Елітне плем’я
На Черкащині, попри відсутність державних дотацій, і далі розводять м’ясну ВРХ абердин-ангуської породи.
М’ясне скотарство в Україні традиційно вважається експортоорієнтованим сегментом тваринництва — наша мармурова яловичина має більший попит у країнах Сходу та Африки, ніж у пересічного вітчизняного споживача, який віддає перевагу свинині та курятині.
Розведення м’ясних порід ВРХ — певний виклик і ризик, адже характеризується більшими витратами на виробництво, тривалішим періодом відгодівлі худоби й, відповідно, відтермінованими прибутками. Тож ведуть цю справу справжні ентузіасти. Як от Сергій Терещук, засновник і голова ради директорів АПК «Маїс», що на Черкащині.
Компанія відома насамперед своїм насіннєвим напрямом, але скотарство можна назвати улюбленим дітищем її засновника. Нині, попри відсутність державних дотацій, керівництво компанії докладає всіх зусиль, щоб утримати на плаву дочірні підприємства з вирощування племінних тварин — ТОВ «Русь Молоко», ТОВ «Племзавод “Красносілля”» та ТОВ « Племінний завод “Колос”».
Про сьогодення та майбутнє м’ясного скотарства Черкащини розповіла виконавча директорка ТОВ «Племінний завод “Колос”» Ольга Сміла.
— Пані Ольго, як би ви схарактеризували сучасний стан м’ясного скотарства, зокрема й вашого підприємства?
— Почну з того, що м’ясний напрям тваринництва кардинально відрізняється від молочного і технологічно, і економічно. На відміну від молочної корови м’ясну корову експлуатують 12–14 років. Однак віддача від її експлуатації — довга перспектива, адже в м’ясному тваринництві від однієї корови ми отримуємо в рік одне теля, яке повинні виростити протягом двадцяти місяців, реалізувати його і тільки тоді матимемо прибуток. Для цього корову треба рік утримувати, а це надзвичайно дорого.
Як і будь-який сектор сільського господарства, ми прив’язані до певних технологічних схем. Намагалися запозичити щось від молочного сектору, але це не дало результату. Наприклад, у молочному скотарстві є парування телиць сексованою спермою, завдяки чому отримують більшу кількість нетелей за два роки й багато молока. У м’ясному скотарстві ця технологія може бути реальною хіба що в далекій перспективі. По-перше, ціна сперми дуже висока, а витрати на утримання корови й без того дуже великі. По-друге, плідне парування становить у кращому разі 50%, тобто зі 100 телиць отримуємо 50–55 телят.
На мою думку, у м’ясному тваринництві найбільше слід вкладати в генетику, щоб зберегти чистоту породи й стада. Без цього не буде мармуровості м’яса, щоденних приростів ваги молодняку. Це наша основа — отримання якнайбільших добових приростів і здешевлення кормодня. Шлях до цього крім генетики також лежить через пасовище. Адже найбільша частка раціону м’ясних корів — трава на пасовищі. Здавалося б, це найдешевший корм. Насправді — ні: через високу орендну плату за пасовища та сінокоси, яку ми платимо нашим територіальним громадам цілий рік, хоч користуємося ними пів року. І в цьому разі допомога держави нам би не завадила — на законодавчому рівні зменшити розмір орендної плати.
Ще одна законодавча ініціатива нам могла б допомогти — прив’язка поголів’я до землі. От раніше на 1 га ріллі припадала одна голова ВРХ — думаю, це було правильно. Тому що для утримання м’ясної корови нам потрібно 0,7–1,5 га випасу. Якщо орендувати пасовища й платити за них, то треба їх раціонально використати, і нам потрібна допомога держави, щоб нас розвантажити.
— Ви згадали про важливість здешевлення кормодня. Як, на вашу думку, цього можна досягнути?
