Кооперативний рух має перспективи в Україні. Втім, у нас він тільки формує власну модель розвитку

Якщо проаналізувати закордонний досвід, стає зрозуміло, що українські кооперативи матимуть дещо інший вектор розвитку. Так, наприклад, у США на частку так званих фермерських кооперативів припадає до 20% усієї експортованої продукції. Щоправда, зазвичай це великі компанії. Тобто реальних об’єднань дрібних виробників, які ще й продають свою продукцію, дуже мало. Інша ситуація у Європі, де успішно діє компанія Agrico, котрій вдалося згуртувати 17 000 різних дрібних кооперативів, або фермерських господарств. Вибудувавши горизонтальну модель керування, сільгоспвиробники гуртом закуповують насіння й ЗЗР, а згодом делегують Agrico відповідальність продавати врожай, отримуючи свою маржу. Є ще бразильський і аргентинський досвід, де ефективна кооперація вибудовується на вертикальній моделі керування. Як відомо, в Латинській Америці діють два найбільших світових холдинги, що обробляють понад мільйон гектарів землі. Однак половину цих угідь контролюють дрібні фермери. У 60-х роках ХХ ст. була створена асоціація, що об’єднала фермерів. Їхні осередки формуються за регіональною ознакою (на кшталт обласного та районного підпорядкування). В кожному такому об’єднанні є своя рада директорів, кожне має радника-консультанта (як залучити гроші, як краще продавати, що краще вирощувати). Як показує досвід, така кооперація не спонукала виробників до розвитку: залучалися кошти на діяльність, але методи ведення бізнесу так і залишилися на досить відсталому або архаїчному рівні.

Власне, і в Україні чимало сільгоспвиробників досі господарюють, послуговуючись колгоспною системою керування. Проте, як на мене, ми могли б бодай частково скористатися успішним європейським досвідом, а ще запозичити ефективні елементи латиноамериканського. Принаймні локальне гуртування фермерів дало б їм змогу орієнтуватися у своїх технологіях на спільну сівозміну й, крім того, вести спільну діяльність як юридична особа. Очевидний плюс: ефект масштабу, що дає можливість отримати кращу ціну на ринку. До того ж, скажімо, ЄБРР активно фінансує фермерів за умови їх роботи у відповідному напрямі протягом тривалого періоду та на суттєвих обсягах угідь. Тоді, зрозуміло, ризики мінімізуються, а прибутку може стати на всіх. Мінус кооперативної діяльності — відповідальність за помилки. Ось, скажімо, 10 компаній у фермерському об’єднанні: 5 працюють добре, а ще 5 — із різних причин мають не надто втішні результати (чи то далася взнаки погода, чи помилився агроном, чи, можливо, десь щось вкрали)… Нехай там як, але, щоб розрахуватися за кредит, кожен має отримати, умовно кажучи, в середньому по 5 т з гектара. Наразі один отримав 1 т, інший — 3. Відповідно, віддача позики розтягнулася на більший період, а на ті господарства, що добре спрацювали, лягла ще більша відповідальність. Як бути у цьому разі? Передусім потрібно чітко прописати механізм бодай на рівні статутного документа — яка відповідальність кожного з учасників кооперативу за тих чи інших обставин. Ще один мінус, про який нечасто згадують, — ефект масштабу призводить до скорочення робочих місць. І це, звісно, може спричинити соціальне невдоволення та в короткостроковій перспективі дасть негативний ефект. Проте однозначний плюс — фермерські кооперативи матимуть ширший вибір кваліфікованих фахівців. Залученим спеціалістам, зрозуміло, доведеться платити вищу зарплату. Утім, не буде відтоку людського капіталу, не доведеться вкладати додаткові кошти в перекваліфікацію не надто досвідчених кадрів.

Після того як на законодавчому рівні було ухвалено реєстрацію сімейних фермерських господарств, дрібні сільгоспвиробники кооперуватимуться, і це навряд чи якась дуже віддалена перспектива. Нині Україна в пошуку своєї власної, національної моделі цього руху. Чи вдалим буде — вибір покаже час. Однак уже нині зрозуміло, що в кооперації є майбутнє.