрили новий завод із переробки чипсової картоплі.

Щодо польових культур, то тут ціни на продукцію підв’язані до світових і до долара. Тому нам інфляція не страшна. Ми продаємо зерно трейдерам і не цікавимося, куди воно йде далі. І це правильно, нема чого влазити в чужий бізнес. Хтось повинен вирощувати, а хтось — продавати. Тому коли розказують, що посередники заробляють великі гроші, збільшують ціни — це порожні балачки. Я нікого не відмовляю — в кого є бажання, нехай пробують торгувати самі.

 

— Картоплю, як і овочі взагалі, здебільшого вирощують дрібні господарства, фермери. Що думаєте про створення маркетингових кооперативів для ефективнішого просування на ринку цієї продукції?

 

— Це дурниці. Так, у Європі прийшли до кооперації через дрібні фермерські господарства, але це довгий шлях. Крім того, якщо картопля у європейського виробника коштує 10 центів, а в магазині — 70, то в нашого виробника — 12–13 центів, а в магазині — 25–30. Тобто різниця значна: маржа будь-якого посередництва у Європі в 4 рази більша, ніж у нас. У нас овочева продукція найдешевша в супермаркетах, бо всі супермаркети намагаються брати продукцію у великого виробника — немає посередника, кооперативу.

Коли кажуть, що кооператив — наш шлях, то це шлях для дуже маленьких господарств. Має сенс молочний кооператив на селі — там однорідна продукція, однакова ціна, приблизно однакова якість. Проте все одно це скоро відпаде, бо якість молока має бути високою — як на фермі, де немає людського чинника.

Розмовляла Людмила Морозова

журнал “The Ukrainian Farmer”, жовтень 2016 року

  

Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».