Тваринництво
Головне:
Під час карантину важливо зберегти логістичні потоки для забезпечення аграріїв насінням, - думка За два місяці Україна закупила за кордоном 6 тис. тонн сиру У Канаді послугами агроавіації користується кожен четвертий-п’ятий фермер У групі компаній «Олстас» знайшли спосіб уникнути промивання ґрунтових гербіцидів Зорянський елеватор на Рівненщині завершує відвантаження зерна Компанія FMC розпочала реєстрацію препаратів для захисту томатів від південноамериканської томатної молі Вітчизняні борошномели закликають владу тимчасово обмежити експорт зерна, аби запобігти здорожчанню хліба АМКУ призупинив впровадження «Укрзалізницею» нового договору про надання послуг На термінал Neptune зайшов під завантаження найбільший балкер Про нові органічні малинники площею 40–50 га на кілька років можна забути, – експерт
Інтерв'ю

Бізнес не для слабаків

Ігор Трепаченко
власник індиківничого господарства ПП «Трепаченко»
Поділитись:

«Індиківничий бізнес дуже не простий і часто непередбачуваний, проте ця ніша все ще має непоганий потенціал для наповнення», — вважає Ігор Трепаченко, власник однойменного підприємства.

«Індик — це така істота, що 24 години на добу тільки й думає про те, як йому здохнути», — починає свою розповідь власник індиківничого господарства Ігор Трепаченко. — «А наше завдання — усіляко цьому запобігти та ще й зробити так, щоб він вижив, добре почувався й благополучно доріс до забійного віку». 

Ігор Трепаченко вже понад 20 років у птахівничому бізнесі. І за весь цей час передбачуваних сценаріїв у процесі виробництва бачив мало. Каже, що найскладнішим і найбільш непередбачуваним птахівничим бізнесом для нього виявилось індиківництво, але водночас і найцікавішим. «Індики мають свою особливу психологію. Не можна просто скопіювати технології, які були ефективними за вирощування бройлера чи іншої птиці, й очікувати хороших результатів. Індики можуть впадати в депресію, скоювати суїцид, вони більш чутливі до стресу, погано ставляться до наявності сторонніх людей у пташнику тощо. Тож постійно треба бути сторожко з ними», — ділиться власник ПП «Трепаченко». Саме тому пану Ігорю довелося самому освоїти всі ази цього «мистецтва» — він у своєму господарстві і менеджер, і технолог, і головний ветеринарний лікар. Як господарює — розповів журналу «Наше Птахівництво». 

Пане Ігорю, чому саме індиківництво? У вас був різний бізнес, потім ви вирощували різні види птиці, чому остаточно зупинилися на індиках? 

– Більшість свого свідомого життя я був моряком — на Далекому Сході, в Ленінграді й ін. Потім у 1996 році з Влади востока повернувся з дружиною в Прилуки, де я народився й виріс. Започаткував бізнес — відкрив п’ять магазинів будівельних матеріалів, цех кольорового лиття, молочний і цвяховий заводи. Крім того, як хобі утримував шістнадцять різних порід гусей у чистоті (усього 6 тис. голів), мав ліцензію на збереженість генетичних структур. Щоб займатись племінним гусівництвом, придбав інкубатор. Також ми вирощували й товарні стада, реалізовували гусячий пух, дуже успішно продавали гусячі лапи (бо коштували вони наприкінці 1990-х дорожче, ніж цілий гусак). Покупці, що розумілися на вичинці гусячих лап, примудрялися робити з їх шкіри вироби, які потім реалізовували як вироби з крокодилячої шкіри. Потім у мене з’явилась клієнтка на гусячий пух, що завезла свою бригаду й на період линьки в стаді підщипували гусей. Потім виявилося, що вона з цього пуху замовляла пошиття накидок, які реалізовували у Францію, де продавала їх як шалі «з лебединого пуху». Ніхто й не здогадувався, що вони з гуся. 

У 2005 році я від гусівництва відмовився. Стадо потребувало вигульних площ, а землі в нас було обмаль. Почали з’являтись агрохолдинги, й ціна оренди землі вже стала для нас надто високою. До цього часу я вже продав усі інші бізнеси й зосередився суто на птахівництві. Наступним моїм кроком було вирощування бройлерів. У нас залишились інкубаторні потужності, тому вирішили утримувати маточне стадо. Я дуже глибоко занурився в тему й багато років присвятив вивченню технології утримання та вирощування птиці. Сьогодні все це знаю досконало й не маю потреби кудись їхати навчатися — вже інші фермери приїздять до мене на консультацію. 

У 2018 році почав вирощувати індиків і досі у цьому бізнесі. Індиківництво для мене виявилося вигіднішим бізнесом. Нині я утримую 76 тис. голів індиків одночасної посадки. Батьківське стадо налічує 5 тис. голів. 

Як змінився ринок індичатини відтоді, як ви почали цей бізнес? Що сьогодні відбувається на цьому ринку? 

– Зміни відбулися суттєві — це стосується і технологій, і ставлення споживача до індичатини. Хоч загалом в Україні все ще низька культура споживання індичого м’яса, проте з кожним роком, я впевнений, індичатина набуватиме все більшої популярності. Навіть за той час, що я працюю на цьому ринку, можу констатувати, що попит на неї збільшився майже вдвічі. Проте, незважаючи на це, ніша все ще не заповнена. І найближчим часом, я вважаю, не заповниться, бо цей бізнес потребує великих інвестицій і трудовитрат. Він досить ризикований і складний. Нині навряд чи хто захоче інвестувати сюди дорогі кредитні кошти. Значна частина індиківничих господарств — це закордонні інвестиції. Сьогодні закордонний інвестор у це вкладати кошти не буде — у нас він досить не захищений. 

В індиківництві існує яскраво виражена сезонність. Основний пік реалізації припадає на новорічні свята, після яких настає тривалий спад аж до Великодня. Після нього знову спад — і так раз за разом. Так виходить, що найчастіше українці за смаковими якостями надають перевагу свинині, іноді яловичині, але через низьку вартість більшість купують курятину. Через падіння платоспроможності населення курятина все ще є найдоступнішим видом м’яса, вона має найбільший попит серед нашого населення. 

Сьогодні в Україні є проблема відсутності контролю за якістю продукції. Покупець може купити м’ясо, куди для збільшення його ваги додається за спеціальною технологією у найкращому разі вода. Так само ми не знаємо, що за сир і молоко купуємо, але індичатина в нас виробляється досить високої якості. І якщо буде можливість експортувати більшу її кількість у країни Європи, це буде чудово. На ринку не так багато гравців, тому ми не конкуруємо між собою — кожен працює у своїх регіонах, і боротьба більшою мірою спрямована на зменшення собівартості продукції, яку виробляємо — і це на фоні постійного зростання витрат на опалення, корми, заробітні плати тощо. 

Чому не налагодите переробку для збільшення доданої вартості продукції? 

– Я не хочу в це занурюватися. Це ще один вид бізнесу, а мені й свого вистачає з головою. Я багато років вирощую птицю. За цей час досконало вивчив усі процеси, бо немає людини, якій можна все це довірити. Я не вірю постачальникам кормів і ветеринарним компаніям — часто бувало, що заявлений склад їх препаратів чи кормосумішей не відповідав реальному. Тому сьогодні я ветеринарні препарати готую власними зусиллями в організованій лабораторії, закуповую тільки субстанції. Корми для птиці також виготовляю сам — у комбікормовому цеху, закуповую тільки рослинну сировину. Тобто мені всі напрями мого бізнесу доводиться контролювати самому. Коли мені ще переробкою опікуватися? 

До того ж тим компаніям, що постачають розділені туші в мережу, можуть повертати товар, якщо його не продали. В мене такого немає, бо я постачаю індичку тільки тушами. Маю забійний цех потужністю 500 тонн. 

Нині дедалі актуальнішою стає проблема з кадрами в сільському господарстві. Як із цим у вашому регіоні? 

– Сьогодні шукати кадри для робочих спеціальностей дуже важко, особливо складна ситуація в регіонах. Чернігівщина й Сумщина завжди були не лише зонами ризикованого землеробства, а й депресивними регіонами з низьким рівнем добробуту населення, високим рівнем пияцтва серед населення. У цих областях найнижчі по Україні зарплати, низька ціна на житло, низька народжуваність і висока смертність. Тут особливо великий відтік молоді в міста, до столиці та за кордон. Якщо раніше люди масово виїжджали до Росії, то тепер більшість із них їдуть у Європу — в Польщу, Норвегію, Нідерланди тощо. І зупинити ці потоки практично неможливо. Серед працездатного населення важко знай ти адекватних працівників. Більшість із тих, хто не виїхав з регіону, — п’яниці, ледацюги або пенсіонери. А взагалі то для нашого регіону бути хорошим роботодавцем — це означає, що своїм найманим працівникам дозволяти похмелитися зранку. Тут справді дуже багато пияцтва. І часто буває, що вранці людина приходить на роботу з похмілля, їй зле й вона не може нормально працювати. А от вип’є своїх сто грамів горілки і йде до роботи. Така реальність, які б там хто сьогодні казки не розказував. За 19 років роботи на Чернігівщині в сільському господарстві, якби ви тільки знали, скількох я закодував, щоб не спилися. Отак дивишся на пташницю, що працює з нашими індиками в приміщенні, а людина  просто ж п’є з пляшки звичайне білого кольору молоко. А до кінця робочого дня не може встояти на ногах. Ти до тієї пляшки, а в ній молоко розведене з горілкою. А людині ж цій тільки 25 років, вона жінка, без сім’ї, без дітей, у неї ще все має бути попереду — ціле життя. А все, що вона хоче, — це просто випити. Розумієте, який жах! 

Розкажіть, як ви налагодили селекційну роботу на підприємстві? Де знайшли кваліфікований персонал для цього? 

– Кваліфікованих спеціалістів-селекціонерів знайти вкрай важко. Тому мені довелося самому вдаватися в цю тему й вивчати її, а потім відточувати майстерність на практиці та контролювати процес осіменіння індичок на нашому підприємстві. Всю селекційно-племінну роботу я налагоджував сам. Маточне поголів’я завіз із Канади, батьківське стадо щороку оновлюю. У французьких спеціалістів перейняв досвід штучного осіменіння й сьогодні вже досконало знаюся на селекційному розведенні птиці. Я сам беру участь у відборі генетичного матеріалу в самців, контролюю подальше розведення сімені й запліднення самок. 

На підприємстві в нас тільки штучне осіменіння. Це через те, що ми вирощуємо важкі кроси, природне схрещування між ними недопустиме — дуже велика різниця у вазі самця й самки (25 кг проти 12). Самець перед процесом запліднення деякий час «товчеться» на спині самки, тим самим приводячи її в охоти, але в сучасних кросах птиці цей процес охоту в самки не викликає, бо величезна різниця у вазі, а також наявність грубих пазурів в індика призводять до травмування індичок. У результаті наступного дня вона індика вже до себе не підпускатиме. Тобто в охоту вона не входитиме, й, відповідно, яйця будуть незаплідненими. Тому найкращий вихід — штучне осіменіння. 

Зазвичай ми утримуємо близько 5 тис. голів індичок племінного стада. На таку кількість індичок у середньому утримуємо близько 500 голів племінних самців. Добових індичат батьківського стада завозимо раз на рік. На другий цикл яйценосності племінна індичка втрачає близько 40% продуктивності, тому на другий рік ми її не тримаємо. 

Індичка — єдина птиця, що здатна до самозапліднення. Курка й індичка можуть нести яйця без самця. Також близько 10% яєць, отриманих від індички, будуть заплідненими. В індичок є спермозабірники. Самозапліднення може відбуватися, коли птиця входить в охоту. З цих 10% самозапліднених яєць народжуватимуться тільки самці. 

В утриманні самок ми завжди стежимо за тим, щоб вони не почали рано нестися, наприклад, у грудні, бо тоді виникне проблема з реалізацією молодняку чи інкубаційних яєць — ніхто так рано не захоче садити молодняк (велику частину молодняку в нас також купує населення). А взимку пташенят вони не купуватимуть. Коригуємо процес рознесення освітленням і раціоном. Не даємо самкам гніздуватися раніше потрібного часу. Іноді втрачається якість еякуляту в самців. Для його покращення даємо їм пророщений овес, для чого маємо спеціальне обладнання. 

Вітамін Е даємо для покращення охоти в самців — дуже добре спрацьовує, але треба бути обережним, бо можуть бути проблеми в поведінці самців. 

Осіменяємо індичок раз на рік — на весні, робимо це протягом трьох місяців. Потім отримані яйця сортуємо й інкубуємо. Після виводу частину молодняку садимо у своєму господарстві на вирощування, частину реалізовуємо. 

Зазвичай залишаємо собі не більше як 30% яєць на інкубацію. Іншу частину реалізовуємо — інкубаційне яйце, молодняк чи підрощену птицю. Серед наших клієнтів — господарства населення, а також різні фермерські господарства. 

Вікторія Дичаковська

журнал «Наше Птахівництво», листопад 2019 року

Усі авторські права на інформацію, розміщену у журналі “Наше Птахівництво” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/ належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій згідно із Законом України «Про авторське право та суміжні права».
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа». 

Поділитись: