Садівництво дає більший прибуток з одиниці зайнятої площі, аніж будь-які інші види рослинництва, але вимагає для того колосальної зосередженості на технологіях та новаціях. Сад – то передусім інтелектуальна праця.
Буковинський фермер Анатолій Чорний став садівником ще у 80-х: працював агрономом у колгоспі, а на 25 сотках власного обійстя вирощував для продажу фрукти. Як тільки колгоспно-радгоспна система захиталася – подав заявку у фермери, і вже 1992 року почав закладати перші гектари свого, нестандартного на ті часи, саду. Нині у підпорядкуванні Анатолія – близько 100 гектарів інтенсивних яблунево-грушевих насаджень. Нашу з ним розмову було присвячено етапам становлення його садівничого господарства.
– Анатолію, чому вирішили займатися садівництвом?
– Ще в позаминулому столітті тут було багато сливових садків. Торговці скуповували врожай сливи ще на дереві, сушили, а потім вже чорнослив сплавляли вниз по Дністру та продавали, навіть до Франції. У наших місцях завжди було так, що той, хто займався садом, отримував більші дивіденди від вкладеної праці та грошей, аніж той, хто займався худобою чи зерном. Там, де є простори, і хліб може бути прибутковим, а у нас для хліба тісно. Тут дуже густонаселена територія, і орної землі мало. Наші люди землю завжди купували в далеких селах. Щоб її обробити, туди увесь час треба було їхати конячкою. І їхати на 5 днів, на тиждень. Обробити і вертатися додому. Це була пекельна праця, і вона була невдячною вже тільки через те, що всі цим займалися і збути вирощене не було куди.
А хто мав сливу – мав трохи більші заробітки, ніж той що ходив з коником у дальні села. Слива була розповсюдженою, бо її саджанець дуже легко отримати. Потім тут поширилася яблуня, груша, горіхи.
У мене таким садівником був дід. І він завжди мені казав: «Той, хто займається садом – той живе краще».
Починаючи свій сад, я це все добре усвідомлював.
– Із чого починали? Яку еволюцію пройшов ваш сад?
– Починалося з того, що я жив із батьками і двома дітьми на 25 сотках, і там, ще в радянські часи, ми мали сад, груші та яблуні. Вирощене возили до Росії та Прибалтики. З тієї ділянки ми мали доходи, які дозволяли нам жити хоч і не багато, але безбідно. Паралельно я був агрономом у колгоспі, дружина працювала в огородній бригаді.
Коли фермерський рух тільки починався, я в області був одним із перших фермерів, моє посвідчення – №4. Давалося те все дуже тяжко – документи нам видали, а землю – ні, отримали ми її лиш через кілька років. Той перший сад складався зі сливи, яблуні та груші, згодом сливу я вивів. Яблуневий сад ми заклали відвірусованими саджанцями з молдавського розсадницького радгоспу Ністру, сортами Айдаред, Голден Делішес і Глостер на підщепі ММ106. То було прогресивно, бо тоді поширення мали сорти Кальвіль сніговий і Ренет Ландсберга. Грушевий закладали сортами Вільямс червоний, Вільямс жовтий та Улюблена Клаппа, підщепа була дичка, я сам і щепив. Схема закладки була 4 х 1,6 м, сад був без зрошення – ділянку нам дали ту, що була незручною для колгоспу. Зараз ми цей сад вже замінили, бо йому прийшов час. У садку працювали самі – я, жінка, дочка, син, без найнятих працівників, на 5 га нас вистачало.
Було дуже важко. Ми починали без позичок і кредитів. Йшли старим дідівським способом. Зароблене на 25 сотках вклали у п’ятигектарний сад, перші ділянки якого мали увійти в плодоношення, щоб ми могли закласти наступні. Сад на 54 га закладали так само. Починали 2001 року, заклали 1,5 га, закінчили – лише два роки назад.
