Головне:
Точка зору

Трохи оптимізму на тлі суворої дійсності

Лариса Старікова
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України

 

Усі ми звикли до думки, що основну скрипку в аграрному секторі України грають агрохолдинги. Вони ж бо мають безпосередній вихід на світові ринки, можуть «складувати» валюту в компаніях-побратимах за кордоном і забезпечені доступом до дешевих фінансів не лише на міжнародних ринках, а й безпосередньо в Україні. В той же час традиційні для українського села господарства, які ведуть виробничу діяльність на території одного або декількох сільських районів, не тільки не мають усіх цих конкурентних переваг, а й останнім часом втратили суттєву підтримку з боку держави. Кошти спецрежиму ПДВ (їх господарства протягом тривалого часу мали змогу витратити на «підтримку штанів» і розвиток) змінили адресу свого призначення на користь експортерів, по дорозі ще й збільшившись на третину. Нерозвинена логістична інфраструктура, монопольне становище трейдерів зрештою так і не дозволили коштам від повернення ПДВ розподілитися більш-менш рівномірно вздовж ланцюга виробництво — інфраструктура — експорт. Ледь піднявши голову від нагальних справ зі збирання врожаю, аграрії знову готуються до всеукраїнського страйку. То де ж тут, здавалося б, підстави для оптимізму?

 

А втім, якщо у когось в Україні і є перспектива, то це саме в середніх і малих аграрних господарств. Саме вони зрештою допоможуть нашій національній економіці зіп’ястися з колін. Раніше це станеться чи пізніше — залежить від того, як швидко зможе консолідуватися аграрна спільнота. Якщо процес буде стихійним, вирівнювання ситуації на користь традиційного сільськогосподарського устрою може розтягнутися на десятиліття. Однак трансформація аграрного сектора має шанс відбутися швидко й ефективно. Якщо адекватно зреагують спілки, асоціації чи інші інфраструктурні спільноти.

 

Отримавши доступ до експорту, середні господарства вже сьогодні можуть отримати коштів більше, ніж від спецрежиму ПДВ. Що для цього потрібно? Як мінімум, змінити ментальність. Логістику, зберігання, портову перевалку й інші ланки забезпечення експорту потрібно купляти як послуги, залишаючись власником товару аж до його передачі в руки іноземного імпортера.

 

Те, чого не може окреме господарство, здатна домогтися спільнота сільгоспвиробників. З огляду на те, що лише 20% експортованої продукції виробляється холдингами, а загал малих і середніх експортує продукції на понад 5 млрд дол. Відтак ситуація зміниться, навіть якщо лише кожне п’яте господарство прагнутиме до прямого експорту і відстоюватиме цю свою позицію. Бізнес, до речі, вже почав перейматися організацією відповідної системи. Тож ситуація досить оптимістична.

 

Оскільки ставка робиться на інвестиційний потенціал сектора, є великі сподівання, що прямий експорт у господарств із часом таки буде. Щоправда, це — завдання-мінімум.

 

Другий бік проблеми — стабільність виробництва. Складне питання з огляду на те, що надто вже чешуться реформаторські руки у справах продажу землі. Свого часу Україна, завдячуючи дивним уявленням про приватну власність і соціальну справедливість, спромоглася сягонути у 16-те століття щодо організації обробітку землі. Так-сяк оговталися, завдячуючи традиціям і звичкам. Саме середній клас на селі консолідував земельні угіддя. Тепер нова небезпека — продаж клаптиків землі одноосібників. І це при тому, що інвестора, на якого регулярно посилається реформаторська спільнота, цікавлять не окремі приватні ділянки, а промислово значущі масиви землі. А вони, до речі, вже давно продаються, і перепродаються. Тож другим основним пунктом аграрної політики має бути не просто заборона продажу особистих земельних наділів, подовження мораторію, а створення сприятливих умов для формування та захисту промислово значущих масивів землі середніх і малих аграрних господарств.

 

Корупція та дерегуляція. Система галузевого керування в нас «вироджена» (є ноги — господарства і голова — міністерство, а тіла між ними взагалі немає). тобто монополізована інституціями найвищого рівня, які до того ж ще й у професіональному плані регулярно кульгають. А замість галузевих саморегулівних спільнот. у нас сьогодні є хіба що дезорієнтовані й слабкі громадські організації та «експерти». Тим часом адекватну систему необхідно формувати знизу. І забудьте, будь ласка, про шкоду донорського фінансування якщо не хочете втратити й те, що у вас допоки є. Так, управлінська система коштує грошей. Де їх узяти? З прямого експорту — дивіться вище.

 

Оподаткування. «Ділова спільнота» булькає. Бухгалтерський шабаш триває. Не встигли аграрії освоїтися з нововведеннями грудня 2015-го, як на часі чергова зміна системи оподаткування. То хто втримає руку на пульсі? Хто зможе довести до розуму пропозиції щодо податку з одного гектара? Питання наразі й досі риторичні…

 

Політична сила. Чи можна сьогодні ефективно працювати в українському парламенті? На жаль, від законотворця та виконавця поки що доводиться лише захищатися… То де шукати точку опори? Передусім треба зміцнювати галузеві структури, здатні формувати й вести адекватну аграрну політику. Саме їм необхідна підтримка знизу.

 

Технологічний розвиток. Скільки років потрібно було для того, щоб в таку технологічно відсталу, інтелектуально захаращену країну як наша, прийшов сучасний інтернет і комунікативні технології? Це відбулося дуже стрімко.

 

Так само прийдуть і аграрні високотехнологічні розробки. Так, дійсність наразі сувора. Проте це не означає, що немає підстав для оптимізму. Розвитку малого та середнього бізнесу на селі немає альтернативи, і потенціал для цього є, та ще й неабиякий. 

Журнали