Буряково-цукрова галузь здатна формувати не лише високі прибутки, а й бути надійною опорою для сіл і містечок. Однак хто ж підтримає саму цю галузь?
Отримавши доручення від редакції журналу The Ukrainian Farmer підготувати оглядову статтю про проблеми виробництва цукрових буряків у нашій країні, переді мною постало запитання: а про що ж писати? Згадувати славне минуле буряківництва й виробництва солодких кристалів із другої половини ХІХ ст., коли вже на початку ХХ ст. Європейська цукрова біржа впевнено функціонувала й мала свою штаб-квартиру в Києві на Подолі? Чи згадати часи колишнього СРСР, коли саме українські селекціонери й технологи були головними генераторами ідей і наукових рішень у галузі виробництва солодких коренеплодів і їх глибокої та комплексної переробки для країн РЕВ?
Усе це в минулому. Понад чверть століття тому безславно розсипався СРСР. Колишні «старші брати» вже загарбали Крим і снарядами своїх «Градів» і тисячами смертей знову нав’язують нам палкі обійми та «рускій мір». Усе змінилося: ставлення до суспільного устрою, соціального захисту людей, систем освіти, до виробництва, науки й медицини. На екранах телевізорів постійно миготять ті самі фізіономії, що без перестану звинувачують одне одного та добре обіцяють. Головне, щоб і далі бути біля щедрого для них державного корита й чавкати у власне задоволення.
Солодощі проти цукру
Проте я відволікся — це не та тема, яку замовила редакція. Повернімося до буряківництва як основи виробництва цукру в країні. Іронічний читач може заперечити: який цукор, яке виробництво? Кому воно потрібне? Он Європа заборонила в себе використовувати підсолоджувач аспартам як шкідливий, от його і завозять наші горепатріоти «підсоложувати» все, що тільки можна — від газованих напоїв, печива, тортів до маківників. Українським дітям батьки будуть купувати. Головне, що це вигідно виробникові такої продукції. Бо дешево.
А що від вживання аспартаму в дітей у майбутньому можуть бути проблеми з підшлунковою залозою, то будуть їхні власні турботи. Головне — особистий прибуток, хоча б і на здоров’ї вітчизняних дітей. Понад 20 тис. тонн щороку за валюту закуповують і реалізують місцевому населенню таких сумнівних «солодощів». Хто про це не знає? Це відомо всім урядовим структурам, зокрема й Міністерству охорони здоров’я. Державна структура мовчить, відповідно — вона погоджується. Власні діти й онуки державних людей високого рангу аспартаму не вживають. Вони традиційно навчаються, живуть і в майбутньому житимуть у цивілізованому світі, де подібні до аспартаму сумнівні добавки до їжі та напоїв досить чітко контролюють.
Ну а місцеве українське населення має забезпечити їм особисте процвітання й щасливе життя навіть ціною свого здоров’я. Це лише один приклад рівня гуманізму, етики та моралі (мова не йде про поняття сумління) наших вітчизняних можновладців і бізнесменів в усіх площинах, зокрема і від медицини. Все це гірко. Гірко насамперед тому, що це правда й повсякденні реалії життя в нашій країні. В гонитві за збільшенням власних прибутків комерсанти й підприємці ідуть на будь-які дії. Цукор замінюють на аспартам, молоко й вершкове масло — на пальмову олію і т. д. Це сучасна дійсність.
Наведений епізод є одним зі шляхів реальної економії споживання населенням країни природних харчових продуктів, одним з яких є і цукор. Науково обґрунтовані середні норми споживання цукру становлять 40–42 кг/рік на дорослу людину. Скільки хто споживає насправді? Це питання індивідуальне. Цукор корисний, проте за надмірного його вживання можна отримати зворотний результат. Знаменитий лікар Парацельс ще в середні віки сформулював мудру думку: «Все є отрута, все є ліки. Все залежить від дози». Це справедливо й до харчових продуктів, у тому числі й цукру.
