Перевиробництво яблук й внутрішній ринок не дають розвиватись яблучному бізнесу
Ніде впасти
Перевиробництво яблук й одночасно злиденний внутрішній ринок не дають розвиватись яблучному бізнесу
Микола Олійник — в минулому керівник фермерського господарства «Яблуневий сад», а тепер приватний підприємець у Черкаській області — добре знає, що таке гонитва за лідерством і як самому стати лідером. Бо перш ніж стати садівником, він дев’ять років віддав велоспорту, зокрема працював тренером.
А після фінішу на колесах у 1990-ті роки він став одним із перших, хто почав вирощувати в Україні інтенсивні сади, застосовуючи європейський досвід. У світ аграріїв тоді ще 27-річний Олійник потрапив не раптово: як він каже, прокинувся батьківський ген — мовляв, татові завжди подобалось робити щось із рослинами.
«Коли він прищеплював дерева навесні у своєму саду, я хлопчиком любив за цим спостерігати, бо потім бачив результат: дерево росло, а згодом родило. До того ж за рахунок тих яблук на присадибній ділянці жила наша сім’я. Ми могли навіть купити машину та пару поросят. І чим більше дорослішаєш — тим більше згадуєш про дитинство, така людська природа», — розповідає Микола Олійник.
Сьогодні він вирощує одні з найкращих саджанців у країні. Але чи є в українського садівництва добре майбутнє — великі сумніви. Причина — дуже злиденний, як він каже, внутрішній ринок.
— Пане Миколо, як ви створили власне господарство?
— Залишивши спорт, я спочатку працював водієм, а потім вирішив започаткувати те, до чого душа лежала, — домашній сад. Занурювався в тему садівництва все глибше, викорчував старий високорослий сад і посадив новий — на 106-й підщепі, середньорослий. А інформації ж ніякої — Радянський Союз, залізна завіса! Якось я побачив, як моєму сусідові, начальнику автоколони, привезли з Молдови саджанці — вони були набагато кращими, ніж у нашому Звенигородському радгоспі. Я попросив сусіда організувати мені поїздку до Молдови. Коли повернувся, посадив 36 соток цих саджанців, і потім знімав із них кожен рік 17 т яблук, що було тоді нечувано для нашого регіону та й для країни. Про цей домашній садок дізналася кафедра плодівництва та виноградарства Уманського аграрного університету. Її керівник Олександр Мельник приїхав до мене й з третьої-четвертої спроби заманив за кордон. Я проїхав усю Польщу — від Кракова до Любліна. Приїхав додому і три доби не спав — думав про те, що побачив, у якому ми живемо кам’яному віці проти європейських садів. Вирішив у себе все змінити, а тут ще голландський грантовий проєкт підвернувся. Шукали три господарства: їх цікавили науковий центр (Медвеже Вушко), практичний державний центр (радгосп с. Тарасівка, Київська обл.) та приватний виробник, який би мав статус юридичної особи. Грантодавці завезли для проєкту абсолютно все — від саджанців до холодильника з газовим середовищем на 80 т. І калібрувальну лінію, і навантажувач, але розподілили це все не в рівних пропорціях — найбільше отримала дослідна станція. Простому ж дядькові із села дісталися з усього переліченого вище обладнання: косарка, секатори та відра-сумки для збирання врожаю.
На проєкт вибирали українського фермера, і мене запропонували як садівника, який зробив себе сам. До того ж я виграв конкурс, і голландська сторона мене затвердила.
Далі почали працювати. Були удачі, були невдачі, була парша, двічі сад ущент побивав град. Але не збанкрутували, зіпсовані яблука здавали на сік, продавали на базарах. Усе це розкручувалося потихеньку. Я й далі їздив за кордон за досвідом — це був кінець 1990-х. Мене вражало, як вони швидко йшли вперед, яка там техніка, які схеми посадки, врожаї, стандарт продукції — всі яблука однакові: ні малих, ні великих. А у нас дерева високі, верх не дістати, і все плодожерка побила, хоча там більше сонця й найкращі плоди і на колір, і на смак. Внизу все в затінку — нема ні кольору, ні смаку, ні ціни. Хотілося бігти по полю й кричати. І я почав працювати над тим, щоб усе це виправити. Тут мною ніхто не командував, і я ні під кого не підлаштовувався, робив так, як бачив. Коли розпаювали перше поле в селі Шевченковому, взяв спочатку 4 га, а з часом додав ще 6 га. Це сад разом із маточником підщепи М9.
— Що відрізняє ваш сад від інших?