У садівництві завжди є щось нове. Або в технологіях, або в сортах, або у зберіганні. І ми завжди старалися в те включитися. Цікавилися механічним обрізуванням, механічним проріджуванням зав’язі, новими схемами захисту. Сховище із РГС ми побудували 2008 року, одними з перших в Україні. У п’ятигектарному саду я обрізав дерева ручним секатором, ще радянським, тим, що од його мозолі на руках. Пам’ятаю, як за кордоном за двадцять доларів придбав перші нормальні ножиці. Для нас це було ого-го, я вже міг «почистити» за день півгектара саду, не маючи мозолів.
А зараз ми все «чистимо» електроножицями та італійськими контурними обрізчиками, на повну силу застосовуємо регулятори росту та проріджування зав’язі.
– Чи можна сьогодні бути успішним садівником без спеціальної агрономічної освіти?
– Так, яблука можна вирощувати і без диплома агронома. Однак потрібна серйозна самоосвіта, треба завжди бути на вістрі науки. Зараз я очолюю асоціацію інтенсивного садівництва Буковини, до якої входить 15–18 господарств. Асоціації вже 10 років. Ми – прості фермери, і об’єдналися, щоб тренувати свої мізки, бо без них садівництва не буде.
Маємо своїх консультантів у Польщі та Голландії, їздимо до них самі або вони приїздять до нас. У всіх наших господарствах встановлено метеостанції, які підключені до спеціальної міжнародної системи моніторингу. Консультанти отримують з них дані, аналізують та надсилають нам рекомендації. Те, що наприкінці цвітіння яблуні в нас будуть заморозки, наш голландський консультант спрогнозував за три дні до їх настання і надіслав рекомендації, чим обробити дерева, щоб не втратити врожай.
Тим, хто починає садівництво, зараз трохи легше, бо вони йдуть за нами, першопрохідцями. Але справа в тім, що новачки не хочуть підвищувати свій фаховий рівень. Вони не хочуть вчитися.
– Одні господарства ховають інформацію, інші – розказують і показують.. Чому не треба ховати?
– Не треба боятися розказати іншим про свій досвід. Чого? Бо від того ми почнемо здоровіше мислити. Наприклад, на Буковині ми почнемо більше думати за те, що тут повинні бути ті сорти, які тут гарно ростуть. І покупці будуть їхати на Буковину саме за яблуками сорту Фуджі, а за яблуками сорту Голден – до Криму. Спілкуючись, ділячись здобутками, люди зрозуміють, що не треба садити 20–30 сортів, а достатньо одного, але такого, що росте найкраще. І це дасть змогу формувати великі партії товару та вигідно їх продавати.
Я вважаю, що ми повинні постійно і вчитися, і вчити, віддаючи свої знання людям. Од цього нам усім буде краще.
– Польща нині є найбільшим виробником яблук у Європі. Український і польський садівник – то конкуренти?
– Ні. Розумні поляки вважають, що ми з ними не конкуренти, вони більше працюють на Росію, навіть до африканських країн продають вирощене. Деякі – недолюблюють нас і те, що ми піднімаємося. Але в основному нас поважають. Як приїдемо на якийсь семінар – оголошують: «До нас прибула делегація з України». За відвідання семінару зі своїх садівників вони беруть гроші, а нас пускають безкоштовно. Це чимось подібне до просвітництва, за яке дякуємо Еберхарду Макошу, голові спілки інтенсивного садівництва Польщі, якого знають в усьому світі.
Свого часу польські садівники безкоштовно отримали з Голландії перші саджанці нових сортів. То частину з них вони так само безкоштовно передали в Україну, навіть мені дісталося. Небагато, але коли ти тільки починаєш працювати – це дуже важливо.
Голова польської асоціації садівників Еберхард Макош за походженням – німець. У Польщі про нього кажуть «цей німець зробив більше для поляків, ніж котрийсь із самих поляків». І це теж – просвітництво. Цього чоловіка там дуже поважають і люблять. Він вже немолодий, але завжди виступає на семінарах, завжди бадьорий, завжди вчить. Навіть часом дзвонить до мене. Він економіст за освітою і йому цікаво, які в нас ціни на ринку, який врожай та інше. У нас дуже тісні й дружні зв’язки з поляками. Дякуючи польським садівникам, ми підняли буковинське садівництво на вищий рівень розвитку порівняно із середнім рівнем по Україні.