Ламати — не будувати
Ще чверть віку тому площі посівів цукрових буряків у країні становили 600–700 тис. гектарів. На сьогодні засівають близько 280 тис. Чому зменшилося виробництво коренеплодів? Запитання комплексне й потребує широкої відповіді. Насамперед буряково-цукрова галузь виявилася неготовою до роботи за нових умов. На прибуткову галузь накинулася голодна зграя рвачів, що будь-яким шляхом бажала розбагатіти. Майже дві сотні державних цукрових заводів за символічні мідяки стали приватними й розпочали сумний рух до фіналу. Ними гендлювали, безкінечно перепродували, на них робили добрі гроші, нічого в них реально не вкладаючи. Як правило, кінцевим етапом була ліквідація цукрового заводу й перетворення його на брухт, на якому теж діляги на рівному місці непогано наварювали. Зі зникненням цукрових заводів розвалилось економічне життя й добробут десятків містечок. Люди вмить втратили робочі місця і матеріальні засоби до існування. За збереження інфраструктури галузі з державних діячів реально не виступив ніхто: ні голови державних адміністрацій регіонів, ні прокуратура, ні укомплектовані дивізії податкової міліції та податкової служби країни, ні Міністерство економіки, ні Міністерство аграрної політики, ні Міністерство фінансів, ні Кабінет Міністрів.
Виробництво цукру попри свою довгу історію розвитку в країні раптом стало анахронізмом, збитковою галуззю. Як результат, замість системної та продуманої модернізації галузі та заходів підвищення якості цукру як товару й доведення його до світових стандартів (це зробити було нескладно), замість активної робити на зовнішніх ринках й освоєння нових ринків збуту — основну кількість цукрових заводів у країні просто знищили. Працюють нині трохи більше за три десятки.
Хто ж персонально винний і хто відповів за знищення високоприбуткової галузі виробництва в аграрному секторі економіки? Винних, як завжди, немає. Ні в аспекті морально-етичному, ні в адміністративно-державному, ні в юридичному. У нас все «чётко».
Буряково-цукрова галузь традиційно була локомотивом науково-технічного прогресу на селі й потужним джерелом фінансування. Тут формувався найбільш глибокий і комплексний рівень переробки аграрної товарної продукції: порівняйте глибину переробки коренеплодів цукрових буряків і переробку зерна пшениці. Проте замість розумної і продуманої модернізації галузі, насамперед заводів, й активної роботи на зовнішньому ринку (де вправно працювати реального досвіду вітчизняні кадри не мали та не дуже й бажали мати) українські цукровики обмежилися найпростішим — традиційними маршрутами поставляти цукор у Росію чи Узбекистан.
А ось нація, що має безперервну історію понад 5 тис. років, застосовує в житті іншу стратегію адаптації: китайці та їхні товари є в усіх кутках світу. І їм це вигідно. То чому такий великий досвід так ліниво переймають українці? Замість раціонального удосконалення простіше знищити, а точніше, розграбувати галузь. Питання навіть не в інвестиціях. Якщо держава не має можливості надавати кошти на розвиток, то вона завжди здатна надати правильну систему законів, за якими має жити й розвиватись економіка. Тут вже потрібні не так кошти, як насамперед знання, порядність і відповідальність тих, кому доручили керувати країною. На жаль, усі вони виявилися не на висоті поставлених завдань і наданих повноважень. Особисте взяло верх перед державним і суспільним.
Конкуренти з нас ніякі
Кон’юнктура ринку цукру, зокрема й бурякового, у світі постійно коливається. Водночас раціональна й ринкова Європа не відмовилася від вирощування буряків цукрових і від виробництва цукру. Для успішної конкуренції на зовнішньому ринку треба з кожного гектара посівів отримувати не менш як 10–12 т/га цукру. Простим розширенням площ посівів буряків цукрових тут не допоможеш. Потрібна системна інтенсифікація всієї галузі. Це можливо лише за дотримання кількох обов’язкових умов:
• вирощування посівів цукрових буряків у найсприятливіших ґрунтово-кліматичних регіонах для отримання врожаїв 70–100 т/га коренеплодів;
• використання сучасних високопродуктивних гібридів цукрових буряків, що здатні за сприятливих умов вегетації забезпечити інтенсивні процеси фотосинтезу й накопичення відповідних обсягів цукру в коренеплодах;
• створення збалансованого високого агрофону ґрунтів, що забезпечує формування врожаю коренеплодів у 70–100 т/га з високими якісними характеристиками;
• забезпечення комплексного й надійного захисту посівів від негативного впливу шкідливих організмів протягом усієї вегетації та зберігання врожаю;
• здійснення якісного збирання врожаю коренеплодів без істотних втрат і його швидка та досконала переробка на цукрових заводах;
• виготовлення якісної кінцевої продукції: цукру або продуктів із його значним використанням на рівні світових стандартів якості (можливо, з урахуванням специфіки традицій і смаків країн-замовників);
• у системі маркетингу аграрної продукції звести до мінімуму наявність комерційних посередників, максимально виходити на прямі поставки продуктів глибокої переробки аграрної сировини на світовий ринок і до конкретних споживачів. Як і інші галузі аграрного виробництва, бурякоцукрова сьогодні з гріхом пополам торгує в основному сировиною — цукром. Глибока переробка — швидше блакитна мрія.
