|
| Сергій Феофілов Єлизавета Малишко |
«УкрАгроКонсалт» — одна з провідних вітчизняних консалтингових компаній, яка працює на аграрному ринку України й країн Причорноморського регіону вже майже 25 років. Серед її клієнтів не лише провідні агрокомпанії, а й галузеві асоціації, державні органи, міжнародні організації. Скориставшись нагодою, ми запросили директора «УкрАгроКонсалту» Сергія Феофілова та провідного експерта компанії Єлизавету Малишко поділитись оцінками й прогнозами щодо розвитку агробізнесу в країні.
— Найперше в аграрних аналітиків, мабуть, треба запитати, який тренд сьогодні є головним на ринку? Що зумовлює поточну ситуацію та її подальший розвиток?
— Сергій Феофілов: Головний тренд, який ми відзначаємо, — це падіння прибутковості господарств. Чому ми фокусуємося саме на цьому чинникові? Він дуже важливий, адже аграрний сектор на 80–85% фінансується за кошти власного прибутку сільгоспвиробників. Роль банківського сектору, зокрема банківського кредитування, роль інвестицій — як вітчизняних, так й іноземних у розвитку галузі, на жаль, дуже мала. Ми навіть не говоримо про ту підтримку, що передбачена держбюджетом. Загалом ми оцінюємо потреби аграріїв у фінансуванні польових робіт протягом року — із січня по грудень — у 400–450 млрд гривень. Тому ті 6 млрд, які цього року виділяють із бюджету, це явно недостатньо, щоб серйозно впливати на тенденції розвитку аграрного виробництва.
За ті рекорди, за ті успіхи, яких досягли аграрії останніми роками, — я маю на увазі виробництво 65 млн тонн зерна — вони заплатили зі своєї кишені та свого прибутку, і ця тенденція триває. Проте прибутковість стає дедалі меншою, що погіршуватиме загальну ситуацію. Адже аграрна галузь сьогодні стає менш трудовитратною, натомість більш капіталоємною. Щоб досягати успіху, потрібно залучати передові аграрні технології, а вони, як і будь-які інші технології, дуже недешеві.
— Прибутковість падає, зокрема, через падіння світових цін на зерно. Проте не на всі культури ціни знижуються однаково. За вашими оцінками, яка з них цього сезону стане найбільш рентабельною для українських виробників?
— Сергій Феофілов: Торік найприбутковішою культурою був ріпак, випередивши попереднього лідера — соняшник, ринок якого помітно впав. А серед зернових добрий результат показав ячмінь, який буквально «вистрелив» на світовому ринку й, отже, ціни зросли і на внутрішньому. Звісно, що такий розклад позначиться на виробництві сільгоспкультур нинішнього року, хоча по ріпаку й сої ситуація дуже складна й поки що невизначена…
— На добрі ціни виробник може розраховувати тоді, якщо буде великий попит або недостатня пропозиція того чи іншого зерна. Так, минулого сезону великий попит із боку Індії підійняв ціни на горох, на цій хвилі його виробництво збільшилося майже до 1 млн тонн, але тепер потреба імпортерів у зернобобовій істотно зменшилася, і ціни впали. Чи не станеться щось подібне і цього разу?
— Сергій Феофілов: У цьому й полягає проблема. Ми у своєму колективі вже склали приказку: «Фермери завжди ухвалюють правильні рішення, але запізнюються з ними на рік». Так от, наше завдання полягає в тому, щоб дати аграріям можливість скоротити час на ухвалення правильного рішення хоча б до півроку, а краще — до двох-трьох місяців, щоб вони могли оперативно регулювати виробництво.
— У такому разі допоможіть аграріям перед весінньою посівною визначитися, площі під якими культурами збільшити, від яких відмовитися, щоб максимізувати майбутній прибуток.
