У вимогах ЄС немає нічого неможливого та надзвичайного
Лише невелика кількість українських товарів мають нині доступ на полички європейських супермаркетів і все начебто через те, що вийти на ринок ЄС дуже важко — треба пройти процедуру сертифікації та довести безпечність власної продукції. Що зміниться на українських підприємствах із запровадженням євростандартів, як правильно сертифікувати виробництво та чи варто це робити розповіла керівник проектів із запровадження міжнародних стандартів в аграрній сфері, кандидат технічних наук, доцент НУБіП Інна Тавлуй.
— Як відрізняються підходи в стандартизації в ЄС і Україні?
— У спадок Україна отримала радянську модель технічного регулювання, тобто таку, в якій ключовим розпорядником є державні органи, а не ринок. Хто в нас визначає параметри безпечності продукції? Держава. Хто розробляє стандарти, узгоджує технічні вимоги на продукцію? Держава. Хто контролює якість продукції? Теж держава. У ЄС діє принципово інший підхід: держава лише визначає параметри безпечності продукції та здійснює контроль за їх дотриманням, а всі інші функції покладено на учасників ринку. Активно працюють спілки споживачів, малих і середніх підприємств, асоціації товаровиробників, екологічні активісти — вони є розробниками більшості стандартів. А конкуренція на ринку й свідомість споживачів вимагають від виробників забезпечувати якість продукції та постійно її підвищувати.
— У червні цього року до Верховної Ради передано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо безпечності харчових продуктів». Що це означатиме для виробників?
— Цей законопроект, по суті, принципово змінює систему державного контролю за безпечністю харчових продуктів відповідно для ключових Директив ЄС. Після його ухвалення основна відповідальність за безпечність продукту буде перекладена на виробника. Держава чітко визначає параметри показників безпечності продукції (у технічних регламентах) і виробничої системи (у чек-листах). Також у законопроекті закладено принцип «простежуваності», який повинен діяти на всіх підприємствах харчового ланцюга «від лану до столу» для можливості оперативного виявлення оператора ринку, продукція якого призвела до появи небезпеки. Він є надзвичайно важливим для аграрної сфери, оскільки покликаний принципово змінити підходи до управління безпечністю на всіх підприємствах (виробниках сировини, упаковки, готової продукції, перевізниках, торгових підприємствах).
— Як швидко можна буде очікувати на реальні зміни в стандартизації?
— Ну, по-перше, Верховна Рада має ухвалити, а Президент підписати названий закон. По-друге, органи державного контролю мають підготуватися до змін свої системи, зокрема навчити аудиторів, акредитувати лабораторії. По-третє — власне запровадження систем безпечності на підприємствах харчового ланцюга. І, нарешті, четверте — найважче. Я тривалий час працюю над запровадженням таких систем управління на підприємствах і знаю, що найважче — подолати супротив працівників, змінити їх свідомість у бік «орієнтації на споживача». Розробити систему НАССР, науково обґрунтувати показники — справа технічна, а перетворити купу паперів на діючий, самоналагоджуваний механізм — дуже важко.
Людина — найважливіший і водночас найскладніший елемент цієї системи. Щоб змінилося ставлення працівників, потрібна, перш за все, принципова позиція щодо незворотності шляху від керівництва, кваліфіковане навчання працівників усіх рівнів і час. Тому я б не радила аграріям зволікати. Україна — це Європа, і тільки ми самі можемо переконати світ у цьому.
— Чи означає це, що з переходом до європейських стандартів держава контролюватиме лише дотримання параметрів безпечності харчових продуктів? Кількість перевірок для підприємств скоротиться?
— Кінцева мета перевірок — не допустити на ринок небезпечний для здоров’я продукт. Проте будь-який продукт — це є результат виробничого процесу. Тож для отримання продукції належної якості необхідно перенести фокус уваги безпосередньо на процес і всі ключові елементи: постачальників, працівників, технологічне обладнання, виробничі приміщення, систему кондиціювання, склад сировини та готової продукції, відходи тощо. Усі названі елементи можуть призводити до появи в продукті небезпечних чинників: хворий співробітник є джерелом біологічної небезпеки (віруси, бактерії), зношений фільтр в обладнанні — призведе до появи в продукті фізичних небезпек (камінці, уламки кісток м’яса) тощо. Усе це необхідно систематично виявляти й контролювати. Тому для підприємств харчового ланцюга обов’язковим є дотримання санітарно-гігієнічних вимог і запровадження системи аналізу ризиків, небезпечних чинників і контролю критичних точок (НАССР).
— Розкажіть про систему НАССР для харчових підприємств.
— Для вітчизняних підприємств система НАССР абсолютно не нова — Законом України «Про безпечність та якість харчових продуктів» ще 2005 року встановлена норма, що зобов’язує харчові підприємства запроваджувати на виробництвах систему НАССР. Треба бути відвертими: виробники ігнорували цю вимогу 9 років, а ті системи НАССР, що були запроваджені, здебільшого є формальними, зробленими «під сертифікат». З одного боку, це провина виробників, а з другого — законодавців, тому що в законі не було прописано механізм контролю за дотриманням, відповідальність і таке інше. А немає відповідальності — немає й виконання.
Якщо звернутися до самого тлумачення, то НАССР — науково обґрунтована система, що дозволяє попереджати появу небезпечних чинників у харчових продуктах. Якщо під часза контролю готової продукції виявлено невідповідність (брак) — це наші прямі витрати. Наприклад, ми понесли витрати на виготовлення продукту: закупівля сировини, зарплатня працівників, обслуговування технологічної лінії, утримання виробничих приміщень, електроенергія, опалення тощо, а в результаті отримали продукцію, що не відповідає вимогам безпечності, тому що, наприклад, під час контакту з продукцією в неї потрапила кишкова паличка, оскільки, як виявилося, один із працівників був хворий. Або партія молока була забракована в результаті виявлення в ній антибіотиків. Отже, підприємство понесло витрати на виготовлення продукції, а продукцію доведеться утилізувати. За системою НАССР створюються необхідні запобіжні заходи, які дозволяють не допустити випуск невідповідної продукції (визначаються небезпечні чинники для кожного виду продукції, що виготовляється; установлюються прийнятні рівні; проводиться систематично оцінювання небезпечних чинників і завчасно визначаються заходи керування). НАССР на сьогодні як механізм системи безпечності закладено майже у всіх стандартах на харчові продукти (IFS Food, ISO 22000 та ін.).
— Уже в кінці вересня в нашу державу прибудуть фахівці САНКО й перевірятимуть українські молочні підприємства. На що вони звертатимуть увагу та чи варто чекати такої процедури й іншим галузям, зокрема тваринницьким фермам і м’ясопереробці?
— Є два рівні, за якими ЄС перевірятиме нашу готовність: горизонтальний і вертикальний. За горизонтального — перевірятиметься законодавство на відповідність Директивам ЄС. У разі схвальної оцінки перевірці підлягають безпосередньо підприємства галузі. На сайті Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України розміщено чек-листи для деяких галузей — вони містять критерії перевірки для підприємств-експортерів. Згодом будуть розроблені й критерії перевірок для решти українських виробників.
— Наскільки українські підприємства готові до переходу на торгівлю з ЄС і гри за європейськими правилами?
— Ті, хто готові — уже торгують із ЄС. А решті, непевне, потрібно спочатку думати, як утримати позиції на українському ринку, коли прийдуть імпортні товари. Очевидно ж, що продукція ЄС — безпечна, вищої якості й часто дешевша за вітчизняну. Чому так відбувається? Відповідь проста — європейці десятиліттями працюють над оптимізацією своїх виробництв, над запровадженням НАССР, вивченням потреб споживачів… Їх напрацювання (найефективніші механізми) відображено в міжнародних стандартах й усталених практиках. Ці нормативні документи відкриті для будь-кого — було б бажання вивчати й запроваджувати.
— Яка аграрна галузь, на ваш погляд, зможе найшвидше пристосуватися до законів й отримати місце на євроринку в найближчій перспективі?
