Cадівниче господарство «Перлина Поділля» — одне з провідних на Вінниччині
Ситуація, коли почате батьками продовжують діти, є звичною. А якщо навпаки? Старшокурсник аграрного вишу створив сад, а коли загинув, то за справу взялися батьки. Нині садівниче господарство «Перлина Поділля» одне з провідних на Вінниччині. Наша розмова з його директором, Володимиром Пастухом.
— Якою є історія створення вашого фермерського господарства?
— Господарство з’явилося 2003 року, створював його не я, а син. На той час я працював директором садівничого радгоспу, а син закінчував Вінницький аграрний університет, вивчав аграрний менеджмент. Я наполягав, щоб він ще студентом визначався, де працюватиме після закінчення вишу. І ось син якось каже: «Пам’ятаєш, ти мене питав, куди я маю йти після закінчення? То будемо брати землю — я буду фермером». Ми оформили 15 га із земель запасу, трохи взяли кредиту, трохи позичили в людей, купили саджанці, і 2003 року посадили перші 15 га саду. Потім кожен рік досаджували по 5–10 га, для цього орендували людські паї. Син довів площу саду до 30 га, далі вже працювали ми з дружиною — на сьогодні в нас близько 100 га насаджень, усі вони створені господарством, колишніх радгоспних садів ми не залучали.
— А як люди реагували на існування господарства? Особливо в перший час?
— Доки я не посадив в Попівцях першого садка, люди садків тут не тримали, хоча тут і було 600 га радгоспного саду. Сьогодні ви можете проїхатися селом — усі Попівці засаджені садами, я добрий на почин. Коли ми починали, землю в обробіток ніхто не хотів брати. А сьогодні земель запасу в Попівцях немає. У нас нині шість садових фермерських господарств, їх загальна площа —як пів нашого саду. У них лише холодильників немає.
— На самому початку, як ви знали, що саме потрібно робити?
— Я маю аграрну освіту. Працював і агрономом, і керівником відділення й директором радгоспу. На початку 90-х на обійсті своїх батьків заклав сад новими для того часу сортами — для того привіз із Молдови живці Айдареду, Голден Делішесу, Спартану, Монтуану, окулірував ними старі яблуні Джонатан і Бойкен, згодом виготовив саджанці. Саду з таких сортів тоді не було не те що в окрузі, а й у господарствах самого Вінницького Садвинпрому. Як у батьків місця не стало, засадив яблунями город тестя і тещі. І раніше, і сьогодні на кожного громадянина можна взяти 1 га землі на присадибну ділянку. Ми саме переїхали в Попівці, почали будуватися і узяли 3 га — на себе з дружиною і на сина. Створили на тій землі сад — це вже був 97–98 рік. Також тримали пасіку. Діти — і син, і дочка — змалечку бачили, що то таке вирощувати садовину, і знали, з чого ми живемо.
Коли створили фермерське господарство, купили перший трактор, потім — другий, брали не нові, а вживані, ремонтували. Потім купили старий обприскувач, обладнали його італійськими форсунками та насосом. Майже все робили господарським способом: відновлювали вживану техніку, перебудовували старі приміщення. Син був сам сконструював косарку, то вона й досі в нас працює. Холодильники, що їх маємо нині, перебудовували з телятників. Два приміщення купили ще більш-менш цілими, а третє — з розібраними до підвіконь стінами. Відновлювали, бетонували, вкривали стіни ізоляцією. Перший холодильник у нас з’явився 8 років тому, а нині холодильники у чотирьох приміщеннях, їх загальна ємність — 3,5 тис. тонн.
Це зараз біля сховищ чисто та забетоновано, а коли ми сюди прийшли, то, навіть взувшись у чоботи, можна було начерпати багнюки.
Ми багато на чому заощаджуємо. У нас у саду нема жодного залізобетонного стовпчика. Ми міркуємо так: популярність отримують усе нові й нові сорти, через 15 років сад на підщепі М9 потрібно буде міняти, тож на його життя цілком вистачить дешевших дерев’яних опор. Однак, коли ми вручну встановлювали в саду стовпчики, то в людей від того були криваві мозолі: якщо два місяці нема дощу, то викопати в глині ямку дуже важко. Як тільки я побачив чеський стовпостав, ми його відразу купили. Чому? Бо, перше — вручну ніхто так не закопає та не затрамбує опори, як це робить спеціальна машина, а друге — ми стількох людей вивільнили від тієї пекельної праці! Тобто є господарський спосіб, а є сучасне обладнання, хоч і дороге, але потрібне. З тих самих міркувань, щоб забезпечити належну якість і ціну яблук, ми купили сортувальну лінію і збудували спеціальний цех.
— Як ви навчалися сучасних інтенсивних технологій? Десь їздили за кордон і дивилися?