— Сергій Феофілов: Безумовно, цієї весни рослинницькі господарства більше посіють ячменю. Навряд чи зросте загальна площа під пшеницею, хоча восени озимої посіяли трохи більше, через що ми прогнозуємо валовий її збір на рівні 26 млн тонн, якщо, звісно, не зашкодить погода. До того ж має значення не лише погода в період посівної, а навіть у квітні-травні, яка останнім часом все більше визначає майбутню врожайність через імовірність низьких температур і навіть заморозків, брак опадів тощо. Щодо кукурудзи, то вона різко втратила цього сезону рентабельність, але, напевне, це не призведе до якогось значного коригування посівних площ під цією культурою. Можливе певне скорочення, як порівювати з минулим роком, але воно не буде кардинальним.
На мою думку, в ситуації падіння світових цін на зерно потрібно вести мову не так про те, яка культура принесе більший прибуток, а й яка виявиться менш збитковою. Тому що Бразилія з її посівними площами, виробництвом й обсягом експорту кукурудзи наразі для України не менше «мінне поле», ніж Росія з її пшеницею. Ячмінь — це значно менший за обсягом ринок, тому основна боротьба все ж відбуватиметься на лінії «пшениця- кукурудза». На обох її флангах існують великі ризики, і це змушує вже дивитися не так на перспективи експорту, як на можливості збільшення внутрішньої переробки. Адже переробники сьогодні теж стають усе більш експортоорієнтованими. Цього сезону, найшвидше, борошна з України за кордон буде вивезено близько 500 тис. тонн (минулого — трохи більше за 400 тис.), а це вже чверть загального обсягу виробництва великими й середніми підприємствами.
— Звісно, переробка — дуже цікава тема, але в ній теж чимало своїх складних моментів. Адже збільшенню виробництва борошна перешкоджає не відсутність охочих працювати в зернопереробці, а обмежене внутрішнє споживання та велика конкуренція на зовнішніх ринках.
— Сергій Феофілов: Експорт українського борошна за останні роки суттєво зріс, і для цього є серйозні причини. Можливості для зростання експорту борошна були й раніше, просто їх не використовували, бо експортувати зерно було простіше й вигідніше. Коли ж прибутковість продажу зерна впала, тоді й стали дивитися на ринки продуктів зернопереробки. А щоб на них вийти, то, вибачте, інших варіантів немає, як спочатку конкурувати меншою ціною пропозиції, а потім уже закріплюватися на відвойованих майданчиках. До речі, можливості конкурувати за ціною нашим виробникам й експортерам дуже посприяла девальвація гривні й ті, хто був готовий, нею скористалися.
— Єлизавета Малишко: А ще звернімося до прикладу Туреччини, яка є найбільшим експортером борошна у світі, хоча імпортує пшеницю з інших країн, зокрема й з України. Якщо Туреччина може, то чому не можемо ми, перебуваючи в більш виграшній позиції? Адже нам не потрібно ні в кого закуповувати сировину.
— Тоді подивімось і на імпортерів борошна, наприклад, Афганістан. Він закуповує борошно переважно в Казахстані, бо той ближчий. Однак навіть якщо українська пропозиція буде дешевшою за казахстанську, афганці в нас куплять хіба що в крайньому разі, бо в усіх інших віддадуть перевагу борошну з мусульманських країн, навіть дорожчому з Туреччини.
— Єлизавета Малишко: Так, безперечно, є ринки, на які з низки причин потрапити дуже важко. Проте важко — не означає неможливо взагалі, і це по-перше. А по-друге, є ринки, на яких ми можемо працювати — це Ангола, інші країни Африки, які теж постійно купують борошно.
— І конкуренція на африканських ринках найменша через, на жаль, їх низьку платоспроможність. Та мова, звісно, не про те, що виробництво борошна чи переробка взагалі безперспективна. Навпаки, її потрібно розвивати, виходити з виробленими в Україні продуктами на нові ринки, проте потрібно й розуміти, що це теж нелегкий і тернистий шлях. Однак повернімося до зерна. Який валовий збір ви прогнозуєте у 2018 році?
