Чому індичатина є для споживачів екзотикою, та як держава «дбає» про своїх виробників, розповідає Валерій Баранов, директор підприємства «Малинівка»
Чернівецька область – екологічно чистий та мальовничий регіон. А ще тут здавна вирощують птицю на м’ясо і стверджують, що запорука успіху цієї справи не лише в технологіях, а й у любові до того, що робиш.
Саме так вважає і Валерій Баранов, директор ТзОВ «УПГ Малинівка», що в Новоселицькому районі. Із ностальгією Валерій Михайлович згадує, як він у дитинстві обожнював бавитись із курми та індиками, яких тримали на присадибній ділянці його дідусь і бабуся. Щоправда, до промислових масштабів домашньому курнику було дуже далеко, та й сам хлопчина зовсім не думав пов’язати з цим своє життя. Однак через кілька десятків років доля сама привела його в птахівництво.
— Валерію Михайловичу, розкажіть, як ви почали займатись індичим бізнесом?
— Сім років тому одна людина розповіла мені про індиків, і це докорінно змінило моє уявлення про цю птицю. Адже вони просто надзвичайні! Так поступово в мене сформувалася ідея, що треба пов’язати із цим бізнес. Майже два роки поспіль я вивчав досі невідому мені сферу індиківництва – читав книжки, їздив за кордон до спеціалістів, знаходив інформацію в Інтернеті тощо. Потім отримав пропозицію купити кілька старих, розвалених тваринницьких ферм, але не одразу пристав на неї – довго зважував всі за та проти. До цього я був приватним підприємцем, займався вантажними перевезеннями, маю технічну та юридичну освіту.
— Страуси – теж надзвичайна птиця, але ви все-таки зупинилися на індиках. Чим був аргументований цей вибір, окрім симпатії до галганів?
— Я завжди тримався думки, що краще сідати в перший вагон, аніж бігти за останнім. Якщо серйозно, то після ретельних фінансових розрахунків дійшов висновку, що це непогана ніша – адже в нас на ринку спостерігається дефіцит дієтичного індичого м’яса. Тепер, озираючись назад, мушу сказати – я аніскілечки не шкодую, що почав займатися виробництвом індичатини. У 2009 році в Чернівецькій області ми почали будівництво нового птахокомплексу на місці напівзруйнованих ферм, а сьогодні утримуємо понад 120 тисяч голів індиків.
На українському ринку є чудові можливості для вирощування індиків. Це показав досвід нашої кількарічної роботи. Попит на м’ясо індика зростає разом із підвищенням обізнаності споживачів щодо переваг цього продукту. Крім того, швидкий успіх нашого підприємства став сигналом для вітчизняних птахівників: на індиках можна заробляти. Не треба боятися виходу на ринок, адже він є потенційно успішним.
Головна перевага індичого бізнесу перед іншими підгалузями птахівництва полягає в тому, що індик має один із найвищих коефіцієнтів перетворення рослинного протеїну в тваринний білок. До того ж м’ясо індика відносять до продуктів із низьким умістом холестерину, тобто з нього можна виробляти або готувати вдома дієтичні продукти харчування.
— Як ви можете охарактеризувати нинішню ситуацію на ринку індичатини?
— Сьогодні в Україні функціонують 20 підприємств, що орієнтовані на виробництво індичатини. Принаймні третину з них можна назвати потужними та конкурентоспроможними. Але, на жаль, жодне господарство поки що не експортує продукцію за кордон – всі орієнтовані на внутрішнього споживача.
— Наскільки в Україні індичий бізнес є рентабельним?
— Рентабельність день за днем падає. Поясню чому. Недавно держава ввела ще одне спеціальне мито на імпорт у розмірі 10%, яке напряму позначається на дохідності нашого бізнесу. Адже в Україні немає жодної імпортонезалежної галузі. Хочеш чи ні, треба працювати з імпортними складовими, без яких бізнес просто перестане функціонувати. Щодо індиківництва, то в Україні жодне підприємство не утримує батьківського стада індиків, також не виробляється спеціалізоване обладнання для вирощування чи годівлі цієї птиці. Відповідно, ми змушені завозити поголів’я з Німеччини і купувати його за валюту. Додайте до цього вартість ветеринарних препаратів, ціну на зернові для годівлі тощо. Курс валюти сьогодні відомий усім – тож індики виходять золоті.
— Які дії з боку держави могли б реально допомогти вашому бізнесу?