— Син із професором Олександром Мельником кілька разів їздив у Польщу, дивився, яке там садівництво. Раз приїхав звідти і каже: «Тату, треба по-іншому робити». Ми тоді з ним дуже сперечалися, аж посварилися. Згодом я зрозумів, що він правий.
Найбільше їздила переймати досвід дочка — була в Австрії, Голландії, в Польщі, жінка також їздила. Я — не їздив ніде (сміється). Мене, а так само інших місцевих садівників найбільше навчало наше Вінницьке галузеве об’єднання Садвинпром і дослідна станція садівництва в Медвежому Вушку. Їхня турбота нас усіх надихала на створення садів і на пошуки чогось нового в садівництві. Результати помітні: позаминулого та минулого років Вінниччина стала лідером у вирощуванні садовини та в закладанні молодих інтенсивних садів.
Садвинпром щомісяця організує два семінари. У нашій спілці до 60 садівничих підприємств, кожного разу збираємось у котрогось із нас, приїздять також науковці та представники хімічних компаній, розповідають нам про захист, обрізування, закладання саду. Ми на цих семінарах між собою також спілкуємося: чи дієвий той чи інший препарат, чи надійне обладнання, що його хтось із нас першим купив. Останній такий семінар був у нашому господарстві. Я показував садок, сховища, техніку, запросив фірму, яка мені якісно облаштувала теплоізоляцію в холодильниках: той підприємець отримав добру рекламу серед вінницьких садівників.
Не знаю, чи треба дякувати за підтримку садівництва державі, а от Вінницькому Садвинпрому — то напевно. Спілка не лише організує навчання, а й гуртує нас для придбання хімії. Садвинпром обліковує потребу спілчан в добривах і пестицидах, і тоді дає гуртове замовлення дистрибутору. Ми отримуємо добру знижку, часто — товарний кредит. Буває, що компанії-постачальники нам привозять якісь нові складники технології із закордону. Без корпорації ми б того ніколи не отримали. Також спілка допомагає зі збутом. На Вінниччині дуже низькі закупівельні ціни на яблука для переробки. Анатолій Семенюк, очільник Садвинпрому, телефонує й пропонує наші яблука на заводи, що розташовані по всій Україні. Те саме із закупівлею садивного матеріалу: корпорація питає про наші плани щодо закладання нових садів і сортів для них, потім — звертається в розсадники по всій Україні.
Те, що на Вінниччині садівництво в Україні найпотужніше, — заслуга Садвинпрому. В областях, де є садки, але немає об’єднання господарств, садівництву не повстати. Переймати досвід корпорації до нас приїздили з Миколаївщини, а з Тернопільської та Хмельницької областей садівники приїздили радитися, як ліпше збудувати сховище, де брати садивний матеріал й інше. Для садівника, який не має великих грошей і тільки починає бізнес, спілка подібна до нашої дуже багато може зробити!
— Як продаєте вирощене? Чи співпрацюєте з мережами супермаркетів?
— Яблука ми продаємо посередникам-оптовикам. Спочатку їх купували для продажу в Росію, також везли у Крим, Донецьк і Луганськ. А вже останні 2–3 роки 80% наших яблук ідуть в супермаркети. Ми напряму із супермаркетами не працюємо, бо для цього щоразу потрібно виряджати менеджера, який їм здаватиме продукцію. Натомість заключаємо угоди з постачальниками супермаркетів. Вони, своєю чергою, мають договір із супермаркетом: беруть у нас яблуко, здають мережі й чекають, доки та з ними розрахується, тоді вже платять нам. Затримка з оплатою — місяць. Однак останнім часом намагаємося продавати за передоплатою. Біда навчила: двійко фірм, що ми з ними тривалий час працювали, розчинилися в повітрі, не розрахувавшись за яблука. Посередники потроху ідуть на те, щоб наперед оплачувати товар. Вони приїздять, ми укладаємо договір про якість і ціну яблук, вони присутні, коли ми калібруємо та пакуємо яблука. Потім завантажили, зважили. Сьогодні по клієнт-банку гроші швидко ходять, доки покупці попили чаю, гроші надійшли. Гроші надійшли — ми відпустили машину.
— Теперішня війна і, як наслідок, економічна криза, як вони вплинули на ваше господарство? Чи була у вас паніка?
Паніки не було, але тривога була. За все переживали. Відпав Луганськ, а через нього йшов експорт яблук у Росію. Вже Росія купує яблука в Сербії та Молдові. Вже в нас активізувався імпорт із Польщі, нині його стримав лише високий курс долара, через який полякам було невигідно везти сюди навіть саме дешеве яблуко.
На чомусь ми втрачаємо, на чомусь — надолужуємо. Минулої осені продавали яблука нижче за собівартість. Витрати на осіннє яблуко такі самі, як і на зимове. Однак за нього ніхто не давав належні 6 грн/кг, давали лиш 3 грн. Ми продали, за що можна — все одно це краще, ніж здати на переробку по 70 копійок. На початку весни, коли закупівельні ціни зросли до 10–11 грн/кг, ми ті втрати трохи надолужили.
Підвищуються ціни на паливо та добрива, на засоби захисту рослин, які в нас усі імпортні, ціни зросли втричі. Ми на свою продукцію ціни не можемо підняти, бо купівельна спроможність населення залишається на тому самому рівні, що й 2–3 роки тому, й люди не здатні змиритися із сьогоднішніми цінами. Ми мусимо купувати добрива та захисну хімію і якось виживати. От зараз замислюємося: як підтримати господарство, як підтримати людей, як зберегти людям зарплату, як зберегти колектив. Працюємо над тим, щоб збільшити врожайність. Якщо врожайність і якість будуть ті самі, що й раніше, то ми гарантовано програємо.
— А як у ці важкі часи ведеться малим навколишнім фермерам-садівникам? Чи вистоять вони?
— Садівництво — це не те саме, що дядьків город: посадив сьогодні картоплю, а вона збиткова, то завтра посадив цибулю чи інше. Це багаторічні насадження. На гектар треба 2500 саджанців по 35 грн, плюс шпалера, бо сади на вегетативній підщепі без неї неможливі. Якщо сад створив початкуючий фермер, йому треба купити обприскувач, міндобрива і хімію для захисту. І от якщо сад уже посаджений, гроші витрачені — фермеру нема куди діватися. Заклав садок — мусить доглядати.
Дрібним фермерам значно важче захистити сад від шкідників і хвороб й отримати якісне яблуко. Потужні підприємства купують пестициди в надійних постачальників. Завдяки значному обсягу покупок мають кращу ціну. А малі фермери за пестицидами ідуть на базар. Туди приїздить машина, в неї все те саме, що беру я. Однак фермеру треба не п’ять літрів препарату, а один. Йому теналивають із каністри. А що в тій каністрі? Ніхто не знає. Фермер обприскав сад, а воно не діє, парша прогресує. Він і гроші витратив, бо купив лише на пару гривень дешевше, ніж я, і результату не отримав. Щоб такого не було, малим садівникам треба об’єднуватись уп’ятьох-ушістьох, формувати одне велике замовлення і купувати препарати в тих постачальників, що і я.
Малі підприємства виграють в іншому: свої прості яблука вони самі вивозять на ринок і на ринку продають їх по тій самі ціні, що й ми свої якісні яблука.
— Свого часу ви були сільським головою, тепер керуєте підприємством — ці два заняття дуже різняться?
— Я працював і головним агрономом, і керівником, і директором радгоспу, і сільським головою. І мені скрізь було важко, бо я ніколи не робив як-небудь. Робив так, як треба. Однак якщо сільським головою якісь питання можна було обминути й згладити, то в садівництві вже технологія, вже треба обов’язково ухвалювати якесь рішення. Головуючи, я міг щось пропустити, з кимось домовитися, а тут — ні. Мені здається, що як був сільським головою, то й там було моє все: до мене люди приходили і вдень, і вночі — коли хоч.
Про господарство
Розташоване в Барському районі на Вінниччині у селі Попівці. Фермерське господарство «Перлина Поділля» має сад площею 100 га. Вирощують переважно яблука, також мають трохи слив і черешень (по 2 га), є 5 га ягідника суниць і малини. Підприємство сімейне, керує ним Володимир Пастух, його дружина Олена опікується збутом вирощеного. Мають холодильники та сортувальну лінію, садовиною торгують до квітня. На підприємстві постійно працює 30–40 осіб, у сезон збирання врожаю кількість робітників зростає до 200.
Яблуні вирощують на вегетативних підщепах М9, М26 та ММ106. Оскільки землі розташовані в найвищій точці району, на вододілі Подільської височини, і облаштувати зрошення там дуже важко, 60% саду закладено на підщепі ММ106 і без поливу. Також є ділянка молодого зрошуваного саду на підщепі М9, його заклали три роки тому.
Ґрунти в господарстві глинисті і добре тримають вологу. Щоб зберегти те, що надійшло з опадами, приштамбові смуги раз на три роки мульчують перегноєм, який спеціально купують в населення. Аби дерева не споживали з ґрунту зайву вологу, їхнє навантаження пагонами ретельно регулюють: на додаток до інших операцій улітку обов’язково виконують зелене обрізування.
2014 року в незрошуваному саду яблуні на підщепі ММ106 вродило 50 т/га яблук. Весна та перша половина літа 2015 року видалися посушливими (від початку весни й до середини липня випало 30 мм дощу), тому чекають, що врожайність незрошуваного саду дещо зменшиться.
Розмовляла Леся Каделя
Інтерв’ю було надруковано у журналі “Садівництво по-українськи”. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “Садівництво по-українськи” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».