— Ми дотримуємося стандарту: діаметр підщепи — 8–12 мм на висоті 40 см від початку кореня, де до неї мають прищепити сорт. Вирощуємо саджанці на шпалері. Тому в нас вони рівні й однакові. Відомий на Вінниччині фермер Олег Смульський, коли побачив у мене цю підщепу ще в маточнику, сказав, що вона не поступається продукції німецької компанії Lodder, і це було для мене високою оцінкою від товариша-колеги по виробництву. Добрий стандартний матеріал виходить тільки тоді, коли він не «голодний». Основний «голод» — відсутність ультрафіолету. Тобто рослина має бути правильно посаджена: ряд має йти не зі сходу на захід, а з півночі на південь, щоб тільки четверта частина рослини не бачила сонця. Важливий також агрофон: рослина має отримати всі елементи. Раніше такої можливості в садівників не було. Сучасні препарати, умовно кажучи, містять усю таблицю Менделєєва. І відповідно — результат. Саджанець, вирощений на «неголодному» фундаменті, даватиме 10–15 років максимальні врожаї. У здоровому тілі — здоровий дух.
— Уважається, що сьогодні дуже важко вести садівничий бізнес. Як ви вважаєте, чому?
— Є кілька причин: по-перше, нині в Україні насадили дуже багато садів, особливо у Винницькій і Чернівецькій областях. Як наслідок, на ринку стало тісно реалізаторам яблук. Ці області вирощують надзвичайно багато сортів, але все починалося раніше, коли під традиційні сади на 106-ту (середньорослу) підщепу держава виділяла дуже великі площі. Фермерів із 9-кою (карликом) тоді практично не було в країні, а в мене вже був маточник на неї у 1990-х, і саджанці брали фурами. Це був початок нового садівництва в Україні. І тепер ми маємо яблук стільки, що в магазинах їх важко продати.
— Які сорти вирощуєте сьогодні?
— Основні сорти — Чемпіон, Голден Делішес, Джонаголд. Але пробую й інші нові сорти, на які ще потрібна ліцензія. Розкрутити їх для промислової реалізації — непроста штука. Треба дослідити, як вони поводяться в наших ґрунтово-кліматичних умовах. На Вінниччині вони зовсім інші, ніж на Черкащині, і смак одного й того самого помологічного сорту, вирощеного у двох різних регіонах, — різний. Якщо Голден на Вінниччині добре себе показує, то на Черкащині — гірше. Тим більше в Сумській або Чернігівській областях. А, наприклад, японські сорти Фуджі, які спочатку масово почали вирощувати, тепер також масово викорчовують, бо не йдуть вони в наших кліматичних умовах. Можливо, якісь секрети є, але японці зазвичай їх не розкривають. Якщо хвалять черкаську грушу Ноябрьскую, означає, що вони не куштували таку грушу в Хотинському районі Чернівецької області, де вона, як масло. Один голландець викупив цей сорт у Кишинівського інституту, і тепер у Європі він називається Ксенія й уважається найкращим на континенті. Але ж та сама історія: під Краковом вона добра, але не така, як під Любліном. І найкращою вона лишиться у Чернівецькій області та на молдавських територіях, бо зроблена була під цей регіон. У мене вона теж є, і її розмітають.
— На які сорти яблук ви робите ставку?
— Поки що назву Чемпіон ніхто не скасовував. Не назвали ж його, наприклад, Чайником — у велоспорті це той, що позаду всіх їде. (Посміхається)
Які переваги Чемпіону? По-перше, скороплідність — 15–20 т/га на другий рік від садіння, якщо посадити стандартними саджанцями. По-друге, реалізація: у нього такий середньовиважений смак, що подобається більшості людей. Толку з того, що якийсь сорт гарний на вид і соковитий та солодкий, якщо його беруть менше? Сьогодні важливим є одне — рентабельність. Щоб не робити дурної роботи. Ти маєш заробити на догляд майбутнього врожаю. До того ж Чемпіон стійкий до парші й інших хвороб. Наприклад, цьогоріч із надто сильними дощами загалом урожай буде слабенький — через добрі умови для парші та борошнистої роси. Торік урожай був найбільший за 20 років, що я в полі. Не знали що робити з яблуками. Так ось, із Чемпіоном, як і торік, цього року все буде добре.
— Які ще умови холодної весни та спекотного літа відіб’ються на врожаї?
— Кліматичні умови були важкими, але ми прокололись із прогнозом, що яблук буде дуже мало. Через дощі ми дали більше ЗЗР фунгіцидної групи. До того ж через холоди я практично не бачив у саду бджіл, зазвичай, коли заходиш у сад під час цвітіння, він гуде. І я думав, що взагалі нічого не буде. Зараз у мене цвіте гірчиця — це найкращий сидерат, вона створює гірке середовище, яке знищує всі шкідливі бактерії у ґрунті. Та й у маточнику стандарт буде, тому що дали добрий агрофон, усі ростові точки працюють, нічого не закрилось.