Хто в країні сьогодні готовий взяти на себе клопіт з організації й координації здійснення всього комплексу таких заходів? Приватні структури, асоціації? Адже Міністерство аграрної політики — це державна структура фактично насамперед для збору статистичних даних. Реального впливу на аграрне виробництво, організацію глибокої переробки й удосконалення структури експорту аграрної продукції воно не має. Фактично сфера експорту — це приватна стихія і, відповідно, має свої порядки.
Доки на селі є в кого за мінімальну плату забирати врожай полів і вигідно для себе продавати, доти гострої потреби для приватних трейдерів і орди комерційних посередників ні в глибокій переробці сировини, ні в удосконаленні всього аграрного сектору економіки не буде. Вони й так без великого клопоту з переробкою достатньо ситі навіть на різниці цін.
Соціальна складова життя села, комплексність і гармонійність розвитку галузей аграрного сектору економіки — це не клопіт приватних структур посередників. Для них це лише прикра морока. Такі проблеми мають бути вирішені турботою рідної держави та всього суспільства. Проте про який розвиток села може йти мова в ситуації, коли за понад чверть століття жоден уряд не підготував і не виніс на народне обговорення науково обґрунтовану програму розвитку суспільства й економіки на віддалену перспективу та конкретизовані етапи її послідовного виконання? В усі ці роки наші преславні президенти і прем’єри реально дбали лише про себе, про сьогодні, доки вони перебувають біля державного керма. Тут можна без проблем і сміливо нахапати кредитів — усе одно їх віддаватимуть уже не вони, а інші. Ти сьогодні біля державного керма — отже, треба не зівати. Рік-два побув прем’єром — і вже ти реальний мільярдер у «зеленій капусті». Швидко, безпечно і, головне — вигідно.
Ресурсний голод
Бурякоцукрова галузь потребує істотних капіталовкладень у кожен гектар посівів. Такі кошти господарства повинні мати у своєму розпорядженні завчасно. Спробуйте отримати кредит на нормальних для сільського виробника умовах! Аграрне виробництво — це не комерційна сфера, де кошти крутяться швидко. А таких цивілізованих умов у країні немає. Комерційні банки тому й комерційні, що дбають лише про власну вигоду з високим відсотком. Їм проблеми суспільства й аграрного виробництва чужі в принципі.
Не менш гострим є і наступний блок проблем. На яких умовах господарствам можливо придбати сучасну іноземну техніку? Чому іноземну? Тому що своєї вітчизняної просто немає. З високих трибун державні чиновники голосно заявляють про провідну аграрну країну на світовому ринку. Водночас у цій країні реально немає власного виробництва ні сучасних і досконалих тракторів, ні власних якісних і надійних моторів, ні зернових і спеціалізованих комбайнів. Усе це аграрій може придбати через кількох посередників і за космічними цінами, імпортне. Комбайн вартістю в ешелон якісного зерна. Посередникам й іноземним виробникам такого заліза це дуже вигідно. А нам? Такий бізнес кожного року вимиває з нашої країни десятки мільярдів валюти. А де ж реальні справи, а не пусті слова, про забезпечення пріоритетності розвитку аграрного комплексу країни? Для аграрія, що бажає сьогодні вирощувати цукрові буряки, одночасно потрібно відповісти на цілу низку дуже непростих запитань: де і за яку ціну придбати мінеральні добрива? Особливо фосфорні та калійні. Вітчизняних і до того ж якісних — немає, все лише імпорт. Яким насінням сіяти? Є якісні сучасні високопродуктивні вітчизняні гібриди буряків цукрових, і немає машин й обладнання для підготовки з них якісного насіння. Отже, в основному знову треба брати імпорт. Якою технікою будемо готувати ґрунт, чим сіяти? Знову імпорт. Якими машинами обприскувати посіви, якими препаратами? Знову імпорт. Якими комбайнами збирати врожай коренеплодів? Знов імпорт. Яким транспортом відправляти коренеплоди на цукровий завод? Знову імпорт великих автомобілів.