— Єлизавета Малишко: Для оцінки врожаю виходити потрібно з того, що посівні площі приблизно такі самі як торік. Тобто, може, посіємо трохи більше пшениці та ячменю й трохи менше кукурудзи, але загалом усе залишиться в колишніх межах. З іншого боку, враховуючи, що кукурудза в нас має врожайність близько 70 центнерів із гектара, а ячмінь — 30 центнерів, то скорочення площ під кукурудзою на користь ячменю вже означає деяке зменшення загального валового збору. Крім того, слід дивитися на динаміку забезпеченості мінеральними добривами. З ними є певні проблеми, тому, можливо, зменшаться обсяги внесення, або буде скорочення по діючих речовинах. Ми зараз прогнозуємо врожайність не трендову, яка показує стрімкі темпи зростання, а середню за останніх три роки, й таким чином виходимо на 61–62 мільйони. Проте добре усвідомлюємо, що цей прогноз є дуже стриманим, адже цілком імовірні й 63–65 млн тонн. Також, звісно, чимало залежатиме від погодних умов.
— Така стриманість прогнозів дає привід сумніватися в тій перспективі, що малювалася ще нещодавно, за рекордів 2015-го й 2016 років, що незабаром ми будемо мати врожаї зерна й у 100 млн тонн. Тож, ураховуючи все попередньо сказане, ця перспектива, на вашу думку, наразі втрачена?
— Сергій Феофілов: Мабуть, що ні. Нещодавно я був на одному із засідань круглих столів, на якому говорилося про триразове збільшення обсягів зерновиробництва, тобто вже йшлося і про 180 млн тонн. Найшвидше, такі обсяги виникають тоді, коли для розрахунків українських урожаїв використовують урожайність кукурудзи як у США, а пшениці — як у Великій Британії. Тобто математично все має досить реальний вигляд. Однак річ у тому, що збільшення врожайності можливе лише в разі застосування передових технологій, а щоб їх запроваджувати, потрібно багато грошей, а гроші в аграріїв у дефіциті, й на цьому все — цикл замкнувся. Тим не менше можна сподіватися, що фінансування все ж зростатиме, і за 3–5 років ми зможемо оновити колишні рекорди, вийшовши на валовий збір зерна десь на рівні 75–80 млн тонн. І знову ж, все це за умови збільшення фінансування зерновиробництва.
— З іншого боку, а чи потрібні нам ці 75 млн тонн за нинішніх світових цін на зерно? Збільшувати виробництво має сенс тоді, коли воно збільшує прибутки. А коли йдеться про те, щоб бодай не зросли збитки, то особливого сенсу у встановленні рекордів, напевно, й немає. Проте експортери останнім часом дуже жваво будують у портах нові зернові термінали, хоча наразі обсяги експорту знижуються. Може, вони щось таке знають?
— Сергій Феофілов: Загальний експорт агропродукції з України нині становить близько 55 млн тонн на рік: це до 45 млн тонн зерна, 5 млн тонн макухи й шроту, майже 5 млн тонн сої та ріпаку. Річні потужності перевалки нині менші, тож я не говорив би, що відбувається будівництво «на виріст» — поки що мова йде про повніше забезпечення наявних потреб.
Загальна перевалка до 2020 року, за нашими прогнозами, зросте до 70 млн тонн. Наче й багато, але будувати нові термінали все одно вигідно. Чому? В нас на тих експортерів, які мають власні термінали, припадає близько третини експорту, й вони мають близько 60% загальних потужностей із перевалки. Тобто третина експортерів володіє двома третинами потужностей. А решті експортерів що робити? До того ж вартість перевалки на власних потужностях і на чужих суттєво відрізняється.
На сьогодні ставки перевалки знизилися, через що складається враження, що збільшувати потужності вже немає сенсу. Справді, перевалка однієї тонни в портах сьогодні в середньому коштує близько 15 доларів, декому вдається домовлятися й за 12, хоча раніше ставки доходили до 24 доларів. Прибутковість бізнесу з перевалки впала, але ж у Європі в портах ставка становить 7,5 доларів за тонну. І доки ми не досягнемо такої самої зваженої ціни, будувати нові термінали буде вигідним.
