Ларисі Гуровій за своє життя довелося змінювати місце проживання двічі: перший раз 2014 року, коли виїхала з рідного Донецька в село Новохатське на підконтрольній українському уряду території області, вдруге — в травні цього року аж на Львівщину — в село Почаєвичі Дрогобицької громади. Щоразу пані Ларису «супроводжували» її кози, от тільки Донеччиною подорожувало кілька кізок, а на Львівщину вже їхала ціла отара з 200 голів.
Козівництво впевнено можна вважати справою всього життя пані Лариси. Хоч понад 20 років тому їй, дипломованому філософу та шкільному педагогу, навіть уявити себе поруч із козами було важко. Рішення завести цих симпатичних тварин прийшло після виходу на пенсію у зв’язку з інвалідністю, коли вирішила шукати зайняття до душі та водночас корисне для здоров’я, адже мала проблеми з опорно-руховим апаратом.
Два роки вивчала козівництво, а 2009 року купила кізку з козеням, згодом — ще пару. Хобі з часом перетворилося на сімейну справу, у якій пані Ларисі допомагали діти. А оскільки звикла все робити ґрунтовно, стала глибше вивчати козівництво. Ба більше: з’ясувавши, що в Україні немає місцевих зареєстрованих порід кіз, вирішила виправити цю несправедливість і з 2013 року почала розводити племінних кіз української коротковухої породи.
— Постійно проводила генетичний відбір, лишала найкращих. Завжди лишала багато молодняку. Наприклад, цього року з 50 кізочок залишу 20–30, решта — роз’їдеться, — розповідає пані Лариса.
Супутньою справою стало сироваріння — щоб не пропали рештки молока, яке було важко реалізувати, оскільки ферма була розташована далеко від міст. Обраний слоган «Сирні кози — породистий сир» креативно розкривав суть виробництва, за якого від породистих кіз отримували якісну продукцію.
З часом для багатьох козівників Лариса Гурова стала авторитетним наставником — так глибоко опанувала свою справу. Знаннями ділилася на організованому нею форумі kozovod.com, пізніше — в групі «Кози України» у Фейсбуці. До речі, й назвою домашня ферма « Ого-го кози-кози» частково завдячує фейсбучним колегам, які дивувалися розмірами поголів’я: «Ого-го, скільки в тебе кіз!»
…Ще торік жителі Новохатського, а разом із ними й пані Лариса, були впевнені, що фронт не дійде до їхнього села. З часом і кози встигли звикнути до обстрілів і вибухів. Утім, військові, з якими пані Лариса підтримувала дружні стосунки, безплатно надаючи своє приміщення для проживання, уже восени застерігали: треба виїжджати… Тож почала напитувати знайомих про потенційні місця релокації, потроху їх об’їжджала. У квітні Новохатське росіяни почали обстрілювати КАБами, а 13 квітня загинула жінка із сусідньої вулиці. Тоді всі сумніви зникли — пора! Та й із новим місцем проживання на той час уже визначилася — село Почаєвичі Дрогобицької громади, куди настійливо кликав Руслан Козир, власник господарства, що розводить диких тварин. Як розказує пані Лариса «…тут умови дуже добрі: нам для кіз виділили 200 квадратних метрів приміщення — чистого, продезінфікованого, треба тільки зробити випас і вигул».
Дуже складно було знайти транспорт для перевезення тварин — ніхто не хотів їхати на Донеччину та ще й долати 1200 км до Львівщини з 200 козами на борту. Нарешті зголосилися харків’яни, яким не звикати до обстрілів.
Нині власниця домашньої козиної ферми з великою теплотою відгукується про нову домівку на Львівщині:
— Ця ферма унікальна: коні — з Луганщини, вівці — з-під Гуляйполя, керівник ферми виїхав з Асканії-Нової, а тепер ми з Донеччини до них приєдналися. Усі — переселенці. Колектив чудовий, який розуміє і підтримує одне одного. Я дуже задоволена, що зробила саме цей вибір.
Племінна справа
— Мені дуже подобалися американські кози ламанча. Ще тільки започаткувавши козівництво, знала, що в нас і в сусідній державі є коротковухі кози. Я досліджувала їхню генетику, історію створення, як коротковухість передається наступним поколінням, і навіть написала про це статтю. Тоді й вирішила: треба й нам мати власну породу. А то як виходить: в Україні кози є, а власної породи немає, — згадує Лариса Гурова.
Виведення української коротковухої породи потребувало не лише ґрунтовних знань, а й наполегливості та рішучості для досягнення свої мети. Вочевидь ці якості були притаманні пані Ларисі. Спочатку козівниця вивчала с тандарти кіз усіх порід, бонітування кіз за різними підручниками, зокрема й іноземними, скрупульозно розбирала, за я кі характеристики визначають судді найкращих кіз на виставках, для цього навіть розбивала на сектори світлини тварин-чемпіонок. У результаті в буквальному сенсі намалювала собі козу, яку хотіла б отримати.
— Я прописала стандарти української коротковухої — це буде середня коза молочної конституції з характерними вим’ям, головою, вухами, — згадує пані Лариса. — Її продуктивність в середньому — 3–4 літри молока, що містить 4,2% жиру та 3,6% білка. Нині можу констатувати: мої кози дають дуже смачне, без специфічного запаху, молоко, з якого виходять дуже добрі сири.
На початку роботи кози та цапи були тільки з популяції українських кіз, а потім для урізноманітнення генетичного матеріалу фермерка завозила цапів із сусідніх країн. Згодом почала вирощувати й відбирати власних. Якось пощастило дістати американських натуральних ламанча.
— Нині в мене один-єдиний в Україні американський цап породи ламанча. Я його злучаю з моїми коротковухими матками, — з гордістю розповідає пані Лариса.
Наступний етап селекційної роботи — вливання свіжої англо-нубійської крові. Свого часу саме так американці поліпшили якість молока ламанча, злучаючи їх з місцевою породою. Спочатку пані Лариса покривала своїх маток цапаминапівкровками, оскільки чистопородних не могла дозволити собі купити, а потім придбала поголів’я чистопородних англо-нубійських маток і до них підбирала цапів. Їхнім потомством запліднювала своїх кіз.
— Дуже важко знайти доброго цапа. Намагалася з інших господарств завозити, але вони не задовольняли мої потреби. Вони були не такими, якою я бачила свою козу. Тому почала лишати більше своїх цапів для племінної справи. З собою в Дрогобич привезли чотири найцінніших плідники. На сьогодні маю 40 молоденьких цапків, ще 50 цьогорічних кізочок — є з кого відібрати на плем’я.
Нині українську коротковуху козу внесено до класифікатора для реєстрації породи разом з іншими українськими породами — українською білою та українською строкатою. Далі — процедура складніша.
— Щоб породу занесли в класифікатор, потрібно пройти апробацію, а для цього треба мати понад 1000 поголів’я кіз. У цьому й проблема — в Україні небагато ферм із таким поголів’ям, а українськими породами взагалі ніхто не хоче опікуватись, — обурюється пані Лариса.
— Взагалі вітчизняне козівництво, і племінна справа зокрема — у нас на рівні кам’яного віку. Ми й досі працюємо за старими совковими нормами. У Європі, наприклад, немає поняття «племрепродуктор». Там є поняття «племінна тварина» незалежно від їхньої кількості в господарстві — головне, що її високо оцінили. У нас же для отримання статусу племрепродуктора треба мати 30 кіз і чотири плідники певної породи. Я вже не кажу про те, що в нас немає виставок, немає системи оцінювання кіз. Та й загалом немає зацікавленості розвивати селекцію кіз цивілізовано.
На думку фермерки, в Україні треба запровадити систему реєстрації племінних тварин на кшталт американської, де зафіксовано племінні можливості кожного цапа. Для оцінювання та внесення тварин у реєстр слід створити професійну спілку, яка залучала б до цього суддів, навчених бонітувальників. За приклад можна взяти систему організації цієї справи в Польщі, яка досі запрошує до себе бонітувальників із Голландії або Америки, де майбутніх суддів навчають понад три роки. Натомість просто завозити сперму і запліднювати нею кіз — не вихід, адже ніхто не оцінює потомство. Отже, немає розвитку козівництва. До речі, з ВРХ аналогічна ситуація.
Благополуччя тварин
Інтереси тварини потрібно захищати, а людей, які їх утримують, потрібно навчати — переконана Лариса Гурова. Відтак завжди вела просвітницьку роботу, навчала інших не лише, як годувати, лікувати й утримувати кіз, а й гуманного поводження з ними.
— Я завжди кажу: якщо ви хочете мати добре молоко — не тільки смачне, а й енергетично цінне, ваша коза має бути щасливою. Тоді вона дає цілюще молоко. Якщо вона загноблена, брудна, то як можна пити її молоко? Якось я врятувала козу, яку все життя тримали на ланцюгу, навіть у сараї. На жаль, закони про благополуччя тварин, які в нас ухвалюють, здебільшого не працюють. Нарешті слід усвідомити: коза, корова — це тварина, а не скотина. Потрібно виховувати культуру утримання свійських тварин, — наголошує фермерка.
Для своїх кіз Лариса Гурова створила ідеальні умови утримання: в Новохатському біля кожної з трьох стаєнь був вигульний дворик, куди тварини могли вільно виходити / заходити, адже приміщення ніколи не зачиняли. Навіть узимку вони могли за бажання спати надворі. До того ж щодня двічі по три години проводили на пасовищі. Ясна річ, вода була у вільному доступі.
— Для себе я визначила це утримання як природодоцільне. Кози жили в гармонії з природою, за світловим днем. Навіть покривалися, коли приходили в охоту; в липні, а іноді — у жовтні. Адже тварини дуже добре відчувають, якою буде весна — затяжною чи ранньою. Якщо ранньою, то криються рано, влітку, якщо пізньою — то восени, — розповідає пані Лариса.
У Дрогобичі поки що інші умови — на пасовиська кози ще не вийшли, після карантину перебувають у приміщенні, біля якого немає вигулу — траву їм фермери підвозять. Тільки цапи цілодобово на пасовиську — власник господарства недалеко від ферми виділив їм великий вольєр із шелтером у межах огороджених випасів для диких тварин. Такі умови планують створити й для решти стада — щоб кози жили сезон на пасовиську.
— З часом умови налагодимо, як у Новохатському. Ми там планували зробити зразкове виробництво: виграли грант, за який купили трактор, 12 одиниць причіпного обладнання, щоб заготовляти корми високої якості, скошувати трави в потрібну нам фазу. Вивезли ту техніку в безпечне місце, нині шукаю кошти, щоб перевезти обладнання в Почаєвичі. Пристосуємося й до різниці в кліматі. На Донеччині, в степу, ми виходили на пасовисько рано, а тут травень, червень видалися дощовитими, пасовиська в заплаві річки — Тисмениця підтоплює. Проте кози починають звикати, апетит поліпшився, — розповідає пані Лариса.
Сирне виробництво
Наступник крок у розбудові домашньої козиної ферми — виробництво сиру, у чому, до речі, зацікавлений і власник господарства Руслан Козир. Йому потрібні молоко та сир, тож планує облаштувати доїльну залу на вісім кіз і сироварню. Автоматичну сироварню пані Лариса має власну — привезла із собою з Новохатського, автоматизоване доїння опанувати нескладно, хоч досі доїли кіз вручну — доїльний апарат не міг працювати через низьку напругу в електромережі. Щоб оптимізувати виробництво сиру та племінну роботу, планує розділити поголів’я на дві частини: одне — племінне для удосконалення породи, друге — товарне для виробництва молока та подальшої переробки.