Водночас імпорт — це не лише якість товарів, це й проблеми. Наприклад, імпортне насіння цукрових буряків здатне формувати високі врожаї коренеплодів. Водночас коренеплоди більшості іноземних гібридів ще під час вегетації на полях уражуються кореневими гнилями. Часто в другу половину літа вже уражено 60–80% рослин і більше. Який буде врожай, яка буде якість коренеплодів, яка буде їх переробка та вихід цукру? Такі проблеми лишаються в аграрія і частково в цукрового заводу. Комерсант, що продав таке насіння, збитків не має.
Ігнор вітчизняної науки
Сучасна технологія вирощування такої високоінтенсивної культури, як цукрові буряки, потребує творчої гнучкості й постійної адаптації до умов вегетації, що складаються. Шаблонні рішення та спрощене розуміння питань технології вирощування традиційно не дозволяють мати високу ефективність капіталовкладень. Цивілізований світ це давно зрозумів, тому іноземні аграрії дружать із наукою й збирають знання.
Багаторазові спроби аграріїв-бізнесменів механічно перенести на наші поля досвід роботи з аграрного сектору економіки Великої Британії, Франції чи ФРН, як правило, запланованого рівня ефективності не забезпечують. Причини не в тому, що іноземні фахівці некомпетентні: свій професійний рівень вони добре доводять на своїх полях. Тоді чому тут у них немає подібних результатів? Бо тут інші умови.
Треба використовувати напрацювання вітчизняної науки, що адаптовані до місцевих умов вирощування. Що може дати вітчизняна наука? Ось поширена серед бізнесменів, які працюють в аграрному секторі країни, іронічна думка: «Ми знаємо наперед, що вони будуть розповідати. У них нового нема». В результаті вітчизняну науку з погордою часто ігнорують. Проте в аграрної науки нові напрацювання є. І в площині селекції, і в площині технологій вирощування.
Реалії життя і факти — річ уперта. Не зупинятимемося на питаннях про те, що сьогодні в багажі знань аграріїв належить до наукових розробок саме вітчизняної науки. Їх є дуже багато. Аграрії цього часто просто не бачать. Практично всі знання, що в них є, вони отримали саме від наших учених, і до того ж безплатно. Така форма передачі знань сьогодні не в пошані: бізнесмени й агрономи — самі професіонали з «вусами».
Ось маленьке порівняння для прикладу. В сучасних технологіях вирощування посівів сільськогосподарських культур частка добрив становить майже 42–48% загальної вартості. Здається, саме такій великій частці витрат має бути приділена головна увага господаря та його агрономічної служби, щоб капіталовкладення в добрива давали максимальну ефективність. Проте хто з них для оптимізації системи внесення мінеральних добрив користується знаннями й консультаціями сучасної аграрної науки? В кращому разі таких одиниці. Здебільшого всю систему застосування добрив розробляють і балансують самостійно в господарствах. Загальні правила такої роботи відомі: мовляв, усі знають, як це зробити — планували, й не раз. Проте загальні правила потребують адаптації і до конкретного поля, і до конкретної культури, і до етапів органогенезу рослин культури, і до зміни співвідношень макроелементів тощо. Ось коротенький узагальнений результат. Наведемо його зі сфери вирощування не цукрових буряків, а зернових культур. Зерно традиційно в усіх на слуху як головна аграрна продукція. На один кілограм діючих речовин мінеральних добрив, що внесені на полях у нашій країні, отримують середню прибавку врожайності зернових культур 11 кг. Водночас на той самий кілограм діючих речовин у посівах Франції та ФРН отримують 32–34 кг зернових культур. Ось коротко ціна дружби аграрного виробництва з науковцями або їх ігнорування. Фізіологи у численних дослідженнях однозначно довели, що культурні рослини краще витримують дефіцит певного мaкроелемента (NPK), порівнюючи з істотним порушенням співвідношення присутності макроелементів у ґрунті під час вегетації.
Чи буде витримана ця оптимальність співвідношень компонентів мінерального живлення за етапами органогенезу рослин цукрових буряків на полях? Не зупинятимемося й на проблемах впливу періодичного дефіциту вологи, високих температур, аномально низької відносної вологості повітря, сильних вітрів, які ускладнюють не лише рівень мінерального живлення, а й процеси фотосинтезу рослин культури.
Як максимально пом’якшити екстремальні умови й оптимізувати вегетацію посівів у конкретних умовах, може порадити лише наука. Альтернативи науці нема. Це — аксіома. Мусимо мати свої знання, тобто свою науку. На позиченому розумі далеко не зайдемо. Вирощувати собі конкурента на світовому ринку продовольства не буде жодний науковий центр у цивілізованому світі. Тому й саме нове та перспективне ніхто нам не дасть, навіть за добрі гроші. Саме передову наукову розробку буде використано в першу чергу лише для своїх. Таке правило характерне для всіх країн ЄС і США, й іншого цивілізованого світу. Для них наша країна лише сировинний придаток і ринок збуту власних застарілих розробок як у насінництві, технологіях вирощування, так і технічних комплексах. Бажаємо бути конкуренто здатними, тож маємо досягати цього, спираючись на власні знання, власну землю, власну працю та власне виробництво. Іншого шляху нема. Це підтверджено досвідом багатьох країн.
Наш аграрій у матеріальній площині виробництва майже повністю залежить від імпорту. Чи не забагато? Багато хто хоче залежності й від інформаційного імпорту. Проте тут складніше. Продадуть лише те, що для них уже не становить конкурентної загрози. В оптимальному випадку краще все це мати у своїй країні — відповідного рівня та якості. Для цього потрібні координація й зусилля всіх аграріїв. Наприклад: які проблеми у вирощуванні посівів цукрових буряків сьогодні для виробників найгостріші, і які має вирішити аграрна наука? Можливо, відповіді на такі запитання в науки вже готові і їх необхідно лише впровадити у життя. Хто таку інформацію має узагальнювати, уточнювати й готувати запити? Асоціація, міністерство, чи кожен сам по собі?
Які проблеми в науковому забезпеченні аграрного сектору країни бачать виробники, і які з них має розв’язати аграрна наука в найближчі роки? Яка форма тісної та результативної співпраці аграрного виробництва з науковими центрами могла б бути найефективнішою? Нам усім — і науці, і виробництву потрібна така співпраця. Проте важливе бачення не лише з боку науки, а й з боку аграріїв. Тут потрібна гармонія інтересів і взаємозв’язків. Наша земля має бути здоровою та родючою і сьогодні, і в майбутньому.
На жаль, наші реалії далекі від цивілізованості. Хто з наших користувачів орними землями сьогодні дотримується в процесі вирощування посівів будь-яких культур, зокрема й цукрових буряків, балансу гумусу та поживних речовин? У країнах ЄС це обов’язкова умова, якої порушувати ніхто не має права.
Галузь треба відновити
Уважаю, бурякоцукровий комплекс у нашій країні має бути. Агротехнічна роль посівів буряків цукрових у чергуванні культур на орних землях є позитивною. Тому країни ЄС не відмовляються від вирощування цієї культури. Буряки цукрові — культура універсальна й унікальна. Врожай коренеплодів може бути використаний як для виробництва цукру, пектину й інших корисних харчових продуктів, так і на біоенергетичні цілі. Багатий досвід, наприклад ФРН, доводить успішність такого конверсійного використання.
До того ж жодна сільськогосподарська культура, що вегетує у помірному кліматичному поясі планети, не здатна конкурувати з посівами цукрових буряків за рівнем біологічної продуктивності. Це — рекордсмен, що за сприятливих умов синтезує за вегетаційний період до 28 т/га сухої речовини. Для порівняння потенціалу, кукурудза — до 26 т/га, пшениця — до 16 т/га сухої речовини. Маємо нагоду раціонально скористатися продуктивним потенціалом такої культури.
Як науковець я понад 35 років досліджую технології вирощування посівів цукрових буряків і питання контролю бур’янів і в експериментах, і на виробничих посівах. Тому сучасні проблеми галузі мені відомі «на смак». Присмак гіркий, проте не безнадійний. Маючи відповідні наукові знання, достатній виробничий досвід і, головне — бажання конструктивних змін у бурякоцукровому комплексі країни, ми всі разом маємо шанс змінити ситуацію на краще.
Олександр Іващенко, академік НААН
журнал “The Ukrainian Farmer”, серпень 2018 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