— Найпростіші вимоги — до продукції рослинництва, а найскладніше буде тваринникам. У тваринництві складніший сам технологічний процес, більше небезпечних чинників, а отже, і більша кількість критичних точок, що необхідно визначати й контролювати. Взагалі до первинного сільськогосподарського виробництва Директивою ЄС № 852 дозволено застосовувати гнучкість у запроваджені НАССР: коли не завжди можливо виділити критичні точки, установити їх числові значення тощо, дозволяється обмежуватися виконанням санітарних вимог. Однак, як тільки тварини покинули ферму, вже у забійному цеху необхідно запроваджувати повноцінну систему НАССР.
— Якщо на великому підприємстві ввести такі стандарти цілком реально, то як бути малим господарствам і фермерам?
— Якщо великі об’єднуються в асоціації й можуть очікувати від цих організацій методологічної підтримки із запровадження систем безпечності та інших міжнародних стандартів, то фермери залишаються, по суті, в інформаційному вакуумі. Як на мене, це питання нині найризикованіше. На жаль, у новому законопроекті ця прогалина присутня — не визначено, хто надаватиме методологічну підтримку названій категорії виробників. Сподіваюся, це не стане питанням виживання фермерів і регулюватиметься додатковими нормативно-правовими актами.
До того ж усім, — і великим, і середнім, і малим господарствам важливо пам’ятати про додану вартість — створювати переробні підприємства, контролювати якість і безпечність на всіх етапах харчового ланцюга й продавати у ЄС кінцевий харчовий продукт. Принципи однакові, вимоги однакові, стандарти одні й ті самі, а от фінансовий результат від продажу сировини чи кінцевого продукту — різний. Виробники, які усвідомлюють усі ризики конкуренції з боку європейців, повинні будуть вирішувати цю проблему. Упевнена, ми впораємося! Насправді, у вимогах ЄС немає нічого неможливого та надзвичайного, до того ж усі вони давно відомі. Головне, аби держава допомагала спрощенням дозвільних процедур і прийнятними умовами кредитування.
— Українській курятині знадобилось 3–5 років, щоб потрапити на прилавки ЄС. Чи означатиме це, що й інші продукти чекатиме така сама доля?
— Це залежить від стану кожного окремого підприємства та кількості його працівників. На територію одного свинокомплексу я заходжу у взутті на підборах, на територію другого — у гумових чоботях. На певній фермі працівники наперебій розповідають про інновації, що запроваджують, про закордонне стажування та корпоративні тренінги. На іншому, на моє запитання, як давно у вас працівники проходили навчання, власник відповідає: «Прибирати за свинями багато розуму не потребує». Наші підприємства абсолютно різні, тому все дуже індивідуально.
— У нашому суспільстві заведено ототожнювати поняття «безпечність» і «якість» продукції. Наскільки це порівняння є коректним?
— Більшість людей сприймає ці поняття як синоніми. Насправді, за визначеннями вони є різними. Безпечним вважається продукт, що не містить небезпечних чинників (біологічних, хімічних або фізичних), і його споживання не спричинить шкоди людині. Більшість ознак безпечності харчових продуктів не можна розпізнати безпосередньо, для їх вимірювання потрібні лабораторні дослідження. Параметри безпечності харчових продуктів будуть визначені в технічних регламентах України відповідно до норм, прийнятих у країнах ЄС. Тобто, установлення параметрів безпечності харчових продуктів і контроль їх дотримання — це основна функція держави для забезпечення здоров’я громадян.
Натомість якість продукції — це властивості продукту, які відрізняють його від продукції конкурента. Взагалі, існує безліч визначень поняття «якість», але ключовим у цих визначеннях є поняття «відповідності вимогам й очікуванням споживача». Більшість якісних властивостей харчових продуктів можна визначити візуально, за запахом, кольором, розміром. Якщо параметри безпечності та контроль за їх дотриманням здійснює держава, то параметри якості — визначає споживач. Він же і є головним контролером: тобто голосує гаманцем за той продукт, який, на його думку, є найкращим.
— Наскільки останні події в державі й, зокрема підписання інтеграційної угоди, пожвавлять інтерес українських агрокомпаній до процедури сертифікації виробництва?