— Які роботи ви нині проводите в саду?
— Не знаю, за що хапатися. Треба вирізати товсті гілки. Сьогодні (4 серпня) закінчив обробляти від плодожерки, даємо живлення, кальцій — щоб не було підшкірної плямистості яблук. В усьому світі з нею дуже важко борються.
Через тиждень почнемо роботу в розсаднику: прив’язуємо зимове щеплення, бо вітер може здійнятися, виламати. А там нові клони Гала, про які я вже казав, і сорт Канзі з Бельгії.
— Про що треба подбати садівникові в період кінця серпня — початку вересня?
— Найголовніше — дочекатись збирання врожаю, і щоб у цей період не випав град. Тому що всі основні заходи, щоб отримати добрий урожай, ви повинні були зробити. Уже мало ймовірно, що парша проросте, бо й листок загрубів, і самі плоди. А протиградові сітки є далеко не у всіх, а тільки в тих, хто має відповідні статки. Сьогодні свої гроші ніхто за сітки не платить. Це гроші, що взяли чи з казни, чи спонсорські тощо. У мене між двома холодильниками лежать рулони протиградової сітки. Ми їх привезли з Польщі 20 років тому, але поставити не можемо, бо дуже багато роботи, та й сама установка недешева. Ми тільки на хімзахист і пальне для трьох японських тракторів витрачаємо майже 150 тис. гривень. І це лише на 10 га. Щоб це все здолати, треба дуже любити садівництво. Бо я знаю багатьох, хто започаткував бізнес і все покинув, повикорчовував через труднощі.
— Яке обладнання ви використовуєте?
— Для малих робіт застосовуємо трактори Kubota. Для внесення гербіцидів у приштамбову полосу й обприскування Iseki, 33 к. с., і Yanmar, 50,5 к. с. Зимою заготовляємо спеціальну дерев’яну тару для зберігання за євростандартом. Вона дозволяє нам ущент заповнювати холодильники. Двері закриваються — і вільних лише кілька сантиметрів. У кожен такий ящик входить 16 кг яблук. Треба, щоб там не було зайвих плодів — щоб вони не чавились і не втрачали зовнішнього вигляду. Тому не можна возити такий товар у «бананках» (звичайних картонних ящиках), як робить більшість: гарні на завантаженні яблука у магазині почавлять. Для ящиків ми купуємо сосновий ліс і робимо тару на пилорамі й станках. У нашу тару, що поклав — те і привіз. Те, що привезли в «бананках», через деякий час уже нічого не коштує, а наші плоди як поставили, так до кінця реалізації вони в одну ціну. У торгових установах із нашими яблуками проблем немає.
— Які установки для крапельного зрошення ви використовуєте?
— Ми не робили, як за кордоном, — не стали класти трубки на землю, а підвісили їх на дріт на висоті до коліна. Коли трубка завдовжки 93 м лежить на землі й потрапляє спочатку під нічний холод, а потім під денну спеку, вона деформується. І через 2–3 дерева рослини можуть не отримувати каплю, тому що трубка зміщується із зони запланованого поливу. Ми просто зафіксували її на висоті пластиковими хомутиками. Тепер проблем немає.
— У якому режимі ваше зрошення працювало в найбільшу спеку?
— Цьогоріч яка б спека не була, ми жодного разу зрошення не вмикали — у нас ідуть дощі. Вологи вистачає. Але ми робимо запаси води, тому що в другій половині серпня плануємо активно давати воду, незважаючи на те, будуть дощі чи ні. Треба, щоб виросли яблука. У серпні припиняється застосування всіх стимуляторів росту через те, що дерево починає спокійно готуватися до зими: закриваються ростові процеси. А ще може бути продовження літа восени. Доки колір яблук зелений, ми спокійні, а коли вони почнуть забарвлюватися, подивимось, скільки їх буде попечених, тому що темний колір більше притягує сонячні промені. Навіть обробляють яблука, щоб вони не спікались і не починали гнити.
— Якими холодильниками ви користуєтесь?
— Німецький 10-кіловатний агрегат на 200 т і ще два на 140 т.
— Найбільша проблема цього сезону?
— Град і весняні приморозки.
— Який урожай очікуєте?
— Менше, ніж в інших. А по Україні, якщо з погодою все буде складеться, ринок буде насичений яблуками — ціна буде низькою, і реалізувати їх буде важко. За інформацією моїх знайомих переробників, у Винницькій і Чернівецькій областях буде надзвичайно багато яблук. А наступного року, навпаки: яблук на ринку буде менше, а в нас буде багато. Тому, сподіваюся, саме ми будемо рентабельними.
