2022 року наше господарство стало одним із перших, яке отримало державний грант на сад. Та з іронією долі ми від нього відмовилися. Виявилося, що наш проєкт був написаний насамперед для нас самих, а не під державну програму.
Ми розробили його ще 2021-го — за рік до появи програми. А з початком повномасштабної війни змушені були змінити постачальника, і видаткова частина вже не відповідала умовам гранту. У результаті довелося обирати: або пропускати рік, щоб переробити грантовий проєкт, або садити за власні кошти й брати звичайний кредит. Ми обрали друге.
До війни садівничий проєкт розраховувався на експорт: господарство розташовано неподалік від порту м. Одеси. Однак із початком повномасштабного вторгнення ця стратегія втратила сенс. Інвестувати й страхувати бізнес у регіоні, де постійні «прильоти», ніхто не хотів. Тільки цього року почали обговорювати страхові ризики для Одещини. До того ж підвищились ціни на всі матеріали, тож довелося переглянути початкову концепцію: лишити тільки 6 га зерняткових, адже без експорту більшого й не потрібно. Ми вирішили розвивати інший напрям — однорічні культури й ті, що не потребують, скажімо, шпалери. Нові напрями мали бути більш маржинальними зі швидшою окупністю, щоб не чекати кілька років, як із садом.
Нині загальна площа господарства — 15 га, з яких 3 га під яблуками, ще 3 га — під грушами, а також по одному гектару нішевих культур: інжиру, спаржі й артишоку.
САДИ «НА МІНІМАЛКАХ»
Лишити сади нас змусила й ситуація з італійським постачальником саджанців Vivai F.lli Zanzi: він відмовився повертати аванс, тому на цю суму ми все ж придбали в нього матеріал, але не на 9 га, як планували, а тільки на невелику площу, яку довели до 3 га українськими саджанцями.
Третій рік вирощуємо сад, частину якого закладено італійськими дворічними саджанцями кніп-баум клону Гала Девіл на підщепі М9, а решту — звичайними вітчизняними Гала Шніга, Шніко Ред, Шніко Ко виробництва компанії «Санотрі», вирощеними на підщепі німецької компанії Lodder.
За моїми спостереженнями наші саджанці хворіють менше, ніж італійські. Вони стійкіші до парші й сонячних опіків, адже в нас дуже спекотне літо. Водночас Гала Девіл має більш виражений смак із характерним ароматом дюшесу, а Шніга Шніко Ред — просто солодший. Глобальної різниці між цими двома клонами немає.
Цього року зібрали загалом із саду 36–38 т. Для порівняння: торік — 20 т. Після виходу в повне плодоношення, яке очікується наступного року, плануємо отримувати 40 т/га.
Сад — на шпалері молдовського виробництва, встановленій компанією «ЄФТ ПЛЮС», та зрошенні від «Ай ТіЛінкс Сервіс». Усі поля живляться від однієї свердловини з накопичувачем на 6000 л.
Ще 3 га саду цієї весни ми заклали грушами сортів Вільямс і Санта Марія на підщепі айви, дворічними саджанцями італійського розсадника Salvi Vivai. Посадили 6000 дерев, із яких не прижилися всього 280 — менше ніж 5%. Ґрунти — переважно чорноземні (перші 40 см), далі — глинисті. Поруч із садом — поля із зерновими культурами.
Попри досить вологу весну, фруктовим садам серйозно загрожувала парша, боротися з якою було складно. У березні-квітні температура підвищувалася до +20 °C, а потім різко падала нижче нуля. Після цього приморозків не було, але в поєднанні з паршею цього вистачило, щоб зіпсувати врожай: значних втрат не сталося, але очікували плоди більшого калібру.
Після збирання врожаю аналізуватимемо, чому захист від парші спрацював неефективно (через якість чи кількість обробок), щоб наступного сезону все зробити правильно. Звісно, ми не могли передбачити таку весну: 2024 року парші майже не було, але й таких дощів теж. Близько двох тижнів у березні погода була ідеальною для розвитку хвороби. Ми працювали за звичайною схемою препаратами Мерпан, Платінум, Хорус, Делан, але цього виявилося замало.
ВІД БАТАТУ ДО АРТИШОКУ
Коли ми планували вирощувати артишок, спаржу й інжир, розраховували, що українці, які часто бувають у Європі, уже звикли до нових овочів і шукатимуть їх у нас. Інший аргумент — наші невеликі площі не можуть конкурувати з масовими культурами, як-от томат чи цибуля, де заробіток залежить від обсягу. Тож ми звернули увагу на нішеві культури, які набувають популярності й мають високу додану вартість.
Однією з таких культур став батат, який ми вирощували минулого сезону. На 1 га висадили сорти Київський Помаранч, Женьшень і Лос-Анджелес із місцевого садивного матеріалу. Однак цього року вирішили припинити експеримент. Головний недолік батату — ніжні коренеплоди, яким потрібен специфічний період загоювання після збирання. Щоб батат добре зберігався, його шкірка має пройти попередню термічну обробку за температури +28 °C певний час після збирання. Це потребувало додаткових вкладень у сховище й обладнання.
Артишок зі свого боку — також непроста культура. Якщо торік ми зібрали близько 3 т/га, то цього — втричі менше. Чи через спеку, чи через холодну весну, чи через наш досвід — ще будемо розбиратися. Проте відмовлятися від нього не плануємо. Цього року посадили гібриди іспанської селекції Грін Квін, Мадрігал, Лорка і Тупак, а торік — Імперіал Стар.
Артишок потребує багато води, особливо в нашому регіоні, де без зрошення вже неможливо вирощувати жодну культуру — від зернових до овочевих. Тому плантацію обладнали крапельним поливом, який установила компанія «Айті Лінкс» та «Евкаліпт».
Надмірна спека шкодить артишоку: суцвіття швидко розкривається, перетворюючись на квітку, і їстівна частина втрачається. Торік спека була ще сильнішою, але ми встигли посадити рослини раніше й зрізати врожай до спекотного періоду. Цього року через холодну й дощовиту весну цього зробити не вдалося. Зі шкідників найбільшу загрозу становлять тля та совка.
Ми зрізуємо артишок і досі (перша половина жовтня), але це вже другий урожай — перший почали в середині липня. Такий тривалий сезон збирання — особливість культури: після першого зрізування її можна пустити на другу вегетацію, і вона дає додаткові пагони. Проте не всі рослини поводяться однаково: одна може дати п’ять суцвіть, інша — всього одне. Тому ми й далі експериментуємо, щоб зрозуміти, чи варто лишати артишок на повторну вегетацію.
Ідеальні для артишоку — легкі дреновані ґрунти з умістом піску, а в нас чорнозем. Та ми застосовуємо стандартне живлення для культури й намагаємося краще підготувати ґрунт — двічі дискуємо, культивуємо, робимо його максимально пухким. Основну частину робіт виконуємо вручну, бо це ніжна культура.
Артишок після збирання зберігається недовго, тому продаємо його відразу. Під час зберігання він втрачає масу через випаровування, і що довше лежить, то менше в ньому їстівної частини. Тому зрізуємо під конкретне замовлення клієнта, а решту переробляємо на крафтову продукцію.
Наші канали збуту — ритейл («Сільпо», «Таврія В», мережа Wine Time), HoReCa та роздрібні онлайн-продажі через соціальні мережі й «сарафанне радіо». Цього року інвестували в рекламу в соцмережах, і чимало нових покупців прийшли саме звідти.
СПАРЖА + ІНЖИР
Спаржу ми заклали торік на 1 га, а перший урожай зібрали цього сезону. Це фіолетові й зелені гібриди Гінлім, Гролім, Баклім і Ерасмус. Загалом культура сподобалась і у вирощуванні, і в реалізації, хоча збирання досить складне. У нашому кліматі тепло приходить раптово — у квітні спаржа може рости по 10–15 см за день, тому процес зрізання треба контролювати постійно.
Продукцію також треба відразу калібрувати й пакувати у ящики прямо на полі — усе це ручна праця. Цього сезону перші паростки були десь 8 березня, коли вдарили приморозки, що пошкодили весь ранній приріст, після видалення всього, що померзло, перший урожай уже на Великдень. Другу хвилю врожаю вдалося зібрати без проблем, але замість запланованих 1,5 т отримали всього 400 кг.
Утім, відмовлятися від спаржі не будемо, хоча й збільшувати площу не плануємо. Ця ділянка може працювати 7–10 років — залежно від того, як вчасно припиняти зрізувати пагони. На четвертий рік вона має вийти на промисловий рівень урожайності. Доки спаржа молода, шкідники та хвороби її майже не чіпають — і це великий плюс.
На завершення — про ще одну нову для нас культуру — інжир. Ми заклали пробну ділянку площею 1 га сортами Кадота та Брожіотто з турецького й вітчизняного садивного матеріалу за японською інтенсивною технологією на шпалері, за схемою 4х2,5 м. Саджанці прижилися добре, але справжні висновки зробимо після перезимівлі: плануємо вкривати їх агроволокном, адже культура не зовсім підходить для нашого клімату.
Згідно з технологією ми не даємо кущу рости вгору: коли провідник досягає 50 см, його нахиляємо донизу й фіксуємо на рівні крапельної стрічки. Інші однорічні пагони прибиратимемо пізніше.
Інжир цього року вже дав перші плоди, але їх кількість і якість ще не можна вважати повноцінним плодоношенням. Перший справжній урожай очікуємо наступного року.
Садівництво по-українськи