Сироваріння потребує дуже скрупульозного підходу до кормів, адже від якості молока залежить і якість сиру. Своїх кіз пані Лариса годує травою та сіном, водночас планує налагодити виробництво зерносуміші та гранульованої люцерни. Утім, проблему вбачає і в специфіці годівлі.
— В Україні кожен годує кіз, як хоче. Це тягнеться від совкового минулого, коли тварин рекомендували годувати овочами, щоб вони не пропали. Кетози, парези, ацедози — від неправильно складеного раціону кіз. Тільки подумайте: картопля, помідори й чорний паслін — усі з родини пасльонових, мають однакові отруйні речовини, і все одно люди пхають у бідних кіз картоплю. Усе через те, що не мають культури утримання тварин. Така годівля не є природною для жуйних — кіз, корів. Їх не можна годувати так, як годують тварин з однокамерним шлунком. Цим тваринам природою закладено харчуватися травою, хіба що іноді з’їсти колосок, узимку — сіном. Однак промислове утримання потребує від тварини великої продуктивності. Для цього потрібен інший раціон, із великою кількістю енергії. Відповідно, потрібні зерносуміші, кормові добавки, які дають змогу швидко постачати енергію. Сіно такого не дасть. Але я проти кормових добавок. Тому своїх кіз годуємо тільки травою та сіном, — наголошує пані Лариса.
З таким раціоном кози в середньому дають 3–4 л молока. Максимальний надій — 1456 кг за дворазового доїння, тобто більше як 7 л молока на піку, в середньому майже 4,750 л/доба. Водночас фермерка обурюється, коли власники кіз неправильно визначають молочну продуктивність кози, вказуючи пікові надої, а не середній надій за лактацію.
— Як подивишся оголошення, то всі кози «п’ятилітровки», хоч та коза, може, один раз у житті стільки дала молока. Тоді навіщо працювати селекціонерам, якщо кожна коза — рекордистка? Натомість надої може легко проконтролювати комісія за кілька діб, як це роблять в інших країнах.
Раціон, умови утримання відповідно впливають і на здоров’я кіз, переконана Лариса Гурова. Хоч ці тварини від природи мають сильний імунітет.
— Нині нашому козівнику потрібно бути всебічно обізнаним, щоб утримувати здорове поголів’я. Я багато читаю спеціалізованої літератури, освоїла протокол лікування простих захворювань, щодо складних випадків із досвіду знаю: якщо коза на третю добу не підіймається, вона вже не встане. Це такий потужний організм, такий імунітет, що коровам до неї далеко. От на Донеччині мої кози поїдали велику кількість пижма і полину й таким чином самі очищували організм. Хоч там була проблема кліщів. На Львівщині поки що такого не бачу, натомість тут є багато слимаків, равликів і мурашок, які є переносниками паразитів і глистів. Тому тут вимушені задавати антипаразитарні засоби. Загалом, коли інші козівники мене питають, що з їхньою козою, я завжди відштовхуюсь від умов утримання й від кормової бази, — розповідає фермерка.
Маркетингова стратегія
Розведення племінних кіз і переробка молокопродукції — таким бачить майбутнє своєї домашньої ферми Лариса Гурова. Зважаючи на невеликі розміри ферми, підходи до організації роботи в пані Лариси нетривіальні: вона першою в Україні почала розвозити своїх козенят замовникам — мовляв, якщо дати оголошення, приїде одна-дві людини, натомість потрібно дійти до свого покупця, адже люди вже звикли до сервісу.
За такою самою схемою почала працювати й із молокопродукцією — бринзу доставляє додому замовнику. Переваги курортної Львівщини — набагато більший ринок збуту. Лишилося тільки облаштувати пасовиська та сироварню, щоб запрацювати на повну потужність на новому місці.
The Ukrainian Farmer