— Якщо кормодень м’ясної племінної корови коштуватиме умовно понад 50 грн, то її нереально утримувати. Ми хочемо їсти здорову їжу без антибіотиків і хімічних добавок, тому доводиться довго випасати й годувати бичка. М’ясне тваринництво ділиться на три етапи: молочний — від народження телятка і до 210 дня, доки воно п’є молоко, дорощування, доки його відгодовують на двох раціонах від 210 до 350 кг, нарешті, етап відгодівлі на трьох раціонах до досягнення ваги 550 кг.
А є ж іще період інтенсивної відгодівлі з 20-го місяця, коли м’ясо бичка вагою 550+ кг набуває мармуровості. Щоб отримати ароматне соковите м’ясо, у цей період тварин годують великою кількістю концентрованих кормів — кукурудзою, кукурудзяною пастою, пшеничною дертю і мелясою, натомість зменшують кількість кислих кормів, тобто силосу. Засновник нашого підприємства Сергій Терещук є прихильником екологічно чистих продуктів, а вони дорогі, і економічний результат від годівлі такими кормами не так швидко отримати. З трьох способів відгодівлі тварин для отримання екологічно чистих продуктів — трав’яного, зернового і комбінованого — ми застосовуємо комбінований, а останні два місяці — інтенсивний спосіб. Преміксами годувати не маємо права. Так отримуємо мармурові стейки.
Як я вже зазначала, зменшити вартість кормодня можна було б, зменшивши плату за орендовані пасовища. Із заготівлею кормів нам простіше — ми можемо їх закуповувати доволі недорого в інших господарствах корпорації.
Загалом здешевлення кормодня залежить від багатьох чинників, зокрема й паливно-мастильних матеріалів, але найбільше — від людського чинника. Мене як директора останнім часом гнітить складана ситуація з кадрами. На фермі й раніше було не престижно працювати, тож багато хто їхав на заробітки за кордон. Хоч ще до повномасштабного вторгнення пастухи у нас отримували по 20 тис. гривень зарплати. Проте робота важка, і дефіцит кадрів дуже відчувався, особливо професійних, які розуміються на сучасних підходах до тваринництва. Нині ж багато йдуть до війська.
Наші тварини абердин-ангуської породи напівдикі, близько до себе не підпускають, на випасах за ними не вженешся — пастухи на конях працюють. Корови теляться вночі й ховають телят у кущах, очереті, може аж через тиждень вивести теля в стадо, тому треба їх шукати, незважаючи на будь-яку погоду. І так по сім місяців на рік, доки триває випасний період. Тому тут дієвий вихід — зменшення контакту «людина — тварина». Думаю, в перспективі так і буде, хоч у м’ясному тваринництві цього важко досягнути. Адже ситуацію ускладнюють і природні особливості наших пасовиськ. Вигони лише частково огороджено електропастухами, а заплавні зони дуже заросли деревами й чагарниками — там електропастухи не встановиш, тож без людей не обійтися.
Через ці зарості виникає ще одна велика проблема м’ясного скотарства — ідентифікація тварини. Навіть найдорожчу бирку корова може згубити в кущах чи очереті — до 30% за випасний період. Краще робити холодне татуювання на крупі — тоді можна навіть через кілька років ідентифікувати тварину.
— Як у зимовий період утримуєте тварин?
— На фермах. Наші ферми особливі — відкриті, без вікон і дверей. Правильніше їх назвати кормово-вигульні майданчики. Тварини їдять надворі, тому в приміщеннях не накопичуються продукти життєдіяльності, солом’яна підстилка завжди суха, ми регулярно її міняємо, тож у приміщеннях відсутній запах аміаку. Фактично вони утримуються, як в природних умовах.
До речі, завдяки такому утриманню наше виробництво можна здешевити — не потрібно будувати капітальних приміщень, достатньо зробити навіс й огородження. Звісно, стадо має бути невеликим — ми маємо по 350 голів маточного поголів’я на двох фермах + шлейф — загалом до 750 голів.
Корови постійно перебувають із телятками, до себе не підпускають, але коли треба надати ветеринарну допомогу, ми це робимо. Маємо спеціальні станки для фіксації та рододопомоги — до речі, вітчизняні, компанії «Брацлав». Загалом ми всі процедури робимо в розколі — системі загонів, яка складається з накопичувача, станків, сортувальних загонів. Розкол зроблено так, щоб корова йшла наче по напівколу — тоді вона бачить дорогу, куди їй треба йти, адже корови дивляться під кутом 90 градусів, відтак і розкол треба робити відповідний.
Попри фактично природне утримання, на наших кормово-вигульних майданчиках ми користуємося кормозмішувачами — на відгодівельній фермі він сучасний, із програмним забезпеченням — завдяки цьому поліпшилися прирости, якість утримання. Тобто знову спрацьовує людський чинник. На нашій фермі простіший. Чистоти в приміщеннях досягаємо за допомогою очисних машин.
— Оскільки м’ясні породи корів напівдикі, відтак, ймовірно, й більш загартовані, стійкіші до хвороб, як порівняти з молочними. Наскільки інтенсивний ветеринарний захист поголів’я?
— Щодо стану здоров’я, то, справді, в деяких випадках з м’ясними породами легше працювати, перелік їхніх хвороб менший. Наприклад, вони стійкіші до гінекологічних хвороб, порівнюючи з молочними породами. За потреби можна стабілізувати стан тварини антибіотиком і через 21 день уже можна проводити плідне осіменіння. Але дуже важко дослідити мастит м’ясної корови, бо це стадна тварина — тільки по теляті визначаєш проблему. Тоді заганяєш у станок і проводиш дослідження.
Абердин-ангуси важко піддаються лікуванню терапевтичних захворювань. Імовірність 70%, що після тижня лікування хвороба повернеться. Лікуємо м’ясних корів за протоколом, як молочних.
Тому фундамент ветеринарії — вакцинація. Обов’язково робимо щеплення від лептоспірозу, парагрипу, ринотрахеїту, пневмонії першого/другого типу, адже абердино-ангус не переносить протягів і вологи — для нього комфортною є температура –10…–30 °С або +10…+30 °С, але не +1…–1°.
Якщо ти вчасно та якісно провів вакцинацію — пів роботи зроблено. На жаль, вакцинація також пов’язана з людським чинником, адже важко купити якісну вакцину і швидко доставити її.
Тут важливою є відповідальність виробника. Діюча речовина у всіх препаратах однакова. Якщо компанія відповідальна, то кількість діючої речовини в лікарському засобі відповідає заявленій на упакуванні, тоді вакцина працює. Якщо дозування менше від заявленого, менша концентрація — препарат не спрацьовує. Тому серед виробників ми обираємо чеснішого. Країна-виробник не має значення: є чудові вітчизняні препарати, зокрема антигельмінтні, протипаразитарні, водночас трапляються імпортні препарати, в анотації до яких зазначено, що вони відлякують комах протягом трьох тижнів, а насправді всього чотири дні, доки не пішов дощ.
Хотілося б, щоб повернули до використання дієвих недорогих препаратів, як от ефір, яким можна вилікувати до 95% післяродових ускладнень.
— Ми почали розмову з рентабельності м’ясного скотарства. Чи має попит нині мармурова яловичина в Україні?
— Не звикли ми, українці, їсти яловичину, та ще й елітну. На жаль, у нас яловичина — це дієтичний продукт для хворих людей або ж делікатес для багатих. Щоб м’ясне тваринництво було рентабельним, треба орієнтуватися на потік продажів. Вигодували — продали. Особливо тепер, коли експорт, зокрема в мусульманстві крани, знизився.
Моя мрія — після закінчення війни відродити автентичні українські породи. Наприклад, сіру українську, що походить від дикого тура, буру карпатську, пристосовану для високогірних районів, молочну червону степову породу, яка хоч і небагато молока дає, але і їсть на 20% менше, ніж голштин, зокрема й солому — для малих господарств це порятунок. Ці породи унікальні. Тому бренд «автентичні породи корів» має стати регіональною візитівкою України.