— В усіх розвинених країнах є певні види субсидій та дотацій для виробників. Натомість ми отримуємо лише декларативну підтримку, вона не має жодної конкретики. Раніше було запроваджено дотації на кілограм м’яса, купівлю сільгосптехніки та спорудження ферм, проте реально цих коштів ми ніколи не отримували. Нашому підприємству частково компенсували відсоткову ставку за кредитом, але істотно це на стан справ не вплинуло.
З приводу дієвої допомоги, то я не буду оригінальним: краще б держава нам не заважала. Якщо немає реальних дотацій та підтримки сільгоспвиробників, то хоча б у цей, складний для всіх час, не вводили б спецмит та податків, які ставлять бізнес на коліна. Ми просто не хочемо стояти з простягнутою рукою та звільняти з роботи людей.
— Зрозуміло, що потужний бізнес не може існувати без залучення кредитів. Чи плануєте ви подальше кредитування, враховуючи, що відсоткова ставка сьогодні понад 22%?
— Перший кредит ми взяли в розмірі 4,5 млн гривень, потім залучили ще 7 млн гривень для будівництва птахокомплексу та закупівлі устаткування.
На сьогодні банки фактично вичавлюють із підприємців останні кошти. Вони працюють непрозоро, в односторонньому порядку змінюють правила гри. І все це позначається на якості нашої роботи. Так, зараз нам дуже потрібні кредитні оборотні кошти, зокрема на купівлю зерна для годівлі птиці, але ми не можемо дозволити собі їх узяти – будемо економити.
На жаль, у нас немає власної землі – наявність свого збіжжя значно скоротила б витрати. Але можна заощадити, купуючи зерно під час збирання врожаю, без націнок.
— Яких заходів можна вжити для того, щоб зекономити на виробництві індичатини?
— Звичайно, найбільш дієвим заходом щодо зменшення фінансового навантаження на підприємство є вертикальна інтеграція і збільшення незалежності від сторонніх факторів, наприклад щодо коливання ціни на зернові. Якщо є своя земля, власний елеватор та комбікормовий завод, витрати на виробництво можна зменшити в рази. Ми також ідемо в напрямку самозабезпечення власних потреб. Якщо раніше ми реалізовували індиків живою вагою, то зараз побудували сучасний забійний цех та продовжуємо оптимізовувати витрати на виробництво.
— Ціни на індичатину та курятину на прилавках торговельних мереж поступово вирівнюються. Прокоментуйте, будь-ласка, чому так відбувається?
— Дійсно, якщо раніше різниця в ціні між індичкою та куркою була суттєвою, то на сьогодні ринкові механізми фактично вирівняли їх – далося взнаки нарощення бройлерного поголів’я. Крім того, для української курятини вже дали «зелене світло» у ЄС, а індичатину поки що до квот не включають. І це при тому, що на вирощування курки потрібні за сучасними нормами лише 40 днів, а індика – 120. А витрати на утримання порахуйте самі.
— Що особисто для вас було найскладнішим в індичому бізнесі?
— На мій погляд, найбільший плюс та одночасно найбільший мінус цього бізнесу полягає якраз у нерозвиненості ринку – м’ясо індика поки що залишається для більшості українців радше екзотикою, ніж повноцінною частиною раціону. Саме тому сегмент, на який ми працюємо, поки що в Україні не настільки великий, як, приміром, у Європі.
— Тобто з ваших слів можна зробити висновок, що індичці не вистачає піару?
— Саме про це я веду мову. Ми часто зустрічаємося з очільниками інших птахофабрик, що займаються вирощуванням індичок, і намагаємося консолідувати зусилля в просуванні індичатини на прилавки. Сьогодні українці їдять дуже багато курятини. То чому ж не перейти на індичатину – вона і корисніша, і зрештою якісніша? Пам’ятаю, як до нас приходили перші покупці і говорили, що таких великих індиків виростити без хімії неможливо. Тоді я просто заводив їх до нас на ферму і показував, з чого складається корм птиці. Адже люди мають знати, що вони їдять і навіщо.
— Які механізми популяризації м’яса індички ви вважаєте за доцільні?
