Головне:
Точка зору

Епоха дикого примітивізму закінчується

Лариса Старікова
координатор Аналітичного центру Аграрного союзу України
Поділитись:

 

Свого часу нас так довго вчили марксизму, що таки дійсно навчили. Втовкмачили, що основне — це власність на засоби виробництва та прибуток. Тож навіть мови не може бути про те, щоб із кимось цим ділитися. Так воно, зрештою, на практиці і є. Однак вузівська політекономія передбачала й дещо інше: що засоби виробництва мають відтворюватися, й бодай якусь частину прибутку потрібно спрямовувати на відтворення активів. Та в процесі їх перерозподілу про відтворення нові власники агресивно… «забули». Амортизація наразі очевидна. Однак замість того, щоб дбати про технологічний розвиток, відновлення та нарощення активів, на часі лише вимоги й претензії, щоб було «як у Європі»…

 

А втім, покоління сільських бізнесменів старішає. Хто їм прийде на зміну? Дітей вивчили і по закордонах, і в тутешніх вишах. Цілком сучасну звичку постійно підвищувати кваліфікацію на тренінгах молодше покоління вже сформувало й подекуди навіть намагається запроваджувати вивчене у життя. Щоправда, воно туди чомусь аж ніяк «не лізе». Намітився вже навіть конфлікт поколінь (яким поколінням його бракувало?): ретрогради, котрі стоять ногами на землі, проти реформаторів, що мріють про карколомні новації.

 

Наразі конфлікт поколінь на місцевому рівні — це лише бліда копія того, що відбувається на національній арені. Агресивні «примітивісти», які дожовують національні активи, проти агресивних «новаторів», які намагаються втілити в життя теорії, отримані на тренінгах. Суспільство спостерігає за бійкою, затамувавши подих. На боці примітивістів — непохитна психологічна стійкість, жоден із них не сумнівається в тому, що все повернеться на круги своя і правий той, хто ближче до ресурсів. «Новатори» крутяться, наче білка в колесі, встигають оббігати всі «прогресивні» тусовки, їх почали навіть у масовому порядку брати на ролі «весільних генералів» то тут, то деінде. Та чи виправить це ситуацію?

 

Автор не знає, як переконати старе покоління аграрників відкинути застарілі цінності, вийти за межі світоглядної обмеженості, поставити ресурси на службу справі національного економічного відродження. Зрештою, це покоління не таке вже й втрачене, адже саме сільгоспвиробники проявили себе з найкращого боку в часи загального безладу, коли потрібно було не на словах, а на ділі допомагати армії. Так само автор не знає, як переконати реформаторів нового покоління стримати свій запал, змиритися з думкою, що поради з підручників — це ще не дороговкази, що безапеляційне наслідування гарно написаному, але нежиттєздатному в умовах війни і глобальної кризи, — це просто інший бік тієї самої примітивістської медалі.

 

Україна втратила й рекордними темпами втрачає свої позиції в сучасному світі. Сидіти на старих запасах, як це робилося протягом останніх 25 років, далі вже не вийде. Керуватися тезами запальних доповідей світових знаменитостей, вивченими за іншомовними підручниками, — навряд чи теж вийде. Епоха дикого примітивізму минає. Настають часи поміркованого відповідального господарювання в державі, на селі, участі у процесах відродження національної економіки, культури, системи державного керування.

 

Яке покоління візьме на себе відповідальність у виконанні цих завдань? Нинішнє, яке відходить, чи нинішнє, яке приходить? Чи потрібно чекати ще одне наступне покоління? Однак чи буде воно взагалі українським?

Поділитись: