На Закарпатті діє єдина в Україні оленяча ферма, що спеціалізується на заготівлі пантів і приймає туристів.
Побувати на єдиній в Україні оленячій фермі, що за 11 км від райцентру Хуст Закарпатської області, — мрія кожного туриста. Бо заклад справді ексклюзивний, адже тільки тут можна побачити фактично в природних умовах екзотичного для наших широт далекосхідного плямистого оленя, батьківщиною якого є Приморський край. До того ж розташовано ферму поблизу інших відомих туристичних об’єктів Закарпаття: центру лозоплетіння села Іза (5 км), долини нарцисів (12 км), Селиської сироварні, де готують натуральний сир за швейцарською технологією (11 км). Тож протягом дня можна відвідати одразу три найцікавіших принади Закарпаття. Як то кажуть, одним махом…
Утім, для фермерського господарства «Агромрія» (такий офіційний статус має оленяча ферма) туристичний напрямок — допоміжний вид діяльності. Основна спеціалізація ферми — заготівля пантів, себто незакостенілих оленячих рогів, які є сировиною для виготовлення лікарського препарату «Пантокрин» (окрім рогів плямистого оленя для виготовлення цих ліків використовують також панти марала й ізюбра). Згідно з анотацією, цей екстракт «чинить тонізувальну дію на нервову систему, обмін речовин й інші фізіологічні процеси, сприяє адаптації та стійкості організму до несприятливих чинників навколишнього середовища, підвищених фізичних і розумових навантажень, інфекційних захворювань».
Ферма нині є єдиним постачальником оленячих рогів до тернопільської компанії «Тернофарм», вітчизняного виробника «Пантокрину». Виробництво препарату тут налагоджено з 1980-х років минулого століття способом, що передбачає висушування, подрібнення та спиртову екстракцію. Сировину отримували прямими постачаннями з гірського Алтаю (Росія). До речі, в СРСР «Тернопільська фармацевтична фабрика» була одним із двох фармацевтичних підприємств, де випускали «Пантокрин» для внутрішнього застосування.
Утім, панти є сировиною не лише для виготовлення «Пантокрину». Оленячі роги мають ширше застосування. Наприклад, на Алтаї широко практикують пантові ванни — в рідині, у якій виварювали свіжозрізані панти. Вважають, що такі ванни мають омолоджувальний і тонізувальний ефекти, тож заради цієї процедури на Алтай линуть потоки багатих туристів. Корейці та китайці широко застосовують панти в народній медицині. Вони ж є найбільшими покупцями пантів алтайського марала, бо вважають їх найякіснішими. Крім російських Алтаю та Далекого Сходу найбільше оленячих ферм тримають у Новій Зеландії, Китаї, Канаді, Казахстані. У Європі оленячі ферми є хіба що в Польщі та Німеччині.
 |
Олені на паї
Однак повернімося до України. ФГ «Агромрія» працює 13 років, але бізнес на оленячих рогах тут розпочався 30 років тому, відколи до тодішнього Ізянського колгоспу-мільйонера завезли з Калінінградської області РСФСР 95 плямистих оленів. З тією самою метою — заготівля пантів. Щоправда, одразу частина тварин втекла через діру в паркані, але більшість вдалося повернути назад. Теперішній голова фермерського господарства Михайло Бугаш, який у колгоспі завідував великим тваринницьким комплексом із розведення ВРХ й овець, згадує, що оленячий бізнес великих прибутків не давав, радше виходили на нуль. Утім, і витрати на утримання були невеликі — приміщень для тварин не потрібно, а корм був власний, колгоспний — зерно та сіно.
Коли 13 років тому колгосп розпався, тваринництва позбулися, натомість постало питання, куди дівати оленів: їх тоді залишилося 56 особин. Відтак восьмеро односельців вирішили організувати фермерське господарство. В його основу лягли власні земельні та майнові паї, а також продані іншими колгоспниками — а це олені, споруди, дамби, огорожа й електрообладнання. Частина землі також є власністю господарства, частину — орендують у держави. Так утворилося ФГ «Агромрія», яку очолив Михайло Бугаш.
– Думали, будемо мати гроші, але де там! — згадує пан Михайло. — Ціни на оленячі панти скачуть. Було навіть таке, що керівництво фабрики замість грошей нам виділило «Пантокрин». А де б ми його продавали? Тоді препарат коштував недешево — 30 грн за двохсотграмову пляшечку (тепер від 169 грн за 50 мл — прим. ред.). Тож ті кілька ящиків ліків потроху пороздавав за символічну платню.
Привілля за огорожею
Нині чисельність оленів у господарстві зросла до 300 голів, а може, й більше, адже точно тварин порахувати неможливо. Доглядають їх п’ятеро робітників, вони ж й охороняють — разом із двома псами. Олені до такої охорони звикли, тож не надто зважають.
Уся територія ферми, площа якої сягає 57 га, огороджена високим сітчастим парканом, щоб олені його не перескочили, бо, налякані, можуть навіть триметровий бар’єр узяти. Водночас паркан — охорона від відвідувачів, щоб не лякали тварин і не годували чим попало — олені звикли підходити до сітки по гостинці, коли бачать людей. За таку довірливість цього року поплатився життям 22-річний Малиш, найстарший олень у стаді: люди нагодували його хлібом і печивом — от шлунок і перестав працювати. Тож відтепер охорона забороняє годувати тварин принесеними ласощами: тільки власним кормом ферми (зазвичай це натуральні без хімічних добавок хлібці та кукурудзяні палички), який продають по 5 грн за відерце.
Тварини почуваються на фермі привільно — тут є ліс, річка, з якої можна не лише води попити, а й сховатися від літньої спеки. Тоді можуть сидіти у воді по півдня, тільки маківки видно. До речі, незважаючи на те, що далекосхідні олені — уродженці суворого Приморського краю, вони вже призвичаїлися до теплого закарпатського клімату. Та, власне, Закарпаття для теперішнього поголів’я — вже батьківщина.
 |
Хліб і сіль
Особливого догляду чи раціону олені не потребують. Улітку харчуються здебільшого травою, а також зерном, узимку щодня біля годівниць має бути ще й сіно. Цілий рік обов’язково лежить йодована сіль.
– Кожного ранку ми даємо зерно, потім сіно, ввечері знову сіно: хлопці розрізають тюк і вони звідти витягують, скільки хочуть, — розповідає пан Михайло. — Порції залежать від пори року: коли холодно та ще й снігу багато, зерна треба давати більше, бо вони тоді стоять на місці й тільки їдять. Щоб наситилися, їм досить 1 кг зерна, але точно визначити, скільки з’їдає олень за день, неможливо, бо вони ходять стадом — не угледиш. Великий може з’їсти 2 кг зерна, маленький — 150 г. Зазвичай на зиму ми закуповуємо 50 т зерна та 50 т сіна. Як мало — докуповуємо. Солі йде щомісяця 2–3 десятикілограмових брикети по 22 грн.
Зерно олені їдять будь-яке: в колгоспі їм давали пшеницю, овес, гречку, ячмінь. Найкраще — з-під комбайна, неочищене, але тепер фуражне зерно фермери купувати не ризикують, бо в ньому багато вики, а таке харчування для оленя небезпечне. Тому пан Михайло купує чисту пшеницю на елеваторі, хоч вона й дорожча — 4500 грн/т.
Раз на рік оленям дають комбікорм, у який домішують ліки проти глистів. Паразити — це єдина небезпека для здоров’я тварини. Більшою може бути тільки травмування. Особливо ризик травмуватися зростає в період гону — в листопаді-грудні. Пан Михайло розповідає, що тоді олені стають агресивними, небезпечними для людини. Можуть собі і ногу поламати, і хребет. Лікуванню не підлягають, тож вихід єдиний — дострелити. Проте, на щастя, таке трапляється не часто.
Встигнути до закостеніння
Оленячі роги — єдиний продукт, заради якого на фермі розводять оленів, стверджує пан Михайло. Хутро для реалізації непридатне — волоски трубчасті, легко ламаються. Можна вичиняти шкіру, але робота надто дорога.
Спилювати панти в оленя можна тоді, коли йому виповниться чотири роки — вік зрілості. В березні олень скидає роги, нові починають відростати наприкінці травня; якщо весна тепла, то й раніше, а якщо холодна — навпаки. У цей період молоді ріжки наливаються кров’ю, в них відбувається надактивний обмін речовин — витяг із такої живої тканини є цілющим. Тож через місяць панти вже можна спилювати. Дуже важливо пильнувати, щоб ріжки не закостеніли — тоді вони годяться хіба що для окраси приміщення, а не для виробництва ліків.
– Роги в оленя ростуть тільки 2,5 місяця. Причому швидкість росту залежить від погоди й годівлі: тепло, нормальна годівля — швидко ростуть, холодно — взагалі перестають рости. Як трава. Буває, протягом дня виростають до 3–4 см, а буває, за тиждень зовсім не ростуть. Костеніють дуже швидко — можуть за 2–3 дні, і то вже брак, — розповідає пан Михайло. — Щоб зрізати роги, заманюємо оленів у спеціальну загорожу, там є спеціальний станок. Пиляємо пилкою для спилювання кісток. Це робота важка й досить небезпечна. Тож я намагаюся брати людей, які вже набили на цьому руку. Потім роги подрібнюємо, заспиртовуємо й здаємо на «Тернофарм».
Пан Михайло скаржиться, що оленячий бізнес — нині не надто прибуткова справа. Бо багато рогів наявне поголів’я не дає: з 300 особин половина — безрогі самочки. Крім того, самцям віком від 1 до 3 років роги не пиляють. От і виходить, що прибуток дає тільки 30% стада. Та й ціни на корми ростуть, а стабільної ціни на панти фабрика не виставляє. Про закупівельну ціну на панти господар ферми не розповідає, але в інтернеті, наприклад, підприємець із Закарпаття у жовтні 2017 року пропонує консервовані панти алтайського марала по 9735,3 грн/кг. В Росії ж, наприклад, кілограм пантів може коштувати до 350–400 дол., якщо йдеться про гуртові закупи, обсяг яких вимірюється тоннами. В роздріб за 1 г пропонують 42–50 дол. Ось така економіка.
Перспектива — туризм
Туризм — одна зі складових оленячого бізнесу. Хоч спеціально цим напрямом тут не опікуються: реклами про себе не дають, із турфірмами не співпрацюють, натомість вони самі включають ферму у свої турмаршрути. Індивідуальні туристи ж дізнаються про оленів біля Ізи в основному з інтернету.
– Здебільшого люди приїздять улітку, коли дороги добрі, на свята, — розповідає пан Михайло. — Для дорослих квиток коштує 25 грн, для дітей — 15 грн, для організованих груп — безкоштовно. Не беремо платні з дітей з інтернатів, з інвалідів і дошкільнят. Пропонуємо відвідувачам купити корм для тварин, для себе — морозиво та соки, і то тільки влітку. Від кафе відмовилися — через сміття, яке люди залишають після себе.
Раніше гостей пускали на територію до оленів, але то було ризиковано — не дай Боже когось покалічать. Олень усе-таки тварина дика, та й характер у кожного різний — одному щось не сподобається, може підбігти й боляче буцнути передніми ногами. Тому нині інколи до людей випускають тільки якогось старого оленя, спокійного, у якому впевнені, що не вдарить.
Щодо подальших планів Михайло Бугаш висловлюється обережно. Добре було б стадо нарощувати, однак стримує подорожчання кормів. Буде видно, каже господар. А от будувати на території ферми туристичний комплекс вирішив однозначно. І місце визначив — посеред дуже мальовничого дубового гайка з озерами, яке огородить від решти території. Нещодавно знайшов інвесторів.
Людмила Морозова
журнал “The Ukrainian Farmer”, січень 2018 року
Усі авторські права на інформацію розміщену у журналі “The Ukrainian Farmer” та інтернет-сторінці журналу за адресою https://agrotimes.ua/journals належать виключно видавничому дому «АГП Медіа» та авторам публікацій, згідно Закону України “Про авторське право та суміжні права”.
Використання інформації дозволяється тільки після отримання письмової згоди від видавничого дому «АГП Медіа».
The Ukrainian Farmer