— Я твердо переконаний, що смак продукту і є найголовнішою рекламою. Поки люди не спробували, то вони не зрозуміють різниці. Нам дуже часто доводиться боротися із міфом, що між курятиною та індичатиною різниці немає. Повірте, вона є. На жаль, я не можу сказати, що гарний продукт сам себе продає, принаймні цей вислів актуальний не в нашій країні. Компанії з виробництва курятини вклали величезні кошти в те, щоб розкрутити цей продукт і запровадити так звану культуру споживання. Ми також маємо «вийти із тіні».
Зараз активно працюємо через цілу мережу реалізаторів та дистриб’юторів, які не лише продають, а й рекламують наш товар. Ставимо собі за завдання не просто отримати гроші за товар, а й достукатися до кожного, отримати відгук, корегуємо свою роботу відповідно до запитів покупців. Також проводимо акції, пропонуємо знижки, тобто активно працюємо над популяризацією нашої торгової марки «Буковинська індичка». Сьогодні ми маємо стабільні поставки в найбільші міста держави – Київ, Харків, Одесу, Івано-Франківськ, Рівне тощо.
— Чи не думали про відкриття магазинів під власною торговою маркою?
— Так, це було заплановано. Донедавна ми активно планували відкрити невелику мережу магазинів у нашому регіоні, адже маємо власний забійний цех і можемо постійно постачати свіжу продукцію. Проте війна і криза трохи скоригували наші плани. Ми поставили одразу кілька великих проектів на паузу і тепер вичікуємо. Поки що займаємося покращенням якості м’яса нашої птиці та прагнемо довести його до найвищих показників.
— Українську курятину вже експортують. Чи не час задуматися про це і виробникам індичатини?
— Думати про це, звичайно, можна. На сьогодні наше підприємство має всі потрібні дозволи: ми пройшли сертифікацію за стандартом ISO 22000. Однак можемо постачати продукцію тільки в так звані треті країни світу та Республіку Молдова. У Європі, на жаль, українську індичатину не чекають. Квоти для нас не передбачені, хоча маємо надзвичайно жорсткі внутрішні вимоги до продукції, які до того ж постійно змінюються. Спеціальна комісія приїздить у господарство раз на півроку і складає список того, що потрібно виправити.
— Тож найближчим часом українська індичка на європрилавках не з’явиться?
— Думаю, що ні. Слід реально оцінювати ситуацію. Поки наша держава не буде опікуватися проблемами галузі та не вводитиме дотації, ми відчутних результатів не отримаємо. На Європу сподіватися на варто.
— Які ще перепони для розвитку галузі ви можете назвати? Як вони впливають на бізнес?
— Є один момент, який я просто не можу не підкреслити. Маючи все потрібне для того, щоб розвивати підприємство та підіймати престиж аграрної сфери, ми вимушені купу часу та зусиль витрачати на боротьбу зі стереотипами місцевої громади. Це велика проблема і великий біль не тільки для нас, а й для решти серйозних підприємств. Маємо постійно переконувати громаду села в тому, що наш бізнес не шкодить ані довкіллю, ані мешканцям. Згідно з початковим проектом ми мали створити потужний комплекс на 300 тисяч голів, а на сьогодні експлуатуємо вдвічі менший пташник. Але до нас все одно постійно навідуються контролюючі органи. Правопорушень вони не знаходять, однак скарги і демонстрації продовжуються. Лише за цей рік нас перевіряли 14 разів, а за минулий – 20!
У Європі такої проблеми немає, там підприємства можуть бути розміщені буквально в 10–20 м одне від одного. Тамтешні мешканці розуміють, що ферма – це податки до бюджету, а значить, пенсії та соціальні виплати.
Зараз на нашому підприємстві постійно працюють 50 осіб, які отримують конкурентну заробітну плату та харчування. Принаймні половину з них ми могли найняти з навколишніх сіл. Натомість змушені возити робітників з інших містечок і навіть областей. Чому так відбувається? Просто ми слідкуємо за порядком, а люди за усталеною радянською звичкою продовжують красти. До того ж все нове й прогресивне абсолютно не вписується в їх світосприйняття. І це насправді погано.
— Розкажіть про подальші наміри щодо розвитку бізнесу.
— Війна обов’язково закінчиться. Це означатиме, що всі негаразди лишаться позаду. Ми працюємо і працюватимемо далі, адже люди в будь-які часи потребують їжі, продуктів харчування. Зі свого боку, продовжимо технологічне вдосконалення та намагатимемося досягти нових висот якості.
Розмову вела Ірина Глотова
Інтерв’ю було надруковано у журналі “Наше Птахівництво”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Наше Птахівництво” та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».