– Ваше фермерське господарство – то сімейний бізнес. Як у ньому розподіляються обов’язки? Чи продовжать вашу справу діти та онуки?
– Я агроном і відповідаю у господарстві за технологію вирощування. Дружина займається збутом. Син дуже добре влився у виробництво. Йому до душі механічна частина, тому вся техніка (а у нас одних тільки тракторів – 27 штук) та фруктосховища – то на ньому. Онуків у мене двоє. Старшенький – той узагалі живе фермерством. У 12 років «об’їздив» усі трактори в господарстві та може дати фору дорослому трактористу. Зібраний. Дуже любить сад. Якби не було школи – він би увесь час був у мене. Сподіваюся, що онук також продовжуватиме мою справу.
– У вас великий досвід садівництва. Чи ведете записи про те, які рішення приймали і що з того вийшло?
– Так. Це безперервно записується у велику конторську книгу. А ще є в мене так звана Біблія. Я її беру з собою на кожен семінар і коротко туди записую все нове, що дізнався. У той самий день або вечір сідаю і пишу. Зазираю до неї кожного разу коли мені щось незрозуміло. Веду її з 2002 року.
Тобто у мене дві книжки. Одна – робоча, із записами про препарати, розчини. А друга – накопичення знань. Також мушу багато читати самостійно – інтелект у садівництві ставлю найвище.
– Що є проблемою для українського садівництва?
– Роз’єднаність. Вирощувати плоди ми вже більш-менш навчилися. Тепер найгіршим є те, що в нас нема логістичних центрів. На Буковині ми пробували об’єднатися, щоб створити великі холодильники, з яких би можна було продавати великі партії плодів, якщо не за кордон, то хоча б по Україні. Поки що у нас не вийшло. Одна з причин – різношерсті плоди. Дуже багато різношерстих плодів, безтолкових, таких, яких уже не потребує ринок. Люди ще не прозріли до того що їм треба об’єднуватися, бо так буде легше продавати і ціна буде вищою. От: «Ні, і все». Скільки я не виступав, навіть серед членів своєї асоціації. Адже в нас 300 га садів, і ми теоретично можемо формувати велику партію. Ні. В нашій асоціації майже всі проти цього: «Ми будемо окремо продавати». Наприклад, у Новій Зеландії найкраще ростуть яблука сорту Гала. То всі тамтешні садівники його й вирощують. І в інших країнах такий самий принцип. А в наших садівників – різні сорти. Як починають рахувати, то там 15–20 сортів, з них важко зробити партію.
– Ваш будинок знаходиться у центрі вашого саду. Скільки обробок виконуєте за сезон і чи це не шкодить вашому здоров’ю?
– Поблизу своїх садів живе переважна більшість європейських садівників. Від обробок ніхто там не страждає. Я тут не страждаю також. На яблуні за рік робимо їх від 16 до 18. На груші менше працюємо по парші, зате більше по шкідниках, бо там часом насідає медяниця. Цей рік пробуємо працювати хижим ентомофагом антокорісом, який поїдає яєчка медяниці. Першу партію вже розкидали в грушевому саду. Якщо шкідника вдасться побороти – поширимо таку практику на увесь сад. Бо знамениті грушеві сади у Тиролі вирізали саме через санітарну заборону виконувати часті хімічні обробки для боротьби з медяницею.
Минулого року ми працювали в саду з хімічними препаратами до 20 червня, а потім всі обробки виконували біологічними засобами, навіть захищаючи сад від парші. І це було набагато дешевше, бо хімічні препарати усі прив’язані до курсу валют, а серед біологічних чимало є українського виробництва.
– Чи багато ваших дослідів та спроб новаторства були невдалими?
– Звичайно! Мабуть, третина з них була невдалою. Гроші вклав, а воно не вийшло. Це стільки нервів, коштів. То тільки здається, що легко. Але все одно – ефект від новаторства є. Гривня, вкладена у нові технології, нові сорти, як правило, дає в десятки разів більше, аніж якщо іти старим шляхом.
Довідку про ФГ «Яніс» можна прочитати ТУТ.
Інтерв’ю було надруковано у журналі Садівництво по-українськи. Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі Садівництво по-українськи та інтернет сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».