Головне:
Точка зору

Які перспективи українського молока?

Лариса Старікова, координатор АЦ Аграрного союзу України
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України

 

Чиновники профільного та суміжних міністерств не покладаючи рук працюють над євроінтеграцією. І тут є великий прогрес. Тепер на зміну Закону України «Про молоко і молочні продукти» (його починаючи з 2004 року неухильно урізали) йде нормативний документ сучасного європейського формату — технічний регламент. У таких документах зазвичай надають усі необхідні визначення та встановлюють параметри для різних категорій молока й інших молочних продуктів. А виробники мають дотримуватися встановлених критеріїв і характеристик у виробництві продукції, інакше вона не потрапить на ринок. Усе правильно. І що в цьому не так?

 

А «не так» у нас те, що більшість молока виробляють так звані домогосподарства. І зазвичай пересічне сільське населення й досі не переймається не те що необхідністю дотримання всіх таких показників, а й часом елементарними вимогами щодо годівлі, утримання й доїння корів. Так, і столичні супермаркети, і крамниці на периферії сьогодні повністю укомплектовані продукцією українського переробника молока — тут вам і молоко, і масло, і сир, і всілякі йогурти й десерти. Та вже кілька десятиліть переробні підприємства порушують питання про недостатню кількість і якість молочної сировини. Свого часу переробку молока роздержавили, інвестували й модернізували. А от із колгоспами, з базовими виробниками сировини — не вийшло. Результатом приватизації колгоспів стала поголовна відмова приватних господарств від підтримки тваринництва. Сільському населенню діватися було нікуди, тож корова й стала єдиною надією українського села. Проте саме на неї тепер спрямовують атаку.

 

Постає законне запитання: чому за весь цей час переробні підприємства не спромоглися організувати виробництво якісної сировини? Знайшли інвестиції для себе, чому б їм не інвестувати ще й у модернізацію ферм — постачальників сировини? Тим паче, що критичний параметр кожного бізнес-плану — ринок — тут практично гарантований. Ми вже не кажемо про те, що мала б існувати державна політика, яка б своєчасно ідентифікувала проблему й запропонувала механізми її розв’язання. Держава могла б спрямувати той самий «фермерський мільярд» чи принаймні його половину на запровадження технології з підвищення безпеки та якості «приватного» сільського молока. Однак, мабуть, «не з нашим щастям». Виконання плану з євроінтеграції — це, як мовиться, одне, а реальна ситуація з підтримкою сільгоспвиробників — абсолютно інше…

 

Скасувати «2-й ґатунок» молока навряд чи вдасться. Виробництво левової частини національного продукту —неабиякий аргумент. Надто багато в тому залучено (і спроможних знайти нові способи захисту).

 

Які перспективи українського молока? Сьогодні — майже ніяких. Діями влади заблоковане не те що інвестування, а навіть елементарна детінізація виробництва молока. Якщо раніше селян ще можна було схилити до легалізації свого господарського статусу, багато точилося розмов про введення одноосібного виробника в національний економічний простір, то з призначенням субсидій за опалення, в розрахунку яких ураховується отриманий дохід, усе остаточно «скисло». І в цьому випадку також влада не спромоглася ані ідентифікувати проблему, ані скоординувати свої дії для її розв’язання. Тут теж ліва рука не знає, що робить права…

 

Однак насправді у цій «молочній» епопеї не селянин є крайнім. Крайньою є українська молочна переробка, яка затиснута між українськими та міжнародними реаліями. Вона теж існує доти, допоки існує «дешеве» українське молоко. Інвестування виробництва сировини, найшвидше, призведе до зростання її ціни. Чи витримають конкуренцію українські заводи з молочними продуктами з Польщі, Литви, да навіть тієї самої Білорусі, якщо на них вирівняються ціни? Підвищення конкурентоспроможності українського виробника — чи це не пріоритет імплементації Угоди про асоціацію?

 

Історія з «євроінтеграцією» молока доводить просту істину: не молоко в нас 2-го ґатунку, а щось інше.

 

Журнали