— Сертифікація систем управління якістю, безпечністю тощо — справа добровільна, і завжди такою була. По суті в нашій державі сертифікат відповідності будь-якому стандарту (якщо інше не передбачено законодавством) — це маркетинговий хід для просування продукції. Підприємство самостійно вирішує, чи потрібен йому сертифікат, самостійно обирає орган по сертифікації (державний або недержавний). Тому особисто я не прихильник сертифікації в українських реаліях. Не сертифікат повинен бути самоціллю, а жива система управління, яка оптимізує ваші операційні витрати, підвищить рівень якості продукції та, відповідно, призведе до росту продажів. Коли ці цілі будуть досягнуті, тоді можна замислюватися над одержанням сертифіката.
— А як бути, коли замовник вимагає сертифікат від підприємства?
— Донедавна для тендерних процедур підприємства масово проходили сертифікацію і так само масово отримували сертифікати. Сподіваюся, ця практика залишиться в минулому, і первинним для підприємств буде робоча система управління, а не ще один папірець на стіні офісу. Та буває й так, що торговельна мережа або західний партнер вимагає від постачальника наявність сертифіката. Тоді варто спершу поцікавитися, якому саме сертифікаційному органу замовник надає перевагу та довіряє, а тоді ухвалювати рішення про сертифікацію.
— Запровадження системи НАССР й інших міжнародних стандартів означатиме необхідність нових фахівців. Де знайти спеціалістів цього напряму?
— Наш університет із 2001 року готує магістрів за спеціальністю «Якість, стандартизація, сертифікація». Міжнародні стандарти — їх профіль, безпечність підприємств харчового ланцюга — галузева спеціалізація. Отже, фахівці є, і випускники працюють у відділах управління якістю «Метро», агрохолдингу «ТАКО», ТМ «Легко» на інших підприємствах, що входять до МХП, а рівень цих компаній відомий усім.
— Яка середня вартість процедури сертифікації підприємства?
— Потрібно розділяти вартість запровадження міжнародних стандартів і вартість самої сертифікації (якщо є її доцільність). Запровадити стандарти можна як власними силами, так і за допомогою сторонніх фахівців. Одне виробництво потребує перепроектування, проведення системи кондиціювання, а на іншому залишилося лише розробити документи, навчити персонал. Витрати, як ви розумієте, різні. Проте в кожному із цих випадків раджу прив’язувати оплату праці (штатних, зовнішніх) фахівців до кінцевого результату: чи досягнута та мета, що була поставлена на початку проекту?
Вартість самої сертифікації (сертифікаційного аудиту) у кожного сертифікаційного органу своя. Вона залежить, по-перше, від розміру компанії, яка має намір пройти сертифікацію; по-друге — на відповідність якого стандарту; по-третє — який вид основної діяльності підприємства. Наведу приблизні розцінки сертифікаційного аудиту, які мені відомі: для великих компаній (понад 500 працівників) — від 100 тис. гривень, для малих (до 50 працівників) — до 20 тис. гривень.
— Скільки може часу може зайняти процедура сертифікації?
— Часу потребує розробка та запровадження вимог міжнародних стандартів. Як я вже казала, усе залежить від стану підприємства. Однак знадобиться не менше року, якщо хочете отримати живу систему. А процедура самої сертифікації займе лише 2–4 дні. Вона складається із перевірки документації, що вимагається стандартом, й аудиту «на місці».
Ключові фактори успішності запровадження міжнародних стандартів на підприємстві:
1. Чітка мета — чого компанія прагне досягти в результаті запровадження міжнародних стандартів: вийти на ринок ЄС, збільшити кількість клієнтів, знизити операційні витрати тощо.
2. Підтримка першої особи. Роль керівника — визначальна. Взагалі будь-яке підприємство — є відображенням його власника. У такому проекті надзвичайно важливим є не лише рішення керівника про початок робіт, а й його активна участь протягом усього часу.
3. Детальний план заходів реалізації проекту із визначеними відповідальними особами, термінами та прописаною потребою в ресурсах.
4. Забезпечення запланованими ресурсами (робоча група, фінанси, час).
5. Постійний контроль за виконанням плану реалізації проекту на оперативних нарадах.
6. Визначення й оцінювання результату проекту відповідно до поставленої мети.
Інтерв’ю було надруковано у газеті АгроМаркет. Усі авторські права на інформацію розміщену у газеті АгроМаркет та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».