— Якою ви бачите ринкову ситуацію майбутнього сезону?
— Ті хто вже набив ґулі й переходить на нові сорти, буде відправляти яблука за кордон: Індія, ОАЕ за наші яблука Гала будь-яку ціну дають. До того ж у нас уже достатньо продукції, яка має попит на вибагливому іноземному ринку. Усі інші будуть на внутрішньому ринку, але він дуже злиденний. В Україні лишаються в більшості пенсіонери, багато робітників виїхало за кордон. За що їм купувати яблука?! Допоки керівництво країни не повернеться обличчям до виробника, доти навряд чи будуть успішними як виробник, так і споживач. Економічної перспективи в гарних кольорах для садівництва я не бачу, усе в смутку.
— Чи активно сьогодні купують саджанці?
— Цього сезону майже не питають. Це свідчить про те, що нові сади сьогодні не закладають.
— Ви самі не думаєте експортувати продукцію?
— Мої сорти не котуються там, треба переходити на темні, ту саму Галу італійських клонів. Ми в основному збуваємо яблука в магазинах і на ринках Черкаській області, у Києві їх дуже добре беруть — через смак. А смак визначає земля. Ми на суглинках.
— Техніку збирання застосовуєте?
— В основному вручну, і це дуже велика проблема. Працюємо в основному сім’єю — дві доньки, зять, я і три сезонних працівниці.
— Як справляєтесь?
— Є багато способів: стимулятори, які зупиняють ріст дерев, щоб було мало обрізування, тобто ручної праці, яка дорого коштує. Другий шлях — механізація: контурні обрізувачі. А чи знадобляться вони, якщо застосовувати стимулятори, — теж питання. Треба тримати руку на пульсі.
— З цього я розумію, що збільшувати площі ви не плануєте?
— Навіть якби в мене була менша площа, я б її не став збільшувати. Десять гектарів для одного господарства — це багато. Покійний польський професор Еберхард Макош казав: «Панове, не садіть великих садів, бо ви збанкрутуєте, не будете успішними». У нашому разі маса не робить касу. Так, іноземці, які приїжджають, щоб імпортувати наші яблука, вимагають великі партії. На це Макош відповідав: створюйте кооперативи, об’єднуйтесь. Я давно був у поляків — не знаю, як там тепер. Але всі ті 15–18 років, що я туди їздив, бачив на власні очі: здаючи 20 т яблук, поляк не закриває рота, проклинаючи кооператив, але здає, бо інакше він нікуди їх не продасть. Базарів немає, є тільки супермаркети, і туди возять ті, хто об’єднався, вони беруть правильно вирощені якісні яблука, які мають високу ціну. Інших відносин між виробником і торговцем немає. У нас не садять сади через те, що це не рентабельно. Фактично в нас немає ринку. Ринок складається насамперед із покупців, а не з постачальників. І перші регулюють кількість інших. Чим вища ціна — тим більше виробництво, чим нижча — тім більше будуть викорчовувати або кидати сади, щоб засихали.
— Невже від виробника нічого не залежить? Як їм поводитися в таких умовах?
— Дуже важко, бо є певні групи, що контролюють ринок. Виробник у нас ніколи не був торговцем, це почалося тільки нещодавно. Тільки від кількості товару залежить ціна та рентабельність. Єдине, що може зробити виробник, — добитися високого ґатунку продукції, але тільки для того, щоб наші торговці з більшою вигодою для себе забрали її на експорт, тому що самостійно це зробити дуже важко. Ніхто з вами говорити не буде, і вас туди не пустять. З десятьма гектарами, як у мене, туди можна не сунутися.
Хто сьогодні буде підвищувати рентабельність, як для цього потрібні кошти, а їх немає? Сьогодні хтось ризикне взяти кредит, щоб побудувати сучасні РГС-холодильники чи підвищити технологію виробництва яблук? Препарати й техніка в основному в нас імпортні, які треба купувати за курсом долара.
— Що ж тоді можна порадити тим, хто хотів би започаткувати професійне садівництво?
— Щоб їсти свій хліб, можна садити сад, але невелику площу, щоб його утримання не було занадто затратним. Багато хто хоче посадити сад, але чи всі зможуть подолати проблеми з його вирощуванням? Опанувати обрізування, хімічний захист, формування крони, реалізацію. Це складний процес, і не кожній людині дається. Садівник — це, по-перше, художник, по-друге — архітектор, і по третє — дизайнер. Якщо хоча б одна з трьох складників відсутня, він успішним не буде, не матиме конкурентоспроможної продукції. А коли є всі три, комерція складеться сама собою. Це не те, що я відмовляю вирощувати сад — просто констатую факт буття.