Інше питання полягає в тому, а скільки ж від зекономленого на здешевленні перевалки потрапило в кишеню фермерам? А рівно нічого, бо разом із тим зросла вартість внутрішньої зернової логістики. Тарифи на залізничні перевезення збільшуються, автоперевезення теж дорожчають, і це негативно впливає на загальну ефективність сільгоспвиробництва.
Адже аграрний бізнес — це не окремо зерновиробництво чи переробка, це комплексний бізнес. Успіх однієї ланки в загальному ланцюзі може бути повністю перекреслений негараздами в інших ланках. Однак, якщо будівництво нових потужностей у портах — це приватний бізнес, то залізниця — це державна монополія, і порядок тут наводити потрібно державі. Здається, знайшли вихід, організувавши маршрутні поїзди, аж тут раптом виявилося, що більшість елеваторів опинилось поза цим інструментом.
— І тут знову хочу попитати, чи потрібні нам зернові рекорди, якщо ми не можемо дати раду тим обсягам, які вирощуємо, а логістика взагалі є найвужчим місцем зернового бізнесу?
— Сергій Феофілов: Я не поділяю надмірного оптимізму, але й з крайнього песимізму теж не розумію. В нас багато хто кричить: «Караул! Усе пропало!», проте 42 млн тонн лише самого зерна ми ж якось вивозимо! І я впевнений, що за потреби вивеземо й більше, хоча це не означає, що проблеми логістики можна не розв’язувати. Проте ж без проблем працювати було б якось трохи марудно — хіба ні?
Чи є можливість для подальшого зростання зерновиробництва? Впевнений, що так. Я говорив про це у своїй презентації на нашій тогорічній конференції Black Sea Grain, повторю й тепер: глобальний ринок іде до утворення транснаціональних сировинних корпорацій, які регулюватимуть виробництво всіх головних сировинних продуктів. Їх головним завданням буде забезпечення промисловості сировиною. Поточні ціни на сировину роблять локальний сировинний бізнес невигідним. Вірогідним є сценарій, за якого врешті-решт сировину стане невигідно видобувати, виготовляти, вирощувати, і що тоді робитиме світова промисловість?
— Зрозуміло, але повернімося з глобальних ринків назад, до України. Ми вже говорили про логістику. На вашу думку, у яких напрямах нам потрібно ще розвивати зернову інфраструктуру в країні?
— Сергій Феофілов: Ну, от, виділив бюджет 300 млн гривень на розчищення Дніпра й Прип’яті, проведення днопоглиблювальних робіт. На мою думку, це зважене рішення, яке дозволить підвищити рівень комплексності інфраструктури, посилити конкуренцію між різними перевізниками, зміцнивши позиції річкового транспорту.
— Це що стосується транспортної складової. А щодо системи зберігання зерна — нам потрібні нові елеватори?
— Безумовно. Є оцінки, що в країні загальна місткість одночасного зберігання зерна становить 60 млн тонн, що, враховуючи оборотність обсягів протягом року, начебто й достатньо. Проте у цю оцінку входять і колишні корівники, у яких заклали цеглою вікна — і ось тобі вже готове підлогове сховище. Тож про яку якість зберігання та про яке формування маршрутних поїздів у цьому разі можна говорити? За нашими оцінками, повноцінних потужностей одночасного зберігання в нас на 42–46 млн тонн, і цього недостатньо. Отже, елеватори країні потрібні, елеватори сучасні, технологічні, з виходом на залізницю, на річку, з можливістю приймати й відвантажувати великі обсяги зерна. Разом із тим потрібні й невеликі фермерські елеватори. Та найбільше потрібний комплексний розвиток усіх складових зернової інфраструктури — і елеваторів, і транспортних перевезень, і автомобільних доріг, і багато чого іншого.
Дякую за цікаву розмову!
Ярослав Левицький
журнал “The Ukrainian Farmer”, березень